Під різдвяну хвилю.

Різдво Христове! Свято мира і любови! Свято вічної, незаспокоєної туги за тим, до чого людство від віків з напруженням всіх сил прямує, а що видається для нас все дальшим, все більше небосяжним...

 

Чи здійсниться коли той відвічний сон покривджених, поневолених, понижених, чи здійсняться тихі бажання — тих всіх, яких життя є одним безпереривним пасмом терпіня і муки?

 

А може воно останеться далі лише сонішною мрією, нездійсненою тугою, вічним обманом, в імя якого насильство і на будуче проголошуватиме свою владу і панування, а поневолені дальше гнутимуть покірно спину в ярмі неволі — в надії, що чейже наспіє колись година визволення, година кращої долі?

 

І так від віків людство надіється — жиє вірою в краще будуче — і так від віків всі, що страдають, споглядають перед себе тим самим зором віри і надії.

 

А прецінь які далекі ми від тих гарних снів, що зродилися в наболілих серцях.

 

Та не забуваймо, що історія людства — то історія людських ілюзій. Життя має свої залізні закони, перед якими гнеться й найсміливійша думка.

 

Бо життя — це боротьба, у якій правда лишається все по стороні перемоги.

 

По кільканайцятьох століттях від хвилі приходу Того, що ніс народам науку мира і любови, на сторожі того мира все ще стоїть ангел — з огненним мечем. Чи зневіритися нам? Чи розлучитись з вірою в кращу будучність, чи гнутись далі в ярмі? Чи може краще прийняти цей закон життя, який велить нам стати силою, щоби знищити всяку ворожу перемогу, яка святкує торжественну побіду — побудовану на нашій безрадности, на нашій зневірі, на нашім безсиллю!

 

Так! Сьогорічний спомин приходу Того, що йшов будувати на землі царство мира і любови най скріпить в нас віру також в прихід тої хвилі, в якій і нам доля усміхнеться.

 

Як нині в тихий вечер замерехтять на небі зорі, по широких землях України понесеться притишений гомін коляди: "Христос раждається".

 

І сядемо в крузі найблизчої сімї і діточа радість сповє на хвилину наше серце. А в сю paдicть вплетуться й сумні спомини... Гей, гей скільки вільних місць при столі — у кожній, кожній українській сімї! І глухим стоном вдарять у вікна цвітами зморожені тихі згадки про все те, що пережила українська родина, що пережив український нарід за останні роки великої бурі.

 

Згадаємо і снігами завіяні верхи Карпат і далекі неісходимі поля Сибірі і скалисті береги Сочі і горбами засіяні волинські млаки і широкі лани Поділля і Талєргоф і Берестє і Пикуличі — і все наше мучеництво і все наше гірке скитальство...

 

Згадаємо і безконечність наших змагань і прямовань, наших орлиних зривів і болючих розчаровань та невдач, наших боїв і спорів внішніх і внутрішніх.

 

І не одна сльоза впаде на просфору...

 

Спомянемо тих, що поклали своє буйне життя за велику святу ідею, згадаємо й тих, що до нині томляться на далекій чужині і в неволі.

 

І почуття гордої віри най скріпить наші серця! Вона не вмерла і не вмре, бо не може вмерти ідея, за яку гинули найкращі з народу...

 

Лише розгляньмо весь переданий нам традицією неволі балаган національних звичок, наклонів і думок у всіх областях нашого життя, в области політичній і соціяльно-економічній, як і в области духової культури; спрятаймо все, що нікчемне, недоцільне і перестаріле, та кладім творчою рукою нові основи для будучности!

 

Нехай же сьогорічна згадка народження Великого Пророка любови внесе любов у велику сімю цілого народу. Нехай промінна зоря, що світила над малим Ісусом, засвітить і на нашій провідній дорозі.

 

Нехай віра, з якою зближались убогі пастирі до Месії, буде і нашою непохитною вірою, що здійсниться наша мрія, згідна впрочім з призначенням усіх народів до свободи — по мисли Христової науки!

 

Громадська думка

07.01.1920

До теми