Саме тепер ми нас десять літ, як наша "Буковина" узріла сьвіт Божий. Наша народна нива лежала тодї облогом. Сьміло можемо сказати, що ніхто єї не справляв, ніхто не засївав; хабуз та бодяки буяли на народній ниві і приглушували навіть те здорове зерно, що десь не-десь задля великої жизненности ниви само заклюнуло ся, щоб принести здоровий плід. Не було кому хабузє полоти, бурян висапати, і серед їх гущі марніла, нидїла і никла хосенна ростина.
Як же зовсїм инакше виглядає та нива сегодня! Куди не глянь, всюди побачиш на нїй щирих орачів, пильних сапальників; є кому вже і груду розбити, і в часї морозу огріти і найнїжнїйшу рослинку, аби вона марно не загинула, а видала хотьби найменчий приплодик.
Не морозить уже сегодня серце нашої дітвори в ґімназиї і в семинариї учительскій північний вітер, який бушував там довгі часи за Білїнкевича і Глїбовицкого. Тепер маємо в тих школах учителїв рускої мови щиро відданих свому рідному народови, щиро о те дбалих, щоб нї одна молоденька ростинка не знидїла для свого народу, а зростала буйно в любві до своєї батьківщини, до своєї рідної мови, до свого краю.
Нема вже в ґімназиї і Чунтуляка, що бувало замість полоти бурян виривав з самим корінєм у рускої дїтвори природну любов до своєї рідної неньки, напоював єї отрутою ренеґатства і толочив і нївечив молоді здорові парости. Сегодня єго місце займає чоловік, що впоює в молоді серця любов до ближнього, старає ся осьвітити їх голову сьвятою наукою Христовою.
І школи народні тепер вже не служать стайнями, як то бувало, і не стоять пустками, але від коли надзір над ними особливо в Серетскім і Кіцманьскім повітї дістав ся в руки сьвітлого і свого завданя сьвідомого чоловіка, стали вони росадниками правдивої осьвіти між руским народом.
Не мучать вже нинї голови дїтвори наукою дивачної нечуваної нїбито рускої мови, котрої вона нїколи не годна була вивчити ся, а котра лиш баки єї забивала; тепер мова в книжках шкільних щиро руска, правопись руска упорядкована, розумна і легка; тепер при науцї не тратить ся марно часу на вивчене непотрібних річий, а час той іде на хосен дїтвори. В руках дїтвори тепер гарні зрозумілі книжки рускі, що певно збудять у нашого народу любов до книжки.
І книжок потрібних для народу, для піднесеня єго осьвіти і добробиту роздобули ми за той час досить богато. Сама "Руска Бесїда" в Чернівцях пустила за послїдних 10 лїт яких 150.000 аркушів друку своєю "Біблїотекою для молодїжи, міщан і селян" і своїм Калєндарем між люди. Крім того пішло богато ще иньших книжок і ґазет межи нарід. Ми роздобули ся на читалнї сельскі, на біблїотеки шкільні, осьвіти іде невпинним кроком і під найбіднїйшу стріху.
Тепер і в соймі і в радї державній не радять, як то колись бувало, без нас, а має руский нарід там своїх заступників. Правда, не всї рускі посли заступають щиро свій нарід; Волян і Тиміньский спроневірили ся свому народови, а про о. Бежана не знати що й сказати; але се факт, що у соймі є 5 руских послів, а у Відни 1, і того нам вже, здаєть ся, нїхто не відбере; а противно, ми маєм повну надїю, що з часом на місце нездарних послів прийдуть люди щиро віддані свому народови і голос руских послів набере великого значіня в краю. Та вже і тепер помимо незгоди межи рускими послами голос Русинів заважує таки нераз в справах краєвих, і коли до недавна наші сусїди не хотїли о Русинах на Буковинї нїчого говорити, чути і знати, коли ще з початком 90-их років у Відни по мінїстерствах і по сальонах наші можновладцї краєві, волоскі дїдичі, виразно заявляли, що на Буковинї, винявши кількох зайшлих мужиків, нїхто не признає ся до Русинів, то нинї страх як часи змінили ся — нинї ті дїдичі самі бачать, що вони без Воляна, Тиміньского і о. Бежана, т. зн. без голосу руских послів нїчого не значать, нинї вони самі признають, що Русини на Буковинї є і мають права, нинї вони братають ся з Русинами. І добре було-б, коли-б вони хотїли щиро братати ся з Русинами, але таке братерство, як з Воляном і Тиміньским, се не братерство, а сором для Русинів, се братерство пана зі своїм слугою...
Що наші щирі народні заступники, пос. Єрот. Пігуляк і др. Ст. Смаль-Стоцкий даремно не сидