Kosmowska, Barbara. Ukrainka. Wrocław, Wydawnictwo W.A.B., 2013. 328s.
Коли 2000 року у Вроцлаві виходив переклад спогадів нідерландського письменника Міло Анштадта «Дитина у Польщі», на обкладинці книжки з'явилася назва «Дитина зі Львова». Анштадт, народжений у єврейській родині в міжвоєнному Львові, пишучи про місто свого дитинства, повертався до Польщі — такої, якою її бачив і пам'ятав. Але польські читачі на зламі століть, читаючи ориґінальну назву його книжки, ні в який спосіб не пов'язували її зі Львовом. Мабуть, тому перекладачка Малґожата Здзєнєцька взяла на себе сміливість одразу попровадити їх туди, де починалася розповідь.
Згадуючи цю історію, думаю: як мала б називатися в українському перекладі нова книжка Барбари Космовської «Українка»? Та, назва якої в ориґіналі написана такими дивними літерами: майже кирилицею, тільки на початку замість «У» стоїть «Ц» — бо воно ближче до звичної для західного ока літери «U». Літерами такими давніми, як у старих церковних книгах, які годі прочитати. Як треба було б назвати роман, аби передати ті самі враження, сподівання й очікування, які вона викликає у польських читачів? Може, досить було б пояснити — як робить Космовська у своїх інтерв'ю, — що «українка» в Польщі означає насамперед «хатня робітниця», «наймана прибиральниця / доглядальниця / дім-сад-город-піклувальниця з України»? Що, врешті, самі вони, читачі, заледве перетнувши кордони шенґенівської Європи, перетворюються на «українок» і «українців»? Так, щойно тоді. Як вихідці з потойбіччя, чиї імена так направду не мають значення, адже, як каже один з героїв роману, «в Польщі ми всі прибиральники, не артисти».
Роман Космовської починається якраз на кордоні — у поїзді на Варшаву, в якому опиняється головна героїня, Іванка Матвієнко — віолончелістка з Дрогобича, вчорашня студентка-відмінниця Львівської консерваторії, єдина дитина в сім'ї. Вона їде до свого коханого Миколи — також львівського музиканта, джазиста, який заробляє у Варшаві, розвозячи піцу. Іванка вирушає в надії заробити досить грошей, аби втілити свою мрію — звести будинок на околиці Львова, для себе і для Миколи, з обов'язковою кімнатою для музикування, а також для матерів, які самотньо залишаються, одна — в Дрогобичі, друга — у Львові. Так само самотньо залишається в Дрогобичі віолончель, натомість Іванку чекають щітки й ганчірки, швабри і пилосмоки, немита городина і ціла низка поневірянь.
Космовська зважується зайти у власний будинок з чорного входу: показує Польщу такою, якою вона постає перед заробітчанами. Польщу, яка починається з центрального вокзалу. Підозріливу і дратівливу, часто байдужу і зверхню. Може, через власні задавнені комплекси і проблеми. Їх виявляється досить у кожного з героїв, без огляду на статус, вік чи стать. Пані Бєлюхова у своєму старечому маразмі чуває над кришталевими скарбами і єдиним сином, який чистить клітки у ветеринарній клініці. Чоловік покинув її, як сусід-бізнесмен Бруно покидає врешті свою надміру нервову й невпевнену дружину Агату. Приятелька Агати, Іґа, теж колись пережила зраду коханого. Перукарка Юлія втратила через хворобу батьків. Професор музики — улюблену ученицю. Всі вони у свій спосіб зазнали життєвої поразки, й саме лише визнання цього потребує відваги. Бо не кожен зважиться бачити негаразди у власному домі, а тим більше — говорити про них уголос. Барбара Космовська зважується на більше: її роман не обмежується родинними історіями, авторка вдається до критики суспільства, в якому живе і для якого пише. Історія Іванки драматична по-іншому, аніж історії польських персонажів: це не тільки особиста пригода, це також історія трудової міґрантки, приреченої перебувати у самому низу суспільної ієрархії, незалежно від власних талантів і здібностей. На її плечі перекладають тягар історичних образ і стереотипів: за Волинь і безробіття, за ґендерну нерівність і подружню зраду, навіть за радянську загрозу й пострадянську Москву. Адже вона десь звідти, з незрозумілого сходу, а отже, відповідальна за все, що приходить з темної сторони світу, включно з дитячими страхами і дорослими фобіями.
Іванка — чужинка, яка позбувається власного голосу: вирізняється своїм непозбувно-наспівним акцентом, не знаходить потрібних слів у вирішальних ситуаціях. Більше того, вона так само позбавлена голосу суспільного: від неї очікують рівно стільки, скільки потрібно для роботи. Тому Іванка воліє мовчати.
