[Статья надіслана з Лемківщини.]
Розпорядженєм ц. к. намістництва з грудня 1889 р., з вересня 1892 р., з листопада 1894 р. заказувано впроваджувати пішо з Угорщини до Галичини ратичну худобу з причини, яко-би в декотрих комітатах угорских панували заразливі хороби на сю худобу. Майже рівночасно заборонило і правительство угорске впроваджувати туда худобу з Галичини. Але коли правительство угорске, разом з виданєм розпорядженя видало і способи виконуваня тої заборони та й не допустило анї одної штуки з Галичини, то цїлком инакше стало ся у нас в Галичинї.
У нас се розпорядженє обмежено на оголошеню в Gazet-і Lwowsk-ій і в "okólnikach" без нїяких дальших мір осторожности [обставленя кількох пунктів на угорскій граници сторожею]. В наслїдок такого трактованя справи наш селянин не знав, чи заборона ще истнує, або не розумів єї в так строгій спосіб і не знав о наслїдках переступу. А що наші Лемки, заселюючи граничну полосу від Угорщини, не виховують худоби красшої раси, а знов воли куплені з рук мазурских, яко за мягкі на землю гористу і камінну, до тяжкої роботи уживатись не дають, підчас коли воли угорскі дуже витревалі, — то чей-же не повинно ся так остро брати, коли хто сю заборону переступив, тим більше, що тут цїлком не було наміру: через переступ нанести зло [заразу], котрому се розпорядженє має запобігати. Бо-ж як у нас, так ще точнїйше в Угорщинї — з місцевостей, де панує зараза на худобу, анї одної штуки на ярмарок не пустять, отже хорої худоби не позволять нїкому продавати. Так бодай розуміємо ми господарі, котрих предки також господарювали серед зараз на худобу, але заборон таких не мали, на ярмарки ходили, а худоби мали більше і красшу нїж ми тепер. Єсли-ж власти ту справу инакше розуміли і хотїли може добре зробити господарям, то треба було — особливо в перших днях заборони — показати: як виконує ся то розпорядженє в практицї. Але позаяк власти того не зробили і перші мазури-селяне, користаючи з посухи року 1889 [в наслїдок чого худоба на Угорщинї також була дуже дешева] перепроваджували в білий день публичними дорогами через наші села по кілька і кільканацять пар волів разом, — то нїчо дивного, що люде легковажили собі ту заборону а наші власти безпечности немов не знали о тім розпорядженю або не хотїли знати. Доперва угорске міністерство остерегло наше міністерство, що з Угорщини переводять до Галичини худобу. На таку відозву галицке намістництво строго наказало в лютім сего року староствам, а тії жандармерії: слїдити за угорскими волами — і так ми тепер уже пізнаємо і відчуваємо в цїлій силї вагу того розпорядженя.
Жандарми, почувши на приватних розмовах чи то маючи відомість на підставі злосливого донесеня, що сей або той ґазда має воли з Угорщини, идуть до того ґазди і — сли достаточно не викаже ся, що воли не з Угорщини, конфіскують воли, а коли прокураторія узнасть худобу за перемичену і за пропащу, то після найновійшого розпорядженя продають на ліцитації в користь скарбу державного, з тим услівєм, що така худоба мусить бути зарізана в присутности ветеринаря повітового.
Чуємо майже що-дня о нещастях елєментарних в краю, видимо роспуку нещастних хлїборобів і відчуваємо гірке их положенє. Не меншій страх і роспука опановує й нашого селянина-Лемка, коли він видить, як сусїдови випрягають з плуга воли, що коштували 100—200 зр., і беруть их та продають за 60—70 зр., а в додатку тягнуть єго потім до суду, де єго чекає ще кілька-тиждневий арешт. Зойк, роспука жінки і дїтей, коли видять, як забирають им воли, зрушує серце присутного урядника, навіть жандарма [лише не повітового ветеринаря], навіть різник, котрого ветеринар привозить з собою на ліцитацію [?!], жалує зруйнованих, хоч з другої сторони потїшає ся, що лучають ся єму дуже добрі интереси... Нехай же вам вільно буде спитати ся: чи таке строге розпорядженє може приносити більше добра, чи лиха? Якій же спосіб ратунку зістає для хлїбороба гірского, коли єму серед найбільшої роботи в поли заберуть майже цїлий движимий єго маєток — воли? Чим буде він робити на себе і на дїти? По таких страшних екзекуціях не зістаєсь єму нїчо иншого, як, заплакавши за "волятками" горячійше нїж за рідною мамою, позичити ще на той остатний незадовжений загін і, плюнувши на тую "прокляту" батьківщину, ити в чужій світ шукати лучшої долї там де над бідним хлопом може менше опіки, а може більше правди...
Но цїлію сего нашого письма не єсть: розводити ся над повним роспуки станом хлїбороба, але щоб о пануючнх аномаліях і сумних з того наслїдках довідали ся наші опікуни та візвали правительство, щоб оно заказ впроваджуваня худоби з Угорщини лучше розслїдило, а сли він дїйстно не дасть ся усунути, то щоби бодай кара не була така строга — драконьска — на тих, котрі худобу ще давнїйше, перед пів року, перед роком або ще скорше спровадили — бо-ж переступ их очевидно не потягнув за собою нїякої шкоди, коли хороба від того часу не показала ся, — а вже найменше має рації тото, аби воли, котрі від давна вже остають в Галичинї, продавати на заріз!... Дальше єсть пожадане, щоби не наказувано худобу продавати на само донесенє жандармерії, без всякого дальшого доходженя, бо ми могли би дати докази, що і жандармерія часто милить ся, а ще більше надуживає своєї власти — і наш селянин на сам вид жандарма тратить притомність і всяку відвагу.
Бога ради! майте милосердіє над тим бідним селянином!
Дѣло
01.06.1895