Народи і держави ріжно переходять чорні години свого історичного життя. Державні нації навіть по найбільшім погромі можуть лекше і скорше піднестися, як недержавні народи, над котрими ваготить канчук і довбня брутального наїздника. Перші мають рамки — державну орґанізацію, змогу доцільно змагати до відбудови своєї батьківщини, до подвигнення свойого громадянтва. Другі — полишені на ласку і неласку бундючного побідника, на експериментальні затії ворожої влади, виставлені на культурну девастацію, економічну експропріяцію, етичну деморалізацію. Та нарід, котрий мимо найтяжшого поновлення видержить в горнилі дієвих іспитів, з гордо піднятим чолом перейде тернисту дорогу історичних досвідів, викаже свою внутрішню силу і зовнішню прояву тієї сили — живу діяльність на всіх полях свого національно-культурного й політичного життя, — той нарід не згине, не пропаде, не зійде безслідно з великої арени світа. Він — як глядіятор на торжищах пяних, безстидних і бездушних патриціїв самопевно держатисьме на арені з непохитною вірою в остаточну побіду.
Українська нація, збуджена до великих, непомірних діл і завдань в огни світового пожарища, переживає із зовнішного погляду затяжну катастрофу, і у своїм нутрі небувалу крізу.
Сподівання української нації, такі великі, могутні і соняшні в початках революції, заломилися і розвіялися під обухом зовнішніх сил і недостачі внутрішньої тугости і координації сил та спрямовання їх в одному напрямі.
Подібну катастрофу пережив вже раз український народ в часі руїни. Ріжниця лише та, що тоді переживано події через довший протяг часу, а тепер — в добі пари і елєктрики такі самі або схожі еволюції переживаємо скорше, а через те може й більш діймаючо.
В історії кождого народу можемо намітити хвилі тяжкого занепаду, різної крізи, державної, соціяльної або національної хороби, котру треба було перебути із затисненими зубами, щоби в пригожій хвилі знову піднятися на висoтy своїх змагань і загальних потреб. Обмежуючись новітньою історією, вкажемо на кілька фактів збірного життя націй для зазначення, що наше положення має анальоґії не лише в нашій історії, але і в дієвих переходах инших народів.
Революційна Франція виповіла війну цілому реакційному світови. Революційні армії, голі і босі, заржавілими баґнетами голосили права людини, рівність, свободу і братерство. Ціла реакційна Европа проголосила хрестовий похід проти бунтівницької нації. Майже двайцять літ борикалася републиканська, а опісля імператорська Франція проти зєдинених европейських армій, аж поки не улягла перевазі. Чужинці хазяйнували в Франції, чужинці рішали про границі француського королівства, чужинці загарбували скарби й багатства француського народу. Поруч з тим велику траґедію переживала Німеччина. Безшабашний Наполєон в побіднім поході торощив одну державу за другою. Німецький нарід, як і італійський найскорше уляг побідним баталіонам Франції. Цілу німецьку територію залили француські війська, всі елєктори, князі і князики били поклони перед новітнім богом війни, пруський король, як дикий звір, шукав критки, де не доглянулиб його хижі очі Французів. Німеччина втратила не тільки свою державну незалежність, її складові частини не тільки розщіпилися, значна частина Німців не лише пішла на службу побідника, але помалу занипали й національні признаки Німців. Домінуюче становище серед освічених німецьких верств почала займати француська мова. Здавалось, що німецькому народові загрожує повна й невідклична заглада, так що великий німецький педаґoґ і фільософ Фіхте в окремих бесідах, виголошених в берлінському університеті, промовляв до сердець і умів своїх земляків, щоби берегли великий скарб нації — мову, щоби задержали народнє достоїнство, щоби не дали себе винародовити.
Минуло кілька десятків літ, а залізна Німеччина розгромила новореставровану імперію Французів, проголосила своє обєднання під проводом Прусії, зложила на побіджену Францію непомірні контрибуції, відірвала від француської держави Альзацію і Льотаринґію і немилосерно посміхалася із вчорашніх побідників. Так химерно повертається колесо історії.
І знову в сучасній війні улягла Німеччина перед зєдиненими силами романсько-анґльо-саського світа. І знову одні радіють, а другі мовчать і затискають зуби.
Всеж таки сі народи мали й мають свою державну орґанізацію. Невдачі, занепад, а навіть погром їм лекше перейти й перебути, як недержавним народам. Найкраще бачимо це на сучасному стані німецької републики. Мимо небувалого економічного розгрому, мимо розбиття армії, мимо небувалих тягарів, зложених непогамовними побідниками, мимо революційного ферменту, мимо боротьби партій і озброєних ґруп, — Німеччина незвичайно спішно консолідується і змагається на силах. Вже нині німецький державний буджет виказує міліярдові надвишки. Безвпинна праця, солідність, віра в світлу будуччину свого народу і своєї держави, видержаність, недостача вагань і сумнівів, — все те двигає націю-державу і робить її чинником навіть у ворогів. Вже нині антанта, бачучи безуспішність своєї різкої постави, починає говорити про трівке порозуміння з Німеччиною.
