По кампанії парляментарній.

І.
З порожними руками вернули посли рускі до своїх виборцїв, до рускої Гали­чини. Коли Чехи в своїх жаданях на по­ли шкільництва против министра Ґавча май­же удержались та ще добули для себе ческі школи промислові; коли Словінцям удалось вибороти собі деякі права язикові в мі­шаній населенєм Каринтії і в полудневій Стирії; коли клюб Лихтенштайна одержав гарантію для шкіл з кольоритом конфесій­нимь; коли антисемитам удалось виторгува­ти полекшу для свого Шенерера; коли вкін­ци Чехам і делегації польскій удалося з законів цукрового і горївчаного винести миліонові матеріяльні користи, — на потре­би духові і економичні три-миліонової Руси австрійскої не зглянувся парлямент віденьскій нї на одну хвилинку.
Прикре і майже безвихідне положенє наше не змінилось в нїчім, бо анї каби­нет гр. Таффого не взяв нїякого почину до полагодженя справи рускої, нї послам руским не повелось пересвідчити парлямент і министерство, що настала крайна хвиля: примінити бодай малу дозу справедливости і до Галичини. Шумна програма о примиреню всїх народів австрійских на основі рів­ноуправненя національного остаєсь що-до нас чистою фразою.
Русь австрійска переживає дуже тяжкі часи. від 27 лїт, від самого початку ери конституційної, боресь она безперестанно, як в соймі краєвім так і в радї дер­жавній, о свої права, о зреализованє мини­мальних але при тім пекучих потреб своїх, — та крім одної гимназії рускої у Львові конституція австрійска не подала їй майже нїякого другого уступства. Чи центра­ли нїмецкі кермували долею народів австрій­ских, чи та керма перейшла в руки тепе­рїшної т. зв. автономистичної правицї, — чи Шмерлинґ, чи Ґискра, чи Ґолуховскій, По­тоцкій, Белькреді, Аверсперґ, чи гр. Таффе правили австрійским судном; чи рускі по­сли засїдали в парляментї численнїйше або лише на показ і для ока людского; чи сто­яли в опозиції до правительства, чи солида­ризувалися з ним і правицею так упоко­рюючо, як се зробили посли розбитого клю­бу руского, — завсїгди і всюди переходже­но над ними а посередно над интересами народу руского до порядку дневного. Навіть так дрібної концесії, якою була друга гим­назія руска в Перемишли, — навіть і тої концесії не подали Русинам нї сойм галиц­кій нї рада державна, а лиш воля самого монарха.
По 27 лїтах безнастанної борби ста­нула Русь галицка нинї перед фактом, що конституційні права для всїх доступні, для всїх достижимі, лише не для Русинів. Для них конституція і параграфи основних державних законів показались чисто илю­зоричними. Така дїйстність.
Супоставмо теперь тій дїйстности по­треби наші духові і економичні.
Школи наші народні, засновані в двох третинах почином самого-ж народу і єго патріотичним духовеньством, перейшли під заряд краєвої ради шкільної, в котрій Русь лиш на основі окремого обряду по­сїдає одного-одинокого представителя. Всї школи чотиро-клясові по місточках і мі­стах мають польскій язик викладовий і служать до польонизації міщаньства руского. Видїлові школи дївочі по містах суть виключно польскі. Богато сел всхідної Гали­чини або не посїдає доси нїякої школи, нї­якого просвітного средства, або накинено им викладовий язик польскій. Семинарії у­чительскі, як мужескі так женьскі, віддані на поталу манії утраквистичної. Руских семинарій учительских дасть Біг. Инспек­торати над народними школами спочивають майже виключно в руках Поляків або псевдо-Русинів. Окрім одної гимназії рус­кої у Львові і обіцяних паральельок рус­ких в ІІеремишли, 2000 молодежи рускої не посїдає нїякої институції до національ­ного свого образованя. Одна руска молодїж винята з під параграфів основних зако­нів державних і мусить мимо волї учитись другого язика краєвого. На цїлій Руси нема нї одної рускої реальної, нї промислової, нї ремісничої, нї рільничої школи. На у­ниверситетах у Львові і в Чернівцях на видїлах философичних ледви по одній ка­тедрї литератури рускої, а на правничім у Львові одна права цивильного і одна доцен­тура. Богослови наші томляться наукою ла­тиньского богословія.
