Кожного вечора митці і мисткині сцени виходять до нас в різних образах. Подекуди вони проживають кілька життів упродовж вистави. Тому глядачам завжди було цікаво, як творяться ці історії, якими є внутрішні секрети творчої кухні майстрів сцени та екрана. Отож пропонована бесіда Оксани Палій є такою собі спробою привідчинити двері до творчої робітні одного із таких лицедіїв – актора Національного українського академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької заслуженого артиста України Андрія Сніцарчука.
– Як починався твій шлях на професійну сцену? Можливо, ти брав участь у шкільному аматорському театрі?
– У моєму випадку були дещо інші обставини. Я любив музику, займався музикою Ще в школі багато музикував, навіть мав свої музичні гурти. А в одинадцятому класі, можна сказати, мав навіть власний доробок рокової музики...
Крім того, ще в шкільні роки я брав участь у КВК, не боявся виглядати смішним. Відтак, мав репутацію неабиякого місцевого артиста. Однак, після закінчення школи вступив до Української академії друкарства. Але там я не дуже вдало склав сесію, мав «хвости» з геометрії, з німецької... Зрештою, не робив собі з цього проблеми: не я перший, і не я останній «хвостатий» студент.
От влітку, як зараз пригадую, в липні я поїхав на пластовий табір під Свірзьким замком. І от на таборі співаю, граю на гітарі, аж раптом мене гукають друзі: Андрію, твоя мама приїхала. Я відмахнувся від них: ну яка ще мама?! До закінчення табору три дні, додому я дзвонив щодень… Повертаю голову: справді, моя мама стоїть на горбочку. Я спершу зніяковів, бо подумав, що може вдома щось трапилося. Підходжу до мами, а вона мене одразу здивувала: збирай-но речі, ми їдемо до Львова – будеш вступати на акторський! Я остовпів: «Як вступати? А коли іспити?» – «Іспити за три дні. Я приїхала спеціально по тебе на таксі ( а це якраз часи «бензинової кризи») із Львова до Свіржа і назад сама я не поїду!». Я зрозумів, що це все серйозно, тому швиденько спакував речі, і ми вирушили до Львова.
З’ясувалося, що моя сестра – тоді журналістка газети «Суботня пошта», робила інтерв’ю з Богданом Козаком, який тільки-но набирав перший курс на акторську майстерність в університеті на новоствореній кафедрі. Вона поділилась цією новиною вдома. Їй спало на думку, щоб я спробував вступити на акторський, мама цю ідею підтримала. Сестра виступила в ролі мого куратора: підібрала для мене монолог, байку, прозу, вірш для вступу, хореографія не була проблемою: я умів танцювати …
Після першого туру конкурсного відбору я опинився перший під рискою. Потім був іспит з української мови. Цей іспит я склав з дуже добрим результатом і вже в підсумку був третій чи четвертий у загальному рейтингу, а було всього п’ять бюджетних місць. Так я вступив, точніше влетів, на акторську майстерність.
– Акторство тобі «пішло» одразу? Чи був певний внутрішній певний опір?
– Я думав, що вміння поводитись на сцені мені знадобиться як музиканту. Зрештою, є багато талановитих музикантів, які грають у театрі. Взагалі, тоді для мене ідеалом був «Океан Ельзи», який саме набирав обертів як музичний гурт. Відтак, мої прагнення і мрії більше стосувалися музики, шоу-бізнесу. Театральна сцена як така для мене не була мрією. Звісно, мене мама до балету та оперних вистав привчала з дитинства, я ходив до театру у Вільнюсі, де ми мешкали, потім тут, у Львові.
Зміни відбулись не одразу. Я приходив на навчання, робив тренажі, здавав етюди, які всі, але якось без особливого захоплення… Акторська майстерність мене найбільше захопила на другому курсі, коли Богдан Козак став працювати з нами над Шекспіром. От тоді, приблизно з того моменту я почав «ловити кайф»: від репетицій, від діалогів з партнером по сцені, взагалі від всього, що ми робили з Шекспіром. Можна сказати, що саме з «навчальним» Шекспіром я впіймав «свою театральну хвилю». Напевно, відтоді драматична сцена стала мені близькою.
– Гаразд, от відіграли дипломну виставу «Нора» за Ібсеном, почався справжній професійний конвеєр. Хто із заньківчанських режисерів перший почав задіювати тебе, вчорашнього студента-актора у своїх виставах на «великих» ролях?
