Вісніч.

В наших руках кілька дрібних, прихапцем склеєних інформацій з Вісніча, де є вязниця для політичних вязнів. Що то є тюрма для політичних вязнів, не треба хиба говорити. В сирі мури запроторено сотки українських селян, робітників і інтеліґентів, мущин і підростаючих хлопців. Це не душогуби і горлорізи, навіть не злодії. Це ті, що з любови до Рідного Краю, до волі і свободи, з любови до свого народу поповнили такі вчинки, які державці мстивої власти кваліфікують як злочини проти себе.

В новітніх часах політичний вязень був відомий головно в Росії. Всіх тих, що змагали звалити тюрму самодержавности запроторював царський уряд в камінні казамати. Сьогодня те саме робить совітський уряд із своїми політичними противниками.

Не є нашим завданням вказувати на супротивне правне становище, на якому родяться "політичні вязні", бо це й так не довело би до нічого. Дуже добре знаємо, що в тім стані сатанізму, який — прибираючи найбільш дивовижні форми — обняв майже половину світа, вертає до повного значіння середновічня засада: cuius regio, eius religio! Елєментарне почуття права, справедливости пішло в нівець. Навіть звичайне почуття гуманности в посідачів сили видається якимсь давно минулим літом, казкою. Груба сила перейшла в насильство. Є то підмальовання, основа, на котрій кождий день, кожда хвиля накопичує терпіння і муки міліонів. А що зродиться з тих мук, терпінь, приниження, потоптання людської гідности, особистої і збірної, національної? Не будемо пророками. Будуччина дасть належню відповідь. "Morgen ist auch ein Tag"!

Лишень в таких умовах є можливе істнування Вісніча, що в мініятурі представляє загальне положення нашого народу "по цім боці добра і зла".

Не будемо малювати й положення вязнів у Віснічу, а наведемо тільки відірвані речення. Нехай про стан вязнів говорять ті заязолені, помняті картонки, що стоять перед нами:

"Наша тяжка вязниця, то не інтернування ані полон, то не слідчий арешт у Львові. Ні, то саме дно людської нужди і пониження. Вязнів трактується одвітно до висоти кари. А що пересічна кара кождого Українця є 10 літ тяжкої тюрми, то наше положення є гірше, як убийників і злодюг. — Команда заведення видала 19. квітня ц. р. небувалий в культурнім світі приказ. Вона не хоче знати політичних вязнів. Всіх вязнів треба однаково трактувати; — Тепер по вязничним звичаям починається фотоґрафовання всіх вязнів для кримінальної поліції. Не хочуть в тім згляді зробити ніяких виїмків для політичних вязнів. Фотоґрафовання відбувається великим апаратом з уставленими зеркалами. Притім вязень держить на грудях обома руками з широко розставленими пальцями картку паперу зі своїм назвищем. — Дня 10. мая ц. р. командант заведення видав приказ, що вязні при зустрітинах із відвідуючими, або почтою не можуть діставати ніякої помочі харчами, тільки мусять жити тим, що тут дістають. А тим, що тут дістається до їди, не може жити навіть найпідлійша собака. Хліба дістаємо тільки половину приписаної рації, кінське мясо і зогнилі бараболі. — В Сєрадзу біля Лодзі в цивільній тюрмі конає понад 20 женщин політ, вязнів з самими великими карами. Їх положення ще сумнійше і страшнійше, як наше.

Багато тут чахотників, яких холод і вогкість і брак сонця зїли вже так, ще лікар вирішив, що вони невилічимі, видалив їх зі шпиталя, а тепер конають вони в "целі ґрузлічей". На основі вязничного реґуляміну хорих, що не в силі відбувати кари, має команда подавати на звільнення. Лікар вже давно виставив свідоцтва з внесеними на звільнення, та минають місяці, а увільнення не надходять. Маємо вражіння, що нас замуровано тут на неминучу загибіль.

Ми навели ці цензурні факти. Вязні просять, щоби хоч поробити старання, аби в найблищих днях дозволено: 1) допомагати собі власними харчами, 2) уживати власної одежі і біля і 3) носити заріст (вус, бороду і волося на голові). Се останне найприкрійше дається відчути Гуцулам.

Жінки і мами нещасних вязнів часто приїзджають до Вісніча. Нераз цілими днями плачуть під брамою вязниці і безуспішно благають, щоби дозволено передати нещасним кусок хліба.

В однім з листів є сердечне прохання до українського громадянства: "Просимо, щоби українське громадянство не забувало на нас і пригорнуло нас до свого пораненого, але великого народнього серця. Як то ми будемо відчувати. І тоді не буде нам страшна ні темниця, ні кайдани, ні смерть з голодового тифу. Будемо конати поволі, але гідно".

Так у відірваних реченнях представляється положення наших політичних вязнів у Віснічу. Просять вони дуже мало. Але ми спитаємо представників польської нації і польського уряду: Чи справді Вісніч і Сєрадзі, всі ті тюрми, табори і арешти, режім у Східній Галичині і її кольонізація є так дуже потрібні? Чи це є певні способи вирішити віковий польсько-український спір? Чи Вісніч або Сєрадз, або инша тюрма є тим трівким помостом до поєднання між двома великими народами, до котрого колись мусітиме прийти, якщо оба народи не мають зїдати себе взаїмно. Чи гекатомби жертв з найкращих синів і дочок українського народу це та конечна цілопальна жертва, принесена якомусь вже не так страшному як божевільному Молохови?

Вибух репресій, терору, арештовань, побоїв, заборон і т. п. був хоч з психольоґічного боку зрозумілий до червня минулого року. Цеж таке зрозуміле, що пан і експльоататор дуже гнівається і тяжко мститься на тім, хто не хоче дальше працювати на нього, хто бунтується і змагає до волі. Але тепер чого діпнеться таким поступованням? Допустім, що польська меншість у Східній Галичині терпіла кривду, бо не хотіла згодитися на право більшости. Але чи ті кривди слушні чи неслушні, поминаючи наші кривди, на протязі цілих великих століть, вже тепер не відбито собі в десятеро? Чогож ще бажати? Чи ненасичена ще жадоба пімсти?

Нехай на ті питання відповість польське громадянство: польський хлоп, польський робітник, польський освічений інтеліґент. Нехай подумає і відповість домаганням до свого уряду кождий, що томився в царській чи пруській тюpмі за святу справу свого народу. І нехай при тім памятає ще довгі стрічки з "Роботніка" (ч. 165) під написом: "Polska na indeksie".

Громадська думка