Управа господарства і промислу крає­вого спочиває виключно в руках польских. Рівно-ж і статут для всїх автономичних институцій запоручає всюди перевагу Поля­кам. При всяких виборах панує Путкаме­ровство. В соймі, по звістним причинам, засїдає лише 9 послів руских на 151, в радї державній 5 на 63 з Галичини. Язик урядовий в судах і администрації польскій. Крім всего того ще надзвичайні благодати в Добромили і на Пекарскій улици. Всюди тенденція польщеня і панованя над руским елементом, — от правно политичні відно­шеня Руси галицкої.
В образї тім пересади нї на один волос, нї одна краска не наложена темнїй­ше. А додаймо до того результати безуспіш­ної 27-лїтної парляментарної борби, — кар­тина дуже сумна.

[Дѣло, 11.06.1888]

ІІ.
В першій части статьї подали ми вір­ний образ положеня нашого правно-политич­ного в Долитавщинї. Образ сей випав дуже невідрадним. Жаден нарід австрій­скій не дізнав такої неґації прав своїх из сторони законодательних тїл, що ми Русини. Полагодженєм потреб наших не занялись нїколи на серіо нї сойм краєвий, нї рада державна, хотя тут і там Русини кождого року о се упоминались і тим хо­тїли заворожити острий антагонизм в краю, цо певно не виходить на добро державі.
Мимо того не маємо нинї охоти бави­тися в дорїканя. Скажемо тілько, що вина безвідрадного положеня Руси австрійскої не лежить по єї сторонї. Русь галицка яко на­рід не дала нїколи підстави, щоби над нею кабинети і парляменти переходили до дневного порядку. Може давнїйшими часами, потомлена довговіковою неволею, не предста­вляла она собою елементу так жизненного, щоб з нею числитись була конечна потреба. Однакож нинї сталась она фактором значу­щим не лиш для Австрії, але, по судї за- граничних мужїв державних, і для всеї Европи. „Хто знає“, сказано недавно, „чи точка тяжести нинїшного положеня политич­ного Европи спочиває виключно на Балка­нах..." Аспирації Руси галицкої всесторон­но оправдані. Нарід зрозумів пережиту собою исторію, має свої спомини, спомини ті скристализувались в реальній формі і — легковажити єї не може і не повинен жа­ден державний муж в Австрії.
Найкрайнїйші колишні неґатори Руси зрозуміли нинї єї значенє всесторонно, ба­чать, що нарід сей не дасться нїчим спи­нити в культурнім своїм розвою, нї в бажаню: взяти дїйстну і широку участь в житю политичнім. Хто дальше глядить, той спізнав, що справа руска не тілько сталась питанєм в Европі, але що питанє то на­брало широкої ваги і що Русь яко Русь змо­же заважити у всякій рїшаючій хвили.
В виду всего того уводитись надїєю, що справа руска дасться якось приспати, і прикладати до неї теорію і систему всяких Перґенів або софизмати Байстів, — се дуже мілкій погляд на справи внутрїшні Австрії і не менче мілка як і хибна полити­ка. Чей же всякій австрійскій муж державний повинен знати, що интереси Руси галицкої по 1848 р. зложились щасливо в гармоній­ну цїлість з провідною идеєю самої-ж Ав­стрії. Русь галицка прилягла туди по добрім зрозуміню тих фактів, які звершались на єї очех. Розрушати ту складність або по недостатку енергії ослабляти єї, се дїло не­льояльне, нерозумне і небезпечне. Чей же ни­нїшному кабинетови добре звістні посторо­ронні заходи, стремлячі до того, щоб рус­ку мисль звести в иншу сторону. Але сему кабинетови не менше повинен бути звістний той многоважний факт, що заходи ті марно розбивались о льояльність галицко-руского народу для корони і о надїю, що найдеся правительство, котре схоче і з'уміє справу руску в интересї самої-ж держави вивести на чисту воду. Деїнде, посеред так при­крих обставин, могли були згадані заходи витворити всякі колизії, але з того, що на­рід рускій не подав руки до зради, не тре­ба снувати заключеня, що нарід сей можна і дальше майже систематично неґувати і від­сувати від свобід і прав, запоручених єму конституцією!
