Здавалося би, що з розбиттям нашої державности впаде й дух народа, зродиться в нім зневіра і він не найде собі cил зачинати нову, свіжу роботу, так би сказати у поправнім виданню. Міркуючи по фактам, які наступають після розгрому народнього зриву, можна би дійсно так думати. Власну країну заняли чужі — ворожі сили, влада давить найменший прояв народнього руху.
Що свідомійші одиниці находяться під скріпленою увагою адміністраційних і жандармських органів. Велика скількість власних громадян на еміґрації, на чужині. У провідників дотеперішнього народнього життя йде спір за "орієнтацію".
Думка ратувати перед цілковитим занепадом тінь державности народу, кидає то одних, то других в обійми тої ворожої сили, яка по їхній думці найліпше надавалася би до поратунку. З того приводу пристрасти зростають іще більше.
Історія людства учить нас, що після підірвання народнього зриву наступає звичайно епоха розцвіту народнього життя й культури. В такій епосі навязується нові зачатки до недавно пережитого, яке стає підвалиною довіря у власні сили і власну вартість. Те загальне право розвитку людства найде своє примінення й до українського народу. У нашім самостійнім істнованню як суверенний народ находимо дуже багато моментів, які мусять піднести на духови найбільше зневірену одиницю. Вже те саме, що український народ двигнувся своїми власними силами, що своїми власними силами провадив нерівну боротьбу на всі сторони, що його замогла лише позичена Польщі і Денікінови технічна перевага, вже те саме вказує, що український народ наперекір всім сумним віщуванням і краканням, наперекір всім імперіялістичним течіям, наперекір всім противним міркованням збудує в найкоротшім часі власними силами власну державу.
Глядячи обєктивно на недавно пережите, побачимо незвичайно великий хист нашого народу у творчо-державній роботі. Ставлячи суверенну державу спромігся український народ до того, що вводив у себе всі засади вольности, толєранції і братерства супроти других народів замешкуючих його теріторію. Вводив отже всі ті засади, які являються покищо лише ідеалом у инших народів. Мимо того, що ті другі народи не сповнили навіть елєментарного обовязку льояльности супроти свого суверена, йому присвічувала лише ідея справедливости, великодушности і відваги не спроневіритися ані на один момент тим ідеалам.
Державно-творча праця народу виявилася далі на всіх тих полях, які творять основу модерної держави. Орґанізація армії, розроблення питання про загальне шкільництво, новітні засади судівництва, фінансова і земельна реформа — все те виказує небуденну енерґію волі, яка при дещо кориснійших умовах мусіла би довести до збудовання сильної, новітної, на скрізь демократичної держави.
Видячи оті завдатки не можна ніяким способам попадати у зневіру, лише тому, що у тій роботі являлися і деякі темні сторони. Живловій інтеліґенції і ідейности народа може не у всім відповідала інтеліґенція і ідейність декого із покликаних до ведення практичної будови держави.
Щоби на будуче виповнити і сю недостачу, потреба зараз узятися до плянової культурно-просвітної праці. Обняти нею мусимо увесь загал нашого народу, посвятити їй увесь час, вложити в неї як найбільше моральних і матеріяльних сил, викувати із неї як найбільший капітал, а недалека вже будучність остаточного здійснення ідеалу: мати свою власну державу.
Хотяй як тяжкі часи приходиться переживати нашому народови, хотяй як багато забракло ідейних одиниць, що мали брати участь в культурно-просвітній роботі, то проте робота не сміє устати. Покликаною до неї кожда одиниця, яка поставлена на своїм становищи, мусить усе можливе зробити, щоби підносити культурний уровень нашого народу.
Видимими знаками, коло яких має гуртуватися робота, се наші культурно-просвітні товариства, книжка й школа.
В нормальних часах вся та праця зорґанізована в той спосіб, що йде з гори в діл. На разі одначе годі про це думати. Недостача способів комунікації, всякі перешкоди ставлені у тім напрямі роблять неможливою орґанізацію праці з гори. Кличі із щоденної преси мусять заступати плянові, зорґанізовані накази з гори. Огнища просвітно-культурної праці мусять творитися по краю, як живлова, елєментарна потреба. Покликаним до сеї роботи в першій мірі наше свідоміще селянство, котре мусить обняти провід у тій праці в краю. Віднова й відбудова всіх товариств, бачна увага на школу, поширення української книжки — се річи, які може повести навіть гурток свідомих селян.
Найбільшою перешкодою у розведенню праці се страх перед переслідуваннями, арештами, таборами й знущаннями. Той страх належать в собі побороти, а на його місце поставити відвагу. А відваги додасть та певність, що терпіння принесені за справу просвіти й культури не пропадають безслідно. Вони не ломлять ніколи гарту духа, вони витворюють ще сильніщу енерґію boлі, вони є запорукою, що слушний час для нас вже недалеко.
Зі зрозумінням потреби й важности культурної і просвітної роботи, нехай йде в парі піддержування всіх змагань на тім полі матеріяльними середниками. Бачимо, яке обезцінення гроша наступило в наслідок війни. Бачимо також, що культурно-просвітна робота без матеріяльних фондів неможлива. Жертвенність на культурно-просвітні ціли повинна бути безгранична. Такий великий народ, як український, мусить найти в собі стільки духових засобів, щоби порозумів, що наш дальший розвиток і поступ мусить опертися на найширшій і найзагальнішій підставі. Слова Франка, що на кождім з нас спочиває доля міліонів, не сміють бути лише пустим звуком слів, але мусять замінитися в живе діло.
В таких часах, як ось ми їх переживаємо, найбільше дається відчувати отсе, що ми не можемо користуватися примітивними правами громадянськими, правом зборів і стоваришень. Одиниця, оставлена сама собі, з пошарпаними нервами в наслідок особистих, політичних і загально-народніх подій, руйнує ще дальше свої нерви, підкопує свою діяльну силу опору, опускається неначе "на дно". Поратунком у тім може бути на разі книжка і часопис. Тому викликати всіми способами жажду, ненаситну жажду друкованого слова — є завданням кождої свідомої української одиниці. Книжкою і пресою заводить одиниця духову злуку з загалом народу, скріпляє свої духові сили і дістає сама охоту станути до конечної і потрібної праці над як найскорійшою відбудовою українського життя.
Так поведена праця буде дальшим, сильним звеном в продовженню щойно пережитого. Осягнемо те, що не буде найменшої перерви у боротьбі за державну самостійність народу. Потребу боротьби впоїмо у всі ґенерації Українців і Українок, створимо народ великан, оживлений не переможньою ідеєю. А власна сила ідеї одержить кінетичну (рухову) силу сніжної лявіни, якої ніхто не в силі здержати у її розгоні!
Громадська думка
26.01.1920