[Голос священика.]
Єсть се здає ся для священика небезпечна задача — в теперішних часах виступати против нинїшного політичного і суспільного ладу. Ми, в ері політичного сикофантизму, де обовязки жандармів взяли на себе й не-жандарми, переняли ся так дуже візантійскою державностію церкви, що навіть тверезі і честні уми думають, що задачею кождого духовного єсть: правити в тім тонї, котрий відповідає теперішному правительственному настроєви. Однак при сїм забуває ся на дві річи. Одна: честне, свобідне переконанє єсть правом кождого свобідного мужа, а тим паче духовного. А друга: обовязком духовного єсть стеречи гідности і поважаня свого стану. А першим услівєм стереженя станової і власної гідности єсть: ити за голосом своєї совісти, не туманити себе і других. Сли би учителї і стражники христіяньскої морали покинули єї засади хоч-би на хвилю, щоби схлїбити властидержцям теперішної доби, то тим самим сумне свідоцтво дали би о реліґійности власній — а збулись би права, щоб другі их слухали. А в яку суперечність з собою попали-б они, сли за кілька лїт або й місяцїв стануть перед новою властію, стоячою в діяметральній суперечности з давнїйшою!
Отже зла дїялась би служба реліґії і гідности власного стану, сли би духовеньство стало ся послушним сиренному голосови новомодного візантинізму і, переконаня совісти полишавши на боцї, пійшло без застанови в ряди політичних сикофантів. Не може бо укрити ся город на верху гори стоячій, анї не кладуть засвіченого світла під стіл. А виходить, мов-би вже рішено, щоби ми були кинені під стіл...
Але що жде те духовеньство, що властидержцям схлїбляючи — самохіть позбуде ся почутя своїх обовязків і стане правом консеквенції, хотячи чи не хотячи, по сторонї тих, котрих терплячі кляси назвуть своїми томителями. Якій вплив буде оно мати на маси народу, сли ті раз побачать, що до духовеньства, котре обовязане стояти не за сильними, але за реліґією, не можна мати реліґійного довірія? Нігілізм розростає ся скоро — і сли нігілізм перейде в маси, чи не бояти ся оклику: не хочемо вас.. ваша реліґія завела вас в табор томителїв.... ви вплив свій реліґійний і суспільний використали для хвилевої власної похвали...
Справдї, ворон від якогось часу краче і вельми розкракав ся над станом нашим. Щоби не говорити о инших — очи клюють радикали, користаючи з кождої хиби стану, з кождої некоректности єго одиниць. Ласі они на кождий скандаль, компромітуючій нас в очах люду. А люд сей утомлений злиднями, роздразнений роспукою, шукає приятелїв — і кине ся в обнятя кождому, хто ласкаво до него проговорить і зa ним обстане. Бракує лиш искри — звербованя нас гуртом в ряди сикофантів, нашого пристаня до тих, що кажуть людови добре, а колодку на уста тим, що говорять инакше, — а буде се початок кінця, на котрий не довго треба буде нам ждати. Буде се початок ювілею, та не нашого, — буде се конець мук запечатаний ювілеєм — візантинізму.
Нові вибори — се для нас ситуація не до легковаженя. Лиш отуманені або хотячі туманити не доглянуть, що з нами иде вспак. Ми маємо бути помелом чужу замітаючим хату, — ми маємо бути здеґрадовані на поліціянтів візантинізму на насилуючих переконаня власного народу, на грабарів чести і гідности власного стану. Чи така наша задача? Як то давно, як кликав до цїлого світа — до нас св. Отець з Риму: Де бачить ся, що реліґія з небезпечности або наносить ся церкви очевидна кривда, належить залишити всякі роздори а однодушно станути в обороні реліґії? А чи брак нам суду, о скілько хід справ публичних перестерігає строго право моральне? і чи нам розводити широко приказ Спасителя, в чім ми "сіль землї" і що Боже має бути віддане не на службу правительств?
Тож не будьмо, братя, незрячими обовязків наших, межи котрими першій: служити правдї і більш нїкому. Служба правдї перша повинна бути в тім, щоби наставати в сфері нашого дїланя і нашого впливу на перестеріганє морали в публичнім житю. На провід, щиру опіку утомленому людови — без огляду, чи се кому миле, чи будемо вписані в книгу благонадеждних. Сего проводу не вільно нам дати собі видерти, хоч-би й не знати хто о се кусив ся, хоч-би не знати які принести жертви, хоч-би убивано нас, думаючи, що тим Богу приносять візантійцї жертву. Бо инакше пропащі ми. Наше місце займуть апостоли нігілізму — спрячуть ся з нами радикально. Бо сли в найприкрійших хвилях забудемо обовязок пастирів а станемо ся наймитами брутальної сили — повстануть на нас власні люде, уважати-муть вовками свого стада. А тогдї стане лячно...
Яко представителї і сторожі Христової науки — ми не повинні бояти ся політики. За Христову науку треба бути готовим і терпіти, дати хоч-би й житє. Але сли за-для вузкоглядности, лїнивства і глупоти других нас би поубивано, нехай ино морально, то признаєте, братя, ми встидались би дуже, що убивано чи убито не за службу правдї, а за глупоту і вузкоглядність других. Бо будь-що-будь спілка коаліційна не єсть вічна, а єї жандармерія, хоч і зміцнена цивільними сикофантами, таки надто слаба, щоби нас оборонила, сли для власної помочи она потребує нас і вербувати хоче нас яко чорну свою жандармерію...
Пів біди ще, сли би вороги, котрих нам бояти ся, були лиш реліґійні. Вороги, котрі манять нас голосами сирени в ряди чорної жандармерії — се заразом і вороги роду нашого, котрий раді би знищити з накорінком. Борба, яка закипить, — се борба не лиш о моральний наш вплив, але борба й расова — о фізичне наше истнованє. А борба расова — се пекло на земли. Візантинізм веде нас силоміць до того пекла. Побідить візантинізм нашою помочію — вплив наш в народї паде, настає розбрат з народом. О се й ходить! І будемо пастирі сполошеного, розігнаного, в матню вовчу загнаного стада. І скажуть нам тогди — ті самі, що нами послужать ся яко чорною жандармерією: "Спрятати их! они не дбають о нарід, они огірчили нарід, они до радикалізму довели нарід"... А чи трудно брутальній силї спрятати тих, що не вагали ся для услуги неправдї наважити честь і гідность цїлого стану?
Ще раз: терпіти, а нехай і умерти — за правду, в обороні віри Христової. Але безкористно для правди бути битими і убитими — за-для лїнивства, вузкоглядности, глупоти других — се кольосально соромне. Чи зрозуміле?
Дѣло
17.04.1895