Кілька слів у відповідь на "Дві методи" п. д-ра В. Старосольського.
У чч. 178 і 179 "Впереду" дає д-р Старосольський офіціяльному заступництву Західної Галицької України і загалом суспільности лєкцію політичного розуму і думання, дорікаючи, що ні суспільність ні її заступництво з виїмком його, п. Старосольського, партії не доросли ще до сего. З його учених виводів виходить, що укр. соціял-демократи перші зі заходу принесли для укр. суспільности нові наукові, сучасні методи політичного думання і вони перші створили не тільки партію, але й школу, через яку перейшло багато чужих їм відтак партійно українських діячів, бож вони як се зазначує у вступі — перші за Сомбартом почали не вдоволяти ся грубим історичним досвідом, а переняли ся методичною сучасною думкою, яка відкрила закони, що правлять суспільним життям і розвоєм і на них почала будувати пляни політичної акції. П. Старосольський зазначує, що творці научного соціялізму відкрили сучасним методам думання двері у світ політики — і сучасна політична думка носить знамя научної систематичности та доцільности. Сей новий научний спосіб думання заступають власне наші укр. соціялісти, ізза чого повстають межи ними і другими партіями конфлікти і то не ізза самих програмових ріжниць. Оден із них принесли останні місяці 1919 р. Через се власне розійшли ся укр. соціял-демократи з офіціяльним заступництвом Галицької України, бо мусіли позістати в опозиції зі своїм домаганням безумовного удержання національної єдности Соборної України і зєдинення всіх зусиль для оборони нашої державности. Сей найтрагічнійший конфлікт виріс на тлі ріжниць у методах політичного думання. Се (простими словами сказатиби) значить: покликане довірям усього народу офіціяльне заступництво Галицької України, а з ним і наш загал, не навчили ся думати новими сучасними політичними методами — видно не читали цитованого п. Старосольським Сомбарта, ані ученого польського соціяльоґа Л. Гумпльовіча, котрий називає нацією тільки таку суспільність, яка або має, або бодай мала власну державу, а ся дефініція (на думку п. Стар.) найблизше підходить до сього, що становить саму суть народности в політичнім розумінню.
Подавши наукову розвідку про повстання сучасної нації, критикує роботу і поступовання всіх других політичних партій і провідників і з гордим самовдоволенням п. Старосольський зазначує: "Послідовну і ясну національну програму поставили перші ми, інтернаціоналісти, бо тільки одна соціяльна думка поспіла передумати питання нашого національного буття "у весь ріст", його доказом має бути: "Ukraina irredenta", "Самостійна Україна", "Молода Україна" і ухвала другого академічного зїзду 1899, де молодь обявила державну самостійність своїм політичним ідеалом.
"Соціялістична думка кинула гордий визов не тільки пануючим над нами державам, але і нашій суспільности", яка на думку п. Стар. того політичного ідеалу не мала і не розуміла і доперва під впливом соціялістів зачала зживати ся з сим політичним ідеалом. Тимчасом міщанська політична думка ніколи не старала ся і не змогла зрозуміти українського національного питання в його цілости і послідовно йти до її здійснення і се основа траґічного банкроцтва галицької політики за Збручем, конклюдує п. Старосольський. Він осуджує галицьку політику, яка знов замкнула ся в межах до світової війни — і на тому тлі вийшов конфлікт між офіціяльними політичними кругами Галичини, а соціял-демократами, котрі заступають прінціп: що тільки народ з ідеалом власної державности є народом. Отсе провідні думки двох статей п. Старосольського — подекуди умотивовання піднесеної ним з огляду на ідею політики самовідрочення для нас.
Шкода, що п. Старосольський не висловив ся яснійше про сю свою політику самовідречення для нас і про се, як розуміти зєдинення всіх зусиль для оборони державности Соборної України. Коли вже факти говорять про намірені, а по части довершені діла його однодумців, нема що річи обвивати в бавовну патетичних загальників, а треба мати відвагу договорити ся до кінця, а ще тоді, коли других так рішучо осуджуєть ся і представлять ся справу так, немов то одинокими оборонцями ідеї Соборної, Зєдиненої України і її державности були тільки виключно одні галицькі укр. соціялісти і їх придніпрянські однодумці, укр. есери. — Загальниками і фразами хочби научними не потреба говорити до загалу там, де можна його переконати фактами і тоді, коли виступаєть ся в ролі непогрішимого ментора народного заступництва Галицької України і загалу — з виїмком своїх товаришів — своєї партії, до чого д. Старосольський почуває за собою право.