Коли в своїм часї пок. Юліян Ла­врівскій при одній нагодї явився був на авдієнції у нашого монарха, довелось єму почути найвисші слова признаня за дїло, ко­тре він на основі рівноуправненя обох на­родів, заселяючих Галичину, намірив був осу­щити. Єму указано тогдї дорогу консти­туційну, на котрій Русь галицка мала прийти до своїх незадавнених прав. Що-ж стало­ся від сего часу, від тих кільканацяти ро­ків? Русини вступили на терневу дорогу парляментаризму. А чи результати відповіли поданій надїї ? Еґоїстична политика центра­лів нїмецких подоптала всї их змаганя безпосередно і посередно. А чи далеко відско­чила від сего руйнуючого силу Австрії еґоїзму политика нинїшної правицї ? Склалося так, що штучній меншости рускій радикаль­но зачинено дорогу прийти до своїх прав чи то в соймі, чи в радї державній. На остатній сесії соймовій рускі посли не бу­ли навіть в можности поставити дрібної интерпеляції, не то шкільного внесеня в користь свого народу. Нам відобрано всяку надїю на полекшу, хотяй Русини від смерти Юл. Лаврівского консеквентно держалися вка­заної им дороги.
Рівно-ж не слїдно, щоби і центральне правительство заявило коли охоту, чи то в дорозї конституційній, чи в административ­ний спосіб усунути наші тяжкі кривди. Виходить з того, що більшости парлямен­тариі суть для центрального правительства якоюсь ѵіѕ major, а та ѵіѕ mајоr яко нам противна сила не допускає, щоби Русь га­лицку увзгляднено бодай в тій мірї, як се дїєся на наших очех н. пр. зі Словін­цями. Лиш министер Ґавч мав недавно на стілько енергії, щоби проти волї біль­шости соймової надїлити нас бодай само­стійними рускими паралельками в Переми­шли. А замітити треба, що се сталося майже сучасно з гостиною архикнязя Рудольфа в Галичинї і доперва по воли самого-ж мо­нарха. На других полях лишилось у нас усе по давному. „Польскі оази на Руси“ (кажемо словами гр. Войт. Дїдушицкого) ма­ють у всїм першеньство перед автохтонами рускими.
Видко, що нинїшна правиця скрутила так сильно руки голошеній гр. Таффе про­грамі о рівноуправненю всїх народів австрійских, що в кождім случаю потрїб­но аж надзвичайних мір, щоби підорвати поганий єї еґоїзм. Навіть тим послам руским, що увійшли до ради державної по указу з гори, а котрих жаданя були найскромнїйші, не був гр. Таффе в силї да­ти що-небудь, хоч-би яко винагороду за безпримірну улягчивість у всїх важнїйших справах, які стояли на порядку дневнім засїдань ради державної. Не був в силї — і з уст пос. Озаркевича мусїв оста­точно почути дуже прикрий епитет для по­литики, якої кабинет єго супротив нас придержуєся. А ми з нашої сторони муси­мо увірити гр. Таффого, що сей епитет винятий з уст всего галицко-руского на­роду.
Так єсть! Нарід рускій запримічає докладно роботу всемогучої правицї і годї не сказати, щоб не відчував всего того, що на єго шкоду робиться. А чи се порадно — трем миліонам відбирати надїю на достиже­нє прав, що єму належаться, в хвили, коли на очех єго другі народи повними пригорщами з тих прав користають — над сим питанєм було-б варта призаду­матись. Вірити в то, що Русь галицка від­ступить від своїх претенсій, що она, муче­на безуспішностею змагань своїх, схоче розплинутись в елементї польскім, се гра­ничить з наївностею. Струю національного житя нашого і управнених аспирацій не в силї спинити система неґації! Струя та ми­мо волї недругів поплине широко до своєї мети!

[Дѣло, 13.06.1888]

ІІІ.
З представленого предмету виходить надто ясно, що не тілько Русь австрійска в своїх національних і политичних пра­вах єсть безпримірно покривджена, але що і всї конституційні чинники за 27-лїтний час ери конституційної анї один раз не зрадили охоти подумати на серіо о справе­дливім полагодженю питаня руского. З од­ної сторони бачимо найкрайнїйшій еґоїзм народний, томленє меншостей парламентар­них, з другої, т. є. из сторони централь­ного правительства, видко дуже наглядно не­простиму пасивність супротив пекучих потребь Руси австрійскої.
В виду того насуваються нам всякі питаня. І так в першій линії мусимо спи­татись самого кабинету гр. Таффого, чи і коли надїятись нам якого звороту до луч­шого в користь галицко-руского народу, або коли скінчиться та довголїтна неґація Руси австрійскої на всїх полях культурного розвою ? Нарід рускій не уважає себе гір­шимі нї від народу ческого, нї від вічно в єго не користь пещеного народу польского.
