З дня.
Гарний нині ранок. Сильні морози попустили, лагідна погода, сонне ясно засвітило, наче на приморозкуватій весні. Аж серце смієть ся з радости до світа і життя. Дітвора спішить з книжками до школи, рої урядництва з теками до урядів, жінки з кошичками та коробками на торг і закупно. Всі якісь усміхнені, раді, мимо того, що лице не одного зраджує не особлившій домовий гаразд. Але свіжий, гарний, роскішний день додає кождому охоти, вдоволення, енерґії, здоровля.
Іду й я весело, втягаючи повною грудю свіжий воздух, озолочений снопами підіймаючого ся над Личаковом сонця. Пригадують ся мені молоді шкільні часи й я молоднію поміж рядами шкільної молодіжи. Блаженний душевний стан!
Аж тут дивлю ся йде двох калік. Оба воєнні інваліди. Один старший з одною протезою, а молодший на двох протезах. Не звертають вони на нікого уваги, а намагають ся під гору по ховзькім львівськім тротуарі Куркової вулиці. Убрані ще в австрійський військовий мундір, лиш з тою ріжницею, що на шапках мають польського вірла. Всі на них зглядають ся. Старі і молоді. Всякий по свому пожалує: один в думці, другий зітхне, а третій і відізветь ся з теплим словом співчуття. Головно діти і жінки.
"Ах що за бідаки!" "Щоби бодай ліпші протези дали, а то прості кулі". "Як би то пани були, то дали би, але де бідному..." І такі подібні спостереження і замітки. Найбільше вже заінтересувала ся сими обома шкільна молодіж. А інваліди намагали ся все в гору, скриплячи своїми протезами.
"Зачекай, Іване, я втопив ся. Тобі лекше, бо все таки одну ногу маєш", каже один до другого.
"Добре". Відпічнім. Може закуримо, що?"
В тім якісь два молодики закричали на ціле горло: "То karaimy! Przysięgam Bogu, że karaimy. Po rusku między sobą gadają".
"A my tak ich żałowały", відзиваєть ся панночка в кримськім футрі, "a oni Ukraińcy!"
Інваліди мовчки пустили ся в дальшу дорогу, скриплячи залізними протезами.
Нова Рада
13.02.1920