Державні рамки — це така велика цінність, що просто тяжко найти рівноважник такої вартости. Державне життя дає змогу праці і змагань в означеному напрямі не лише великим націям, але й малим народам. Балканська війна 1912 р. пхнула побіджену Болгарію в пропасть гіркого смутку і чорної зневіри. Йшла боротьба за національне обєднання. В крівавих боях поклали голови найкращі сини Болгарії. Софійська дивізія, зложена з цвіту болгарської інтеліґенції, згинула при наступі на Адріянополь. І всі ті зусилля виявились даремними і зайвими. Та віра в свої сили, в тугість своєї нації перемогла. У великій світовій війні обновлена Болгарія знову виступає до боротьби за свій національний ідеал.
Невимовно гіркі досвіди припали на долю знесиленої Польщі. Втративши державну незалежність через глупу й короткозору політику супроти непольських народів шляхотської Річипосполитої, через реліґійну і національну нетерпимість та економічний гніт, польська нація ступила на перший шлях боротьби за свою державну самостійність. Тут іще наступила небувала в історії народів диковинка, що польський сойм, отже репрезентаційна й законодатна інституція польського народу, завотував поділ Польщі. Цілими десятилітями змагали Поляки до відбудови своєї держави. По кождім невдатнім повстанню хвиля політичної еміґрації перекочувалася поза границі Польщі. Життя на еміґрації було незвичайно важке — тим більше, що люде, відірвані від матірного пня, позбавлені рідного ґрунту, всю свою увагу звертали на розпамятування над промахами і прогрівами. Через це еміґрантські гурти, прихильники одної або другої партії, одної або другої визначної особистости, розпочинали між собою завзяту борню. Сварки, колотнеча і закиди ніколи не переводилися, хоч всі еміґранти змагали до одного, до волі і свободи рідного краю. Мимо всього реальне життя має свої вимоги. Життя якогось народу не може стати на мертвій точці. І в Польщі мимо всього лихоліття провідні уми дуже скоро відвернулися від еміґрантських колотнеч та почали працю на рідному ґрунті. Тзв. позитивістична школа, що голосила позитивну наглядну працю, взяла верх над еміґрантськими сварнями. Вона кристалізувала громадську думку Польщі, вона направляла працю кількох поколінь, не даючи перечуленим, сентиментальним патріотам своїми зітханнями загнати польське громадянство в глухий кут безвихідности або деправації.
Теперішнє положення нашої нації під політичним оглядом дуже схоже на стан польської справи після кождого повстання, а особливо після повстання 1831 р. Наш великий, подвійно великий і промінний ідеал: державна самостійність і зєдинення всіх українських земель, нині заслонений туманом торгів і переторгів, відсунувся в незнану далечінь, замараний міязмами безідейности, користолюбивости, особистих вигід, осквернений пяними волоцюгами, одначе все таки актуальний і реальний в серцях великої многоміліонової маси; наша армія, та геройська, вінчана невялими квітами слави — знеможена, здесяткована хоробами, підмінована несовісною аґітацією. Вона майже не істнує. Провідні мужі суспільно-культурної думки, керманичі державних змагань сьогодня майже всі на еміґрації, де авантурники, котрих не бракує ні одній нації, заводять безнастанні сварки, де йде розтрата державного й народнього добра, де розгорюється боротьба на тлі минулого й перебутого. Наша територія зайнята чужинецькими військами; наш нарід переходить може найтяжчу дію траґедії, котрій на імя: "Відродження України".
Не маємо на меті легкими, приємними красками малювати наше положення, маючи перед очима обставину, що тільки пізнання дійсного стану скермує нас в напрямі його направи, що тільки очевидний розгляд народніх ран дасть нам змогу найти лік та загоїти ятрячі рани. Не запала ще занавіса, все ще йде борня, з нашого національного організму все ще виходять змагання в напрямі реалізації великого ідеалу.
Стоїмо на сцені, боремось на арені. Ціла Европа є видцем наших крівавих змагань. Віримо, що вийдемо побідно із цеї суматохи, що заживемо у власній хаті. Наші серця й наші думки при тих, що стоять в огні борні, одначе не пора на розпамятування, не пора на скорбні думи. Важаться сили, а ми маємо виказати непропащу силу.
На кождім кроці, на кождім становищі кождий український громадянин і українська громадянка мусить бути вояком, мусить боротися, обстоювати народні придбання, відбудовувати кріпость народу в хаті, школі, варстаті, церкві, тямлячи слова поета:
"Кождий думай, що на тобі міліонів стан стоїть,
що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт".
Громадська думка
02.01.1920