– Я залучений до постановок практично всіх наших режисерів, у когось більше, у когось менше, але у всіх. Якщо бути хронологічно точним: на початках професійного акторства в театрі я найбільше працював з Аллою Бабенко. Вона створили кілька вистав на малій сцені за А. Чеховим. Це був справді дуже крутезний період мого творчого життя!
Якщо підсумувати: то Богдан Козак зробив з мене актора – такого собі універсального «технаря», а Алла Бабенко «поламала» ці умовні «технарські» межі, значно більше розширила мій технічний інструментарій як актора, і я їй за це дуже вдячний. Це бабенківські, тільки їй притаманні режисерські засоби, вміння розкривати героїв, а відтак і акторів-виконавців з несподіваного боку. Я багато працював з нею і на великій, і на малій сценах. Щасливі ті актори, які мали можливість свого часу пройти через її режисерську майстерню.
Особливо дорога для мене роль Подкольосіна в «Одруженні» М. Гоголя. Бабенко прищепила мені любов до класики, до Гоголя зокрема. Мені трапилася можливість подивитися однойменну постановку в театрі Арцибашева, коли я брав участь у Чеховському фестивалі. Відтоді мені полюбилася ця п’єса, а згодом я вже мав можливість самому спробувати себе в цьому матеріалі.
Потім важливою була і є співпраця із режисером Вадимом Сікорським, який вже має свою впізнаваний режисерський стиль і особливе чуття на вистави, які будуть приваблювати глядачів. З ним цікаво працювати, бо ти відкриваєш новий для себе матеріал і себе в цьому матеріалі.
Зараз маю нову велику роботу з Федором Стригуном у його постановці «Мазепа» Ю. Словацького. Ця вистава певний виклик нашим національним культурним стереотипам, певний відхід від нашого загальноприйнятого образу цього історичного персонажа. Бо ми звикли бачити Мазепу старим немічним гетьманом, я ж граю молодого Мазепу практично на початку його становлення як історичної постаті.
– Знаю, що із Сікорським ти співпрацював ще й над театральною музикою, тобі подобається така додаткова задача у постановці?
– Якщо бути точним, то я працював над музикою та звуком до кількох постановок Сікорського: «Вернісаж» В. Гавела, «Пропала грамота» І. Миколайчука (в співавторстві з Т. Терлецьким), «Вій, вітерець!» Я. Райніса.
Мені насправді дуже подобається працювати над створенням театральної музики і озвученням театральних постановок. Якщо була б можливість творити театральну музику, нехай в інших режисерів чи навіть театрах, я б залюбки цим займався більше.
– Що для тебе як для актора означає грим? Наскільки цей елемент важливий або навпаки – не має вагомого значення для твоєї акторської гри?
– Грим для мене не відіграє надто важливу роль у театрі. Можливо, раніше глядач любив такі засоби перевтілення. Тепер глядач, мені здається, більше бажає натуральності, тому не дуже приділяю увагу гриму в більшості вистав, за винятком, звісно, вистав, де грим повинен спрацювати на сценічний образ. Зізнаюся, мені подобається клеїти дивні бороди чи по чудернацькому малювати очі. У виставі «Повернення старої пані» Ф. Дюренмата я грав трьох чоловіків пані Цаханасян, а від так мав три образи, ось там я відривався цілковито).
– Який твій костюм (з якої постановки) «допоміг» тобі як акторові на сцені?
– Щодо костюму, то це інша історія. Коли під час репетицій роль тяжко йде, я чекаю на костюм. Під час перших примірок вже починаю розуміти, що костюм допоможе. Це трапляється із кожним костюмом. Особливо взуттям. І для досягнення успіху навіть не конче, щоб воно було супер зручним. У мене є кілька пар взуття в театрі, які мені шалено тиснуть, проте саме це і допомагає грати роль.
– Відомо, що ти маєш багато позапланових проектів, зокрема є дуже яскрава театральна робота у постановці «Гойдалка на трьох» Л. Лунарі. Яким чином виник задум цієї міжтеатральної постановки?
– У «Гойдалку» я сам себе запросив… Так склалося, що Славко Нудик і Роман Федоришин, незалежно один від одного, давно мене просили – давай щось вчудим!!! Ну, я пішов до нашого режисера Славка Жукова і запитав, чи має він п’єсу на трьох персонажів. Він відповів, що має одну п’єсу, але на чотирьох героїв, яку давно мріяв поставити, і бачить нас саме у ній. І ми взялися за роботу… Тепер цю виставу ми граємо на сцені Першого академічного театру для дітей та юнацтва.
Розмовляла Оксан Палій.