Два договори.

Дня 2. грудня 1919. часть української дипльоматичної місії підписала договір у Варшаві, яким визначує ріки Збруч і Горинь як границю між Польщею а Україною. Говорять, що поспішний післанець дипльоматичний повіз цей договір у Париж, де він має бути останнім адутом в дипльоматичній грі Поляків о признання Сх. Галичини Польщі "на віки віков".

За Ситківцями Варшава, а радше за Варшавою Ситківці. Бо акт варшавський вже був готовий перед Ситківцями, бракувало на нім тільки підпису делєґатів. Копія варшавського договору була відома укр. галицькій армії і вона то пхнула цю армію до розпучливого ситківського договору. Повторилась історія переяславського і гадяцького договору, з тою тільки ріжницею, що українських контрагентів в Переяславі і Гадячі не можна ніяк рівнати з контрагентами з боку України в Ситківцях і Варшаві. Ці останні — це піґмеї, це малі люде в великих часах.

І в тім саме траґедія української політичної думки, яку малі люде знівечили, в хвилі, коли прийшлось ту думку реалізувати, що більше, коли вона була вже зреалізована, коли ідея соборности і незалежности України прибрала реальну форму і зміст.

Люде, які підписали оба договори, незвістні соборній Україні. Це люде нові. І з острахом питається громадянство перед і за Збручем: деж ділись від десяток літ знані діячі на Україні, де ділись загально відомі імена людей, котрі в часі царського деспотизму держали кріпко в своїх руках керму українського руху — люде, з яких іменами лучиться історія українського визвольного руху від кількох десяток літ? Що відсунуло цих людей від роботи при будові укр. державности, що змусило їх бути пасивними обсерваторами великих подій?

Партійна нетерпимість. Це було лихо, що пхнуло нашу державну роботу на бездоріжжа. Коли хтось не був есером чи есдеком, цей мусів лишитись в тіни, хотьби був мудрий як Соломон. Він не був достойний, щоб його припущено до одвічальної роботи. Його місце займав жовтодзюб, навіть "мартовий" Українець, аби тільки кричав, що він, скажім наприклад, є завзятим есером. І виходило таке, що місце державних мужів, місце людей зрівноважених, заняли або недоучки, або звичайні аґітатори. І це погубило укр. державність. Вони спровадили українську державність на манівці, а опісля загирили її. На нічо здались перестороги, що в будові державности і то ще серед таких тяжких обставин не можна робити очайдушних скоків, не можна реалізувати хотьби і як гарних теорій. "Наперід держава, а опісля зміна соціяльного ладу" — це був клич людей зрівноважених. Та на це відповідали фантасти ділами: "Вперід соціяльний переворот, а опісля держава".

Основою державности в цих тяжких часах — армія, сильна здісціплінована армія, з фаховим, досвідченим чоловіком на чолі. У нас було навідворіт: орґанізовано армію на прінціпах, які обнижували боєву вартість армії, які вводили безладдя, понижували або й зовсім виключали карність. За Центральної Ради — на приклад настановлювано міністрами війни людей, що по своїй партійній проґрамі були противниками армії і не мали ніякого фахового знання. Очивидно такі міністри мусіли привести армію до катастрофи і привели її.

Таке саме сталось і з міністерством земельних справ. Замісь віддати це найбільш відвічальне становище теоритично і практично високо освіченому економістові, яких чейже не бракло на Україні, поручено його людині недосвідченій — людині, яка була тільки талановитим аґітатором, а бралась до розвязки таких квестій, на яких розбивали собі голови о ціле небо спосібніщі люде, від Ґракхів почавши.

Це були, здебільша хиби, промахи при будові нашої державности. Усунути ті хиби, привернути авторітет людей політично думаючих, зрівноважених і досвідчених, котрі вміють не тільки руйнувати старе але й будувати на сильних основах нове, це завдання Українців під теперішну тяжку хвилю.

Колиб ці люде були при кермі від р. 1918, зараз після повороту з Житоміра, не булоб нині варшавського, не булоб ситківського договору. А колиб був, то тільки один з них, і зміст його бувби далеко не такий як договору варшавського чи ситківського. Вправді при кінці гетманщини ці люде дійшли до голосу, але саме тоді вибухло повстання, яке скінчилось тим, що ініціятор повстання покинув Україну, а по нім політика перейшла до рук людей незнаних — людей, що нічим не доказали свої політичної зрілости і ці підписали договір, який соромом буде палити наших нащадків.

Договір варшавський, так само як і ситківський, нас не обовязує. Брак повновласти у тих, що клали на нім свої підписи. Це самозванці, що своєю невідвічальною політикою довели до соромного ситківського договору, довели до катастрофи укр. армію.

Треба тим людям прийти до свідомости, що всякий пересічний чоловік не може бути ні Богданом ні Виговським, треба їм зрозуміти, що вони принесуть Україні далеко більше користи, коли будуть повнити свої обовязки, що відповідають їх таланові, коли не будуть пнутись туди, де місце тільки для аристократів духа, де треба глибокого досвіду і політичного розуму.

Український голос