(Далі буде).
[Нова Рада, 31.12.1919]
(Дальше).
З огляду на повагу хвилі і народної справи не можемо лишити виводів д-ра Старосольського без відповіди, пояснення і освітлення їх фактами.
Ми є з великою пошаною для учености і всяких учених теорій, але о се, чи ми є нацією чи ні, не підемо з п. Старосольским питати польського соціольоґа п. Л. Ґумпльовича, для нас се питання порішенне. Ми є, були і будемо нацією. Народ, що в X-ім віку мав свою на той час цвитучу культуру і державу, з якою колишні представники Франції, тай не тільки Франції, шукали взаємин, народ, що хоч через князівські домашні незгоди під напором диких азійських орд і грабіжних сусідів втратив свою державну самостійність, то однак остояв ся в тім століттю треваючім лихоліттю перед грабіжниками зі сходу, півночи і заходу, зберіг своє народне обличя і свою питому культуру і землю, а навіть мимо всіх зусиль своїх ворогів розвинув її дальше, не потребує питати ся учених із заходу чи він є нацією, чи ні. Скували його вправді на довгий час вікові кайдани його грабителів і гнобителів та не скували його духа, що все змагав до свободи і волі. Нарід зберіг переказане дідами добро, свій прегарний етичний світогляд, питому культуру і державну традицію. П. Старосольський відай спізнив ся трохи з поручуванням нам Сомбарта і Л. Ґумпльовіча. Та і в багато инших справах не мож би з ним згодити ся.
П. Старосольський висше ставить учену теорію від "грубого" історичного досвіду, "бо вона доперва відкриває нові закони політичного думання". Та не годить ся забувати, що учену теорію висновуєть ся до перва з дослідів, з досвіду життя, бо, як сказав Ґетте: "Grau ist jede Theorie, grun allein des Lebens goldenes Baum". Неоперта на досвіді видумана, вимріяна теорія, не остаєть ся. Суспільний розвій народного життя приносить із собою і повставання ріжних нових партій, з власними програмами і теоріями — і всі вони мають оправдання свого істновання в потребах народного життя і свою власну народну задачу до сповнення. Та про одно мусять всі тямити: що свої теорії мусять примінювати до характеру і потреб народу, ставити у службу народови, а не наоборот: народ ставити у службу своїй теорії і народне добро приносить їй у жертву.
Розминаєть ся з правдою д-р Старосольський, коли твердить, що ідеал державної самостійности був чужий нашим політичним партіям і діячам і що доперва перші українські соціялісти обявили державну самостійність своїм політичним ідеалом і накинули його доперва другим партіям. Так воно не було. Ідеал державної независимости кождий свідомий Українець леліяв у свому серці. Та історія не знає перескоків; ідеал позістане ідеалом, як не приготовить ся для нього дороги, як не зробить ся сеї роботи, що приближить і уможливить його осягнення. Від проголошення ідеалу до осягнення його далека дорога. Се знали наші передові діячі і забрали ся до потрібної народної роботи. А що робота мимо перепон і похибок (всюди не без сего) не була даремна і безцільна, свідчить зростаюча елєментарно народна свідомість в народних масах і розвій нашого економічного і культурного життя. Чи наші інтернаціоналісти і другі панове з радикальними кличами багато помагали при тій народній роботі? Все, що в соціялістичних і радикальних кличах і теоріях було здорове і пригоже для укр. народу, все те перевели в життя і зреалізували поборювані ними наші українські партії та діяльна і патріотична часть нашого духовенства.
А де були наші інтернаціоналісти?
Вони до нашої народної справи — як пристало для інтернаціоналу — відносили ся загалом рівнодушно, бож се по їх думці не годило ся з їх поступовими інтернаціональними кличами. соціялісти голосили, що трудять ся для укр. народу, а в дійности працювали для одного тільки інтернаціоналу, а що при тім скористала головно польська соціялістична партія і польська національна ідея, то се вже вийшло так мимоходом, се тілько наслідок партійної льояльности.
(Кінець буде).
[Нова Рада, 01.01.1920]
(Дальше).
