(Надіслана стаття.)
На початку було "Діло" та в тому "Ділі" на марґінесі процесу Бендасюка і з инших нагод було багато таких слів, які пахли денунціяцією. Редактор "Діла" та його приятелів страшили Австро-Угорщину, що москвофіли хочуть відірвати українські землі наддунайської монархії та прилучити їх до Росії.
А що в "Ділі" було за мало місця на виказання москвофільської небезпеки, його редактор з своїми приятелями заложив окреме видавництво: "Вчора і нині", в якого програмі поважну ролю відогравало вказування на погубні впливи російської культури, на небезпеку анексії Галичини з боку Росії і на вияснення нашого старого й нового москвофільства.
А потому прийшла війна й Росія рукою азійського дикуна здусила все українське життя в Галичині та на Буковині. Це відоме й редакторови "Діла", бож він багато річей містив про це у віденському а пізніше у львівському "Ділі". За те тільки, що були Українцями, багато людей сиділо по російських тюрмах або вели життя засланців по безмежній пів Азії й по властивій Азії, на — Сибіру.
Для визволення Галичини зпід польської супремації і в імя державної незалежности України — повстало Українське Січове Стрілецтво, що своїми головами застелювало широку українську землю в боях з одним із споконвічних ворогів України — Московщиною.
Це дуже обурювало "Прикарпатск-у Русь", і ту з перед війни, і ту з часів російської окупації Галичини, і ту з часу її вандрівки по Росії. Не розріжняючи куколю від пшениці, "Прикарпатская Русь" неодин особистий чи партійний погляд і діло редактора "Діла" мішала з найідейніщими змаганнями цілої української нації.
Лютнева революція 1917 р. виявила таку силу українського руху, що неодин давніший визнавець програми "Прикарпатск-ої Pyс-и" вернув до свого народу й почав для нього працювати. За українськими й московськими часописами містив редактор "Діла" огляди нового руху і життя України й на кождім ступні було видно, як усе московське, що по революції мало голос, кадетське, соціялреволюційне чи большевицьке не могло погодитися з змаганнями українського народу. Московська непримиренність пішла так далеко, що Московщина виповіла війну Україні. Становище Московщини до Української Народньої Републики було наскрізь нещире, а вершком цеї фарисейськости була діялєктика Троцкого в берестейських і Раковского в українсько-московських переговорах.
Від першого подуву волі на Наддніпрянській Україні увесь український народ давньої Австро-Угорщини, від найдальших західних закутків почавши, бажав зєдинення в одно політично-державне тіло з Українською Народньою Републикою.
Та в австрійському парляменті товмачем цих бажань українського народу був одинокий тов. Вітик, бо инші панове посли, згуртовані в українській парляментарній репрезентації, чи з дурноти, чи з "раболіпя" грали комедію про єдиноспасительність Австрії для українського народу. Всякими софізмами боронило послів "Діло" та його редактор.
Нараз прийшла давно сподівана капітуляція почвірного союзу й разом з тим розлетілася Австрія. На місці єдиноспасительки показалася пустка. Всі народи бувшої монархії відбули свої установчі збори, скликали їх і Українці. Але справжню волю українських зборів пофальшували панове посли з купкою своїх оборонців. Зникаюча меншість просто застрашила подавляючу більшість, яка жадала негайного проголошення прилучення українських земель бувшої Австро-Угорщини до Української Народньої Републики. "Прикарпатская Русь" не могла з приводу того забрати голосу, бо тоді не виходила.
Злочин з установчими зборами повів за собою дальші злочини супроти української державної ідеї. Буцімто щоб не скріпляти гетьманського уряду, в дійсности, щоб розділити поміж себе всякі почести, проголошено Західно-Українську Републику, а її заграничним міністром став д-р Василь Панейко, редактор "Діла". Наслідком невмілого військового проводу українські війська опустили Львів і події прибрали відомий читачам перебіг. Міністер закордонних справ виїхав до Парижа на мирову конференцію і став заступником голови української мирової делєґації.