Кривду свою відчуває він тяжко, а з свідо­мостею кривди росте і єго невдоволенє. Довготерпеливости єго не можна надуживати з так драстичною консеквенцією. Гр. Таф­фому буде звістно, що на зазив интелиген­ції рускої на віча селянин рускій являєсь дуже громадно, завзято і рїшучо домагаєся полекшї для себе, і сам жадає поправи до­лї своєї. Се не горстка людей а вся маса народу підносить, важкій свій голос ! Дар­ма́, що на тих зборах не промовляють графи і князї. Така вже наша судьба исто­рична, але дїло тим не зміняєсь. Се горо­жане рівно добрі як вірні престолови, що складають податок крови і майна для держа­ви, а за се жадають того, що им по праві Божім і людскім належиться. Ми вправдї знаємо, що позакулисова дипломатія з табо­ру недругів наших стараєся справу руску представити у Відни не дуже так пекучою і в світлї нам некористнім, але на то суть очи державних мужїв, щоби виробити собі о нїй вірнїйшій образ. А повтаряємо ще раз, що в нинїшній хвили, коли по­сли рускі знов вернули до народу з зо­всїм порожними руками, кожда одиниця рус­ка дуже серіо дивиться на цїле дїло і зав­дає собі найрізноріднїйші питаня.
Як би неґація Руси лежала в интересї Галичини і держави; як би Русь представлялась славяньскою irredent-oю, або як би се був народець здеморализований і безсиль­ний — можна-б і оправдувати дотеперїшне поступованє кабинетів віденьских. Так оно однакож не єсть. Скрїплений в своїм національнім розвою галицко-рускій нарід має для Австрії і на нинї і на будуче ду­же велике значїнє. Як колись король Да­нило оперся дружно о Захід, щоби устоя­тись против варварскик орд татарских, так і нинїшна галицка Русь, щиро Австрією пригорнена, може статись для неї крїпким заборолом при всяких евентуальностях. Анї маловажити єї не годиться, анї дивитись на неї короткозрячими очима галицких поли­тиканів, або ческо-польскої еґоїстичної фракції.
Друге питанє ставимо самі до себе. Питаємось именно, що нам самим належить зробити, щоб остаточно уже раз вийти з прикрого положена ? Допускаємо, що гр. Таф­фе лишився до нинї вірним своїй програмі о рівноуправненю всїх народів, австрій­ских, і що добра єго воля : осущити тую програму спинаєсь лиш еґоїзмом нинїш­них більшостей в радї державній і в соймі краєвім. Допускаємо навіть, що гр. Таффе і против нас Русинів не єсть упе­реджений, бо хочемо вірити, що правитель­ственне внесенє на основанє другої гим­назії в Перемишли, яке увійшло торік на порядок дневний галицкого сойму, не зложи­лось без єго відомости, або против єго во­лї. Але з другої сторони заходить питанє, чи кабинет гр. Таффе буде в силї дати Русинам австрійским их права, коли в радї державній все правиця иде против нас, а в соймі краєвім торік навіть ц. к. старости яко посли голосували против вне­сеня правительственного ? Сумнїваємось. І правиця ради державної і більшість сойму галицкого не послухають гр. Таффого, хоч-би як найлучше для нас настроєного. Ви­ходить про-то, що для полагодженя справи рускої потрїбно-би аж надзвичайних мір, приміром : розвязаня обох тїл законодав­чих або витвореня більше патріотичнїйших а менше еґоїстичних більшостей. Однакож поки-що і се немислиме. Лишаєсь про-то лиш одна-одинока дорога.
З просьбою о права свої може нарід рускій удатися ще — прямо до корони. Єсть се послїдна, а судячи по недавних даних в парляментарній акції ради державної, можлива дорога. Маловажені, мусимо упімнутись там о нашу кривду, там ще можемо подибати повну справедли­вість. Може кому та дорога видасться неко­ректною в державі конституційній, може надто смілою, — але хто знає, що Русь ав­стрійска повних 27 лїт безуспішно боро­лась о свої права в дорозї конституційній, той сей крок єї оправдає з чистою сові­стею. Для нас єсть і буде се коректне по­ступованє, бо єсьмо в положеню безвихід­нім, а в то положенє не попали ми з власної вини.
Переведенє дїла поручаємо „Народній Радї“ і всїм нашим патріотичним инсти­туціям. Имовірно в вересню прийдесь на­родови рускому зібратися знов на віче до Львова. Там почує він сумну исторію бор­би о права наші і там може вибрати він делегацію поза-парляментарну.

[Дѣло, 15.06.1888]