«Вояджер-1», який вирушив у свою космічну подорож у 1977 році, на даний момент знаходиться на відстані 18,6 млрд. кілометрів від Землі або 123,9 а.о. (його радіосигнал потребує 34 години, щоб досягти Землі). У 2004 році він покинув зону космосу, в якій домінує Сонце, та увійшов у перехідний простір, званий геліопаузою, де сонячний вітер змішується з міжзоряним газом. Тепер вчені з нетерпінням чекають миті, коли «Вояджер» покине перехідну зону та увійде у справді міжзоряний простір.
У статті, опублікованій 27 червня у журналі Science, науковці повідомляють, що зонд впритул наблизився до меж цієї перехідної зони.
Перший натяк на це прийшов 28 липня 2012 р., коли бортова апаратура «Вояджера» зафіксувала різке зменшення кількості заряджених частинок сонячного вітру. Через кілька днів, щоправда, вони повернулися до попередньої норми, проте надалі змінювалися синусоїдально – то зростаючи, то падаючи. Якщо ці показники нормалізувати, то інтенсивність сонячного вітру з липня 2012 року неухильно падає.
В той час, коли сонячний вітер слабшає, магнітне поле Сонця, навпаки, сильнішає. В липні того ж 2012 року його величина раптово потроїлася та впродовж трьох тижнів флуктувала, поки не нормалізувалася наприкінці серпня. На думку вчених, «Вояджер-1» увійшов у малодосліджений простір, який називається «зоною виснаження геліосфери» (heliospheric depletion region).
Науковці оприлюднили ці цифри ще наприкінці грудня, проте їх наукове пояснення з’явилось лише 4 дні тому у статті, що вийшла у Science. Стаття містить інформацію й про деякі інші зміни, які зафіксувала бортова апаратура «Вояджера». Наприклад, наприкінці березня у просторі, де перебуває зонд, різко зросла кількість протонів (позитивно заряджених частинок). Вчені пов’язують це з потужним спалахом на Сонці минулого місяця та стверджують, що це поки найбільша відстань, на якій фіксували сонячну активність.
Різкі коливання інтенсивності сонячного вітру та магнітного поля у «зоні виснаження геліосфери» стали сюрпризом для вчених, який вони поки не можуть пояснити. Раніше вважалося, що ці величини спадатимуть рівномірно, як «Вояджер» покидатиме сонячну систему.
Найбільший внесок у дослідження космосу «Вояджер-1» та його брат-близнюк «Вояджер-2» зробили у 1970-1980-х рр., коли передали високоякісні знімки Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна та їх супутників. Під час руху обидва апарати використовували так зване гравітаційне прискорення: маневруючи у гравітаційному полі планет-гігантів вони змогли наблизитися до меж Сонячної системи з мінімальними витратами палива. Енергії, яку виробляє радіоізотопний плутонієвий генератор, вистачить для експлуатації обох «Вояджерів» до 2020 року.
Вчені очікують, що при входженні «Вояджера» у міжзоряний простір повинен змінитись напрям силових ліній магнітного поля Сонця. За словами головного науковця проекту «Вояджер» Едварда Стоуна, це може відбутись будь-якої миті. Мережа далекого космічного зв’язку НАСА (Deep Space Network) впродовж 10 годин кожного дня фіксує слабий сигнал «Вояджера», щоб не пропустити тієї миті, коли перший рукотворний об’єкт покине Сонячну систему.
01.07.2013