Її історія стає осердям твору, в якому переплітаються кілька сюжетних ліній. Починаючись здалеку, десь на Білянах, на Повіслі, у Жолібожі, у Щитовій, у Львові, в Дрогобичі і в самому варшавському середмісті, сюжетні лінії затягуються у щораз тісніший вузол, аби нарешті зійтися в одній мертвій точці — на цьому, власне, і закінчується роман. Вся історія головної героїні вкладається у невеликий часовий проміжок: приїзд до Варшави, пошук роботи, праця у «Великої Пані» — прибирання дому й миття овочів на продаж, — перехід на нове місце роботи до будинку Агати й Бруно, підозри господині щодо стосунків з її чоловіком і, врешті, звільнення. Поза тим — невлаштовані побутово й не надто успішні стосунки з коханим Миколою, які врешті-решт себе вичерпують. Додати до цього ще смерть старого професора, в якого Іванка час від часу музикувала, — і більше її у Варшаві нічого не тримає.
Подібні історії вже описували в українській літературі. Вирушали на заробітки до ближчих чи дальших сусідів героїні Наталки Сняданко («Колекція пристрастей») і Світлани Пиркало («Не думай про червоне»). Менш-більш ровесниці Іванки, так само з вищою освітою, зі сподіваннями на кращий заробіток і особисті стосунки. Однак на цьому їхня схожість з героїнею Космовської, здається, вичерпується. Пост-феміністки (як встигла назвати їх критика) Сняданко й Пиркало зображають своїх героїнь (не без автобіографічного контексту) рішучими й діяльними, здатними протистояти обставинам щонайменше за допомогою іронії, а то й самоіронії. Так, вочевидь, виглядає світ з позиції «українки». Барбара Космовська, натомість, показує, що бачить «світ», дивлячись на новоприбулу «українку», і чого він виразно недобачає. Недаремно Космовська згадує, як голос з телеекрана називає українок роботами-прибиральниками — аби тут же перепросити за виниклу ситуацію. Але, як відомо, слово не горобець...
Отож, найперше, Космовська намагається викликати співчуття й розуміння з боку польських читачів — змальовуючи героїню, яка, за словами авторки, «є втіленням усіх чеснот». Іванка покликана зруйнувати неґативний стереотип — «в імені українського народу. Тих лікарок, юристок, дантисток, які гасають з ганчіркою по польських кухнях, аби їхні діти вже не гасали, матері помирали спокійно, батьки могли лікувати простати». Героїня Космовської повсякчас викликає прихильність і розчулення: від бувалої ворожки в яскравій спідниці у поїзді — до старої Вольської, що, «як побачила Іванку вперше, то мала враження, ніби знала її завжди». Від невротичної Агати, яка по прогулянці з Іванкою «повертається змінена, аби не сказати щаслива», — до її хворобливого сина, на дитячому личку якого з'являється (важко повірити!) радісна посмішка.
Те, що героїня роману часто виявляється об'єктом чужих візій і дій, можна б пояснити складними суспільними обставинами. Її поневіряння і розчарування мали б стати засторогою знечуленому й замкненому в собі суспільству, якби не кілька деталей.
Ідеальна Іванка виявляється дівчиною богобоязливою, хазяйновитою, доброю «пані дому», яка знається на варениках і писанках. Емоційна й чуттєва, вона часто розчулюється до сліз: як не від смутку, то від радості. Її переживання напружені, навіть ірраціональні. Ще на кордоні дівчина ладна «на мить позбутись життя, втратити притомність». Її чуттєвість гранично наївна: начитавшись рекламних оголошень про роботу для «молодих і красивих» за «хороші гроші», вона плаче з образи за свої розбиті мрії, як тільки коханий Микола береться вияснювати їй справжню «спеціалізацію» працедавчих аґентств. Ушкоджені миючими засобами руки викликають у дипломованої музикантки не що інше, як сором перед господинею. Білява й худорлява Іванка з ангельськими рисами й підборами-шпильками, на яких так непевно входить у Європу, скидається навіть не на ляльку Барбі, а на сентиментальну Основ'яненківську Марусю: довірливу, впокірливу й ображену долею. «Любить бути невидимою і такою є», — каже про неї авторка. Намріяний образ її майбутнього замикається стінами власного будинку на околиці Львова — в ідилічних уявленнях обдарованої й працьовитої випускниці консерваторії цілком відсутні будь-які суспільні чи професійні прагнення. Ніби за класичною формулою трьох «К»: Kinder, Küche, Kirche — діти, кухня і церква, — що ними обмежується жіночий світ. Розмовляючи, Іванка, на відміну від інших персонажів, часто використовує прислів'я й приказки, перейняті від бабусі Лесі — «святої від висихання сліз». Тож виникає непозбувне враження, ніби її устами про сучасну Варшаву оповідає старша жінка з Немирова. Навряд чи такий образ міг би слугувати за ідеал для ровесниць Іванки з того боку євро-кордону.