Для поширення і розросту укр. національної ідеї не зробили нічого і коли п. Старосольський з гордістю заявляє: що ми перші інтернаціоналісти поставили ясну послідовну національну програму, бо тільки соціяльна думка поспіла передумати питання нашого національного буття, то факти говорять що иншого. Инші партії трудили ся для неї, а ви тілько передумали її "у весь ріст" і на тому скінчило ся. — А до чого додумали ся враз зі своїми придніпрянськими товаришами однодумцями, доказують найновіші події.
Проголошення політичного ідеалу державної независимости було, на думку п. Старосольського, "гордим визовом не тільки пануючим над нами державам, але і нашій українській суспільности, що у своїй міщанській заскорузлости і льояльности його не зрозуміла, і не могла зважити ся на його зреалізовання". Від проголошення ідеалу до зреалізовання далека і не легка дорога.
Тямущі політики числять ся з дійсністю і не будуть марнувати надармо народних сил, а ще тоді, коли їх треба щойно розвивати. Дорога еволюції через постепенну, невпинну працю треває довго, а дорога революції не все дописує. На се не зважили ся богато сильнійші і заможнійші народи, пр. Чехи і Поляки, і наші інтернаціоналісти про те тоді не думали, тож годі би дорікати суспільности, що сейчас не брала ся за здійснення свого політичного ідеалу, хоть з нього не зрезиґнувала.
Що до льояльности то закид слушний. Правда, у нас не було облудної льояльности, ми йшли правою дорогою і не кривили душею, та надмір нашої льояльности не вийшов нам у користь; нас не оцінено і ошукано. Ми були все надто льояльні і супроти Відня і супроти наших сусідів у своїй добродушности склонні до компромісів і уступок, та за те богато богато наших людей і то визначних мали за мало льояльности супроти власного народу і правди Божої... Грубий досвід історичний вилічив нас вже здаєть ся основно з тої нашої льояльности. Грішили нею і наші інтернаціоналісти хоч в иншу сторону і ще до нині з неї не вилічили ся.
Прийшла революція зі сходу, з Росії і поширила ся. Соціялістична партія виступила на чоло політичної акції, та показало ся, що лекше повалити в слушний час старий політичний лад, ніж у перелоговій історичній хвилі переводити орґанізаційну державну роботу. Сильно зорґанізовані німецькі соціялісти повалили вправді власний імперіялізм і мілітаризм, та французького і анґлійського не змогли повалити. Їx західні товариші лишили їх на леді, тож обезоруживши власний народ, мусіли корити ся диктатови імперіялістів Франції і Анґлії. Польські соціялісти пішли гуртом під команду вшехпольських імперіялістів. Так захвалювана і все підношена солідарність Інтернаціоналу не дописала.
Галицькі укр. соціялісти станули також до державної народної роботи і ішли солідарно враз з другими партіями. Вони числять собі за головну заслугу, що переперли зараз таки на початку цілковиту злуку зі Східною Україною з її правительством. Чи ся злука з правательством укр. есерів перед сконсолідованям відносин на Східній Україні вийшла нам на добре, чи се було вказане, що наші галицькі полки пішли боронити Східної України під владою есерів, а свій край і галицько-український народ лишили через се на поталу, се тяжке і болюче питання порішить будучність.
Чи наша державна робота ішла властивим шляхом чи ні, за се вже відповідають не одні укр. соціялісти, але й другі партії і перед часом не яло ся про се говорити. Чи се було як слід розводити ся над проєктами ріжних реформ в справах Церкви, школи і т. д. тоді, коли треба було передовсім думати про орґанізацію оборонної сили і державної адміністрації, се вже викаже історія і народ винних осудить по заслузі.
Инша річ на Придніпрянській Україні. Ми мусіли добувати державу з ворожих рук — там вже в 1917 р. добули власну державу і українські есери мали владу у своїх руках через цілий рік. Та що вийшло з неї? Прогайнували слушний час на доктринерських широких дебатах, спорили над всякими, чужими народови і його психіці теоріями, а державної роботи не було сліду. Самими універсалами не будуєть ся держави ані не проженеть ся зовнішного ворога синьожовтими хоруговцями — і воєнної сили треба не до паради, а до оборони рідної землі. — Тож і випустили владу зі своїх рук. Колиж під осінь 1918 р. ворожі війська зачали заливати українські землі з півночи, заходу і полудня, вони тоді замість взяти ся спільно з другими до праці і оборони своєї землі, готували власне тоді у себе в дома повстання, з чого вийшов один тільки хаос, що до нині шматує бездольну Україну. Ніхто розумний, що любить свій край, не буде робити революції тоді, коли ворог наступає на рідну землю. Українська політична думка над Дніпром війшла з народної дороги на манівці, аж опинила ся 2. грудня в Варшаві.
