Мороз.

З дня.

Від кількох днів маємо сильний, "кавалєрський" мороз. На вулицю показується лише той, хто добре, тепло убраний, або той, хто мусить опустити хату за орудкою. А кождий спішиться, якби хто гонив за ним. Жінки й мущини, старі й молоді — всьо жене наперед себе, якби там десь роздавали хліб даром. А всі з ґілями на носиках або з вареними раками на носисках, з рожевими личками (гарний пол!) або з фіолєтовими лицями, з меншими або більшими білими "шнурбартами".

Я був сьогодня кілька разів в місті за інтересом. Та хто сьогодня не має інтересу! Один вічно продає, паскує та "чесно" заробляє, — инший вічно купує у ріжного рода паскарів та видає гроші. А я бігав за позичкою (перед першим!), за вуглем, за мельдунковою карткою, за хлібовою картою та за цукром, який обіцяв дати мені по знайомости та під великим секретом один паскар за 100 корон кільо.

Та от з морозу зійшов я на хліб і цукор... (Що кому на гадці! — Прим. складача.)

Кождого разу, коли я був в місті, бачив я одного свойого знайомого, який бігав вулицями, як Патек з Парижа до Лондону. Зразу я не звертав на це уваги, та опісля зачіпив його:

— Що ти, товаришу, так бігаєш сьогодні, якби тобі хто перцю насипав? Певно на паскарство пустився!

Він глянув на мене так, як Падеревскі на Біліньского, коли стрінуться.

— А щож ти думаєш, — каже, — що я Найман і на пасі, який вкрали йому, хоче заробити? Я, бачиш, маю свій рахунок!

— Бачиш, в дома у мене не палено, бо не маю вугля, ні грошей на нього. Мороз, сам бачиш, — а властиво відчуваєш, бо й ти доброго пальта не маєш — мороз лютиться. В дома можна збожеволіти з зимна, от тому я роблю перегони по місті, щоби не вилізла з мене душа і на вулиці, хоч кавалєрський мороз, все таки тепліше, як в дома. Сервус!

І полетів далі, як варіят, аж люде за ним зглядалися.

_________

Жаль мені його стало...

Та тут я пригадав собі тих нещасних, що то сидять тепер по ріжних Бриґідках, Замарстиновах, Стшалковах та инших польських Талєргофах! Що вони там тепер роблять? Сидять в неопалених камінних келіях, без одежі, пообвивані шматами, без їди.

Я пригадав собі, коли то рік тому я сидів з товаришами в Бриґідках. Мороз тоді сильний був. А ми цілий день, від рана до ночі сиділи в неопаленій камінній келії, пообтулювані якимсь подертим коцом та дзвонили зубами. А як уже не можна було видержати — тоді бігали ми від стіни до стіни як замкнені скажені вовки, та кричали з зимна.

А нам, цивілям, це сяк-так було. Ми дістали хоч якийсь коц з хати, то тепле білля, то одіж.

А полонені? Вони, без коців, часами навіть без плащів, в подертих черевиках, бо добрі повідбирано їм — вони тратили з зимна розум; попросту замерзали!

А найстрашніші ночі! На голих дошках ти що найменше що пять мінут обертався все "на другу сторону" — та не видержав, а встав і бігав по келії, як той мій товариш по вулицях.

А кілько то проклонів пішло в сторону тих, що нас замкнули, кілько ненависти зродилося в тих мучениках — знає лише той, що терпів ті тортури!

_________

Те все пригадав я собі, попращавшися з своїм товаришем.

І знову станули мені перед очима ті всі наші полонені та інтерновані по таборах і тюрмах. Що вони там тепер роблять? Як то вони зимні, божевільні танці уладжують! Які страшні проклони і ненависть вироджують у них ті туртури, які вони переходять!

Та одночасно хід моїх гадок зійшов на питання:

— Чи такі тортури були коли в середновічних часах?

Вперед!