"Без Галичини не збудуємо України. Кілько вас є Ґаличан, усі ви мусите прикласти до будови свою руку. В свої руки мусите ви взяти кожну акцію, а то вийде скандал і ганебний конець України. В нас усе заговориться й засиплеться фразами!"
Так сказав 3. марта 1918. р. полковник української армії Ривуцький у своїй патріотичній промові до української громади, зібраної в салі Краківського готелю у Львові. Сказав се під свіжим вражінням могутньої маніфестації українського населення міста Львова з нагоди берестейського свята, звертаючи вiстpє своїх останних слів проти другого промовця з Києва, Чоботарева, котрий виразився, що на Україні все збудується — "дємократизмом, ідеєю".
Нам безпосередно по промові полковника Ривуцького пригадався ряд фактів з давнійшої минувшини українських земель, коли то серед них Галичина в особах своїх найкращих синів клала угольні камені під будови cycпільно-політичного й культурного, просвітного й літературного життя цілого українського народа. Тут вистане згадати такі факти, як перша на більшу скалю орґанізація козацтва й перша орґанізація виших шкіл при помочи церковних братств з XVІІ. ст., або творення научного й педаґоґічного письменства, політичних, просвітних, економічних і фінансових орґанізацій в XIX. ст. До всего того перші прикладали руку Галичане.
Одначе певне не ці факти мав на тямці полковник Ривуцький, коли високо оцінював Галичан у порівнанню з своїми близшими земляками. Се, що продиктувало йому його промову, виявилось нам у кілька місяців пізнійше, а найяркійше встало перед нашими очима в останних місяцях того "державного" життя України, котре зосередилося в її столиці — в Камянці. Показалося, що з винятком тої здисциплінованої армії, котрі була ділом галицьких рук, ніяких інших як слід орґанізованих інституцій державного життя там не було, бо творення їх дніпрянцями не дописало, а Галичан від ролі творців усувано. Отже нe було справної військової інтендантури, наслідком чого й готова галицька армія почала голодувати й обнажуватись, хоч у маґазинах не було ще великих недостач; не було добре уладжених шпиталів, ізза чого пошесні недуги почали десяткувати вояків; не було військових судів, а доконаних мордів у Камянці і його околицях в однім тільки місяци нараховано аж 1400; не було ніякої почти, бо уставлення скринки на листи без назначення возного, який вибрав би їх із неї, не можна назвати поставленням почти; не було урядовання екзаменаційних комісій, перед якими урядники, що покінчили приписані їм курси української мови, виказалиб успіх своєї науки; не було в столиці України, в Камянці, ані одної нормальної, ані одної середної школи, хоч був університет. І ті всі недомагання в державі, яка в останних часах свого єствовання не булa більша, як половина нашої Галичини!... А що булоб, як би вона обнімала всі українські території дніпрового право- і лівобережжя?
Як у малій Камянецькій державі, так і в великій Київській певно сам "демократизм" ані сама "ідєя" навіть марного листу не вийнялиб із почтової скринки й не доручилиб його адресатови. По гірких досвідах нині в сім ніхто вже й сумніватись не може —з винятком хиба тих панів дніпрянців, що з легким серцем дня 2. грудня м. р. зреклися в Варшаві на користь Польщі такого резервуару сил до творення найпотрібнійших державних інституцій, яким могла бути Галичина з своїм свідомо-українським урядництвом, зі своїм учительством і духовенством, зі своїми сотками, тисячами інтеліґентних робітників на всіх полях національного й суспільного життя.
Зректися Галичини на чию-небудь користь в хвилі будовання української держави, зректися цього до недавна всіма узнаваного піємонту українства могли тільки люди несвідомі найблизших практичник завдань української держави, люди несвідомі того, що зрікаються робучих рук на шкоду твореного державного орґанізму. Лиш несвідомости того, що роблять, могли вони згодитись на відрізування рук від цего орґанізму. Инакше ми на цю справу не можемо дивитись після фатальної спроби орґанізування української державности в Камянці — виключно силами дніпрянців.
Громадська думка
03.01.1920