Сего можна було побоювати ся, бо духове життя переважної части української інтеліґенції у Східній Україні — її політична і соціяльна думка вже від довшого часу ходили манівцями, а не по властивій народній дорозі, витиченій історією і визначними народними українськими письменниками. — Се слідно і в новійшій українській літературі. А результат, теперішна траґедія українського народу і його інтеліґенції, мимо сих великих народних спосібностей і великої жизненої енерґії.
У нас Галицьких Українців сего не було — інтеліґенція і народ були одно — бо ми хоч може поповнили не трохи помилок, ішли все правою народною дорогою, а не манівцями за чужими теоріями.
Українські соціял-демократи у Східній Придніпрянській Україні не сповнили перенятої на себе задачі: не уґрунтували ані української державности, ані своєї влади на Україні. Не могли її доконати головно сему, що у своїй роботі не станули на народному ґрунті, як се вказував досвід історії, а пішли за чужими кличами і теоріями і до них хотіли примінити народне життя, а не свої теорії до народного життя і потреби. Так змарновано дорогий час на політиканстві на безцільних широких дебатах і непригожих для народу експериментах. Перед часом не годить ся судити. Справедливість вимагає вичекати на подробиці і пізнати усі причини, що до сего довели. Можна однак вже нині сконстатувати, що народні маси не відгукнули ся на їх роботу — і їм бракло опори в народних масах.
Хто такі народні маси має за собою й уміє їх зорґанізувати і повести, сей іде прямо народним шляхом, не потребує ходити манівцями і їхати по симпатії до Варшави. Останні події у грудни показали власне, що політична думка і орґанізація п. Петлюри і українських есерів та їх галицького речника добр. Старосольського чужа народови по сій і по тій стороні Збруча. Через се і трактат підписаний їх місією 2-го грудня у Варшаві для українського народа без значіння й без обовязуючої сили. П. Старосольський помиляєть ся: не галицька українська політика збанкрутувала так траґічно за Збручем, але політика п. отам. Петлюри й д-ра Старосольського.
Політика, яка не нехтує досвідом історії, у скрутнім положенню, коли має глядати союза федерації з сусідом, обчислить і розважить дотеперішні результати сусідського історичного співжиття для свого народу, по котрій стороні народний елємент остояв ся і поширив ся, а де його через плянову кольонізацію і винародовлення витиснено, хто проти него веде війну не тільки на знищення його независимости й культури, але на знищення його життя й загарбання його землі. Над сим питанням вдасть ся зовсім не думано.
Теорія сего не предвиділа.
(Кінець буде).
[Нова Рада, 02.01.1920]
(Кінець).
Тепер стало ясно, якої політики самовідречення домагав ся п. Старосольський від Галицьких Українців, коли у своїй попередній статті домагав ся злуки і зєдинення усіх зусиль для удержання державности Соборної Зєдиненої України.
Се значило: Ви Галицькі Українці мусите для нашої ідейної української політики (так як ми укр. соціялісти її розуміємо) принести жертву самовідречення, зрезиґнувати зі своєї независимости і свободи і полишити ся і дальше під польським панованням і то вже навіть без відклику до Відня, (подібно Буковинці під Румунами) — на те, щоби і Укр. Есери з п. отам. Петлюрою на чолі могли мати свою независиму державу над Дніпром, свою соціялістичну републику, чи там Зєдинену Соборну, ними самим з укр. земель обкроєну і обкрадену Україну.
І се має бути той ідеал нашої укр. державности, по думці п. Старосольського?
Чи така обірвана Україна, яко самостійна національна держава, остоїть ся, чи може і повисне у хмарах разом з їхніми теоріями, над сим і не подумали гаразд, бо чейже булиби помітили, що такою своєю політичною роботою дають найліпший атут в руки ворогам України, в першій мірі усеї Росії, усіх партій без розбору.