Політик, що орієнтувався на вчора й сьогодня, не зумів орієнтуватися на завтра. Висланник демократичної нації — колишній соціяліст д-р Панейко, замість ратувати українську справу при помочі демократичних елєментів, навязав тісні звязки з царськими посіпаками денікінцями та своїми порадами д-рови Евг. Петрушевичеви став найбільше винуватим справником страшної камянецької катастрофи, яка в свойому наслідку викликала нечувану в дипльоматичному світі, на щастя не приняту а зрештою нездійсниму варшавську заяву з 2. грудня 1919 рокy.
Цього пива замало було д-рови Панейкови. Накоївши сам стільки лиха, він виступив з української мирової делєґації разом з своїми трабантами й утворив Український Національний Комітет. В мотивах такого свого поступку воює неправдою й денунціяцією. Неправдою, бо нарушення "прінціпу ненарушености української теріторії" приписує Директорії та її правительству, хоч ні Директорія в цілости, ні ніхто з її членів зокрема, ні не давав дозволу ні не підписав варшавської заяви. А денунціяцією і неправдою, бо в очах коаліції закидає Українському Урядови получення з московськими большевиками.
А яка ціль комітету д-ра Панейка?
"Свій політичний ідеал Український Національний Комітет бачить у відбудові України, ненарушеної в своїх етноґрафічних межах і обєднаної федеративною формою з сильною Росією". Перша частина цього ідеалу — це-ж мета й української мирової делєґації й Українського Уряду. А на другу частину д-р Панейко не дістав і не дістане ніякої повновласти від українського народу Галичини, бо він хоче зєдинення всіх українських земель і повної незалежности Української Народньої Републики.
Від хвилини, коли д-р Панейко розпочав свою обєдинительну акцію, він тимсамим перестав бути представником Галичини в дотеперішному його характері.
Обєдинительна акція д-ра Панейка припала дуже до вподоби американській "Прикарпатск-ій Pyс-и", що між иншим пише про нього:
"Він знає, що в будучій демократичній Росії розмежування окремих руських племен і галузей буде осягнене на повне їх вдоволення та що при будучому ладі Росії і Українцям нічого непокоїтися за свою етноґрафічну самостійність".
Львівська "Прикарпатская Русь" з великим вдоволенням передрукувала голос американської товаришки з приводу заяви д-ра Панейка, сподіваючися, що Українці "разом з "Карпаторосами" приймуться за відбудову єдиної русскої батьківщини". "Вони згадають все те, що всі ми, Малороси або Українці, внесли в спільну скарбницю всієї спільної русскої культури й підуть, зберігаючи з нами свою побутову самостійність, в боротьбі за національне істнування разом з усіма русскими племенами".
Д-р Панейко, як висланник Галичини, здобув для Українців право бути етноґрафічною масою й під цею умовою "Прикарпатская Русь" призналася до українства.
Свої виводи підпирає "Прикарпатская Русь" буцімто рядом прикладів, що "спільний історичний інстинкт все ратував Русь в часах історичних катастроф". При читанню цих прикладів відразу приходить на думку ученик, що не звівши до спільного знаменника дробів з ріжними знаменниками, додає їх чисельники, історична невірність чергується тут з нерозумінням історичних фактів і їх перекручуванням. Автором слова про похід Ігоря в кождому випадку не був Галичанин, правдоподібно Киянин. Про Митусу ніодно джерело не говорить як про бояна "русского единства". Такі приклади, як з митрополитом Петром або Степаном Яворським, це факти, викликані потребами спільної кільком народам церкви, а не обєднанням. Наводити між обєдинителями гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, що так славно записався в дорібку української культури та стратеґії XVII. в., це просто велика обида памяти одного з найкращих синів Галицької Землі. Такі приклади, як ті, з Лодієм і Балудянським, анальоґічні до таких, як що д-р Зобків став професором загребського, а проф. Горбачевський і Пулюй професорами празького університету.
Одно можна вносити з таких прикладів, що коли цілий світогляд їх автора побудований на такому глибокому знанню, як знання цих прикладів, він при першій можности сконтролювати основи свого знання стане Українцем і тим самим ворогом д-ра Панейка.
Вперед!
17.03.1920