Світ, з якого Іванка прибуває до Варшави, авторка зображує як всуціль жіночий: вдома вона залишає маму Анну Матвієнко, подругу Оксану, її хвору сестричку, строгу викладачку музики Валентину Пиренко, а ще сусідку з Дрогобича Валерію Бурилко, якій щороку раніше приносила конвалії. Самотньо доживає у Львові мама Миколи — Юлія Ошурко. Чоловіки їх покинули, відійшовши в інші світи. Батько Іванки, Єгор Матвієнко, помер від раку легень. Про батька Миколи не знаємо й того, а сам Микола є радше частиною нового світу, до якого Іванка вирушає, перетинаючи кордон. На схід від кордону залишаються лише епізодичні чоловічі персонажі — як у романі, так і в житті, — як-от солодій Панас Хиряк, який чатував на Іванку в засідці у кущах. З роману також довідуємося, що так направду і Єгор Матвієнко не був причетним до появи Іванки — лише прийняв дружину вагітною від польського гастролера-музиканта, на якого вдома чекала власна родина. Більше того, перше кохання (і перший коханець) Іванки — польський підліток Янек, що невідь звідки узявся влітку в Немирові. Країна Іванки, де прізвища майже завжди закінчують на -енко або на -ко, передається у спадок за жіночою лінією. Єдині вияви маскулінності трапляються тут лише завдяки чоловікам-іноземцям, які, зрештою, зникають з подальшого розвитку сюжету, виконавши найпростіші (і найпідставовіші) чоловічі функції. Залишаються лише жінки. Чекають. Від покоління до покоління, передаючи одна одній давню мудрість терпіння і виживання.
Треба визнати, що й по той бік кордону авторка знаходить не героїв, а лише персонажів. Кожен з них переживає розлад стосунків із самим собою чи суспільством, шукає хоч якоїсь сатисфакції для своїх невідшкодованих життєвих втрат, браку любові і визнання. Польська література вчиться показувати власні слабкості — як індивідуальні, так і суспільні. Але, намагаючись позбавити суспільне мислення стереотипів, вона стикається з новою проблемою: а що натомість? Твір Космовської скидається на розповідь про новочасну Попелюшку, постійну пасербицю у світі «Великих Пань» — «володарку іржавого умивальника, королеву затхлого лінолеуму й пощербленого начиння». Від спокуси «тістечком і кавою», товариською розмовою вона утікає до свого королівства, «присипаного цукровою пудрою старого тиньку», — «принцеса, час якої закінчується». І «добре, що, втікаючи, не губить свого черевичка, а то справжня була б Попелюшка». Сама поетика центрального образу наближена до поетики казки — якщо не дитячої, то підліткової, з її максималізмом та емоційною наснаженістю, гострими і часто безрадними відгуками на обставини. Може, в такий спосіб дається взнаки письменницький досвід Космовської, відомої найперше завдяки підлітковим романам (в українському перекладі з'явилися її розповіді про дівчинку Бубу, які здобули визнання й відзнаки у різних країнах). Однак Космовська усувається від ролі чарівної феї — визнавши наприкінці твору, що найімовірніше її героїня мала б нарешті повернутися додому, забути про нещасливе кохання і життєву невдачу, набути досвіду, побудувати нові стосунки й знайти роботу, відповідну до її освіти і здібностей, авторка відмовляється від такого розвитку подій і пропонує іншу, неочікувану з погляду життєвої логіки й послідовну з погляду логіки художнього твору розв'язку. Реальна Іванка могла б повернутися до того міста, з якого вирушила до Варшави. Уявна Іванка прийшла в літературу, аби звернути увагу на новопосталу проблему — для того, хто залишає свій дім, і того, до чийого дому він потрапляє. Чи зуміла Космовська вирішити цю проблему? Навряд. Але стала одною з перших, хто зважився її озвучити.
Дивлюся знову на обкладинку польського видання. Кожна літера ніби знайома, але слово впізнати годі. Може, український переклад (а я не сумніваюся, що він з'явиться і викличе жваве обговорення) варто видати саме з такою обкладинкою: для українських читачів вона виглядатиме так само дивно, як і для польських. Може, воно завжди так на початках — коли шукаєш спільної мови для порозуміння?
03.07.2013