Хто в сей спосіб розвязує "найважніще питання національного буття" с. є. питання самостійної національної держави, що має забезпечити повний розвій нації, наносить тяжкий удар самій українській народній ідеї. Народ бажає передусего зєдинення усіх своїх розірваних частей укр. земель, свого народного українського обєднання, бо тоді вже знайде і витворить силу, щоби мати свою власну независиму державу і то без призводу, тих, що нині диктують народам Европи. А ви четвертуєте його і роздаровуєте сусідам, щоби на уцілівших від розбору його частях могли провадити експеріменти своїх соціялістичних державних теорій. — Живий орґанізм українського народу не є матеріялом для політично суспільних експеріментів теоретиків доктринерів.
Таку політичну роботу творить ся в часі, де всі народи змагають до свого зєдинення, де світова ідея нової історичної доби станула на тому, щоби кождий народ творив свою власну національну державу і ся ідея мусить побідити мимо того, що антанта, котра нею народи заманила для своїх імперіялістичних цілей, її потоптала. Історичного колеса розвою людскости не задержить і антанта в його розгоні.
Сей поступок і договір п. Петлюри та українських есерів, не має собі прикладу в історії, бо не було ще случаю, щоби ті, що мають претенсію бути заступниками і представниками усего народу і усьої його землі, самі з власної волі і охоти запродавали свій народ у ярмо чужої держави. — На се треба було чекати XX століть на українських есерів — п. Петлюру і п. Старосольського.
Тим, панове, що взяли ся за будову української держави, покінчили свою ролю, але не українського народу. Нарід перейшов над ними до порядку, і вони лишили ся без народу "на чужому полі". На те собі заслужили.
Український народ у своїх змаганнях до независимости і власної держави не устане і хоч серед тяжких условин, буде вести будову держави дальше. Не збудують її доктринери теоретики, але ті, що лягли головами на побоєвищах і своєю сердечною кровю засвідчили жизненість змагань до життя і волі свого народу, ті, що по Берестейських мочарах білими кістками лягли, ті, що за народню справу мучили ся і гинули по вязницях і таборах. Вони то зі своїх білих кісток і з сердечної крови клали підвалини під українську державу, а довершать будову ті, що не остануть в праці і змаганнях народу і ті матері і сестри жалібниці, що хоч самі мучені горем і голодом, закроплювали голодом і спрагою виснажені уста і сльозами обмивали жорстокі рани раненних і мучених за народню справу синів українського народу.
Український народ у Східній Галичині, хоч як се тяжко йому і прийдеть ся по тій допомозі, яку Ви йому дали за його жертви й посвяту для Придніпрянської України, не устане в своїх змаганнях до независимости, виборе і добуде собі волю і державу — бо бореть ся за своє природне право до життя і самоозначення. Він буде ломати далі ту скалу, яку завидна доля і зичливі сусіди поставили на дорозі його життя, аж вийде на стрічу сонцю золотому, правди і волі не тільки для себе, але й для своїх співгорожан, що поселили ся на його етнографічній території і з котрими бажає жити у мирі і згоді.
Чужа нам нетерпимість і ми не є непримиримі.
Ми не помиримо ся тільки ніколи з нашою неволею, з насильною кольонізацією нашої землі, з нищенням нашого народного культурного і економічного життя і його дорібку, з нищенням нашої Церкви і нашого обряду, з насилуванням нашої совісти і реліґійних почувань.
З тим ми не помиримо ся — не помиримо ся і з Вашою, п. Старосольський, політичною методою і орієнтацією. Так довго народ не тратить права на свoю державну независимість, як довго сам не вложить своєї шиї у чуже ярмо; так довго він мимо всіх заводів і поражень непереможений. Ви, панове соціялдемократи з над Дніпра, хотіли на Галицьких і других Українців вложити сей у Варшаві пошитий хомут чужої державности, та не мали до сього політичного торгу мандату від народу.
Ви торгували ним на власну руку проти його волі, тож народ і вирік ся Вас і покінчив з Вами — він не дав ся заманити на манівці Вашої "високоідейної державної" політики. Не на народ, а самі на себе вложили Ви хомут чужої державности і доктринерської безідейности.
Хто добровільно надів на себе хомут чужої державности, сему не до лиця виступати в ролі політичного ментора укр. суспільности і давати їй поучення і наставлення про державну ідею, політичний такт і розум...
[Нова Рада 03.01.1920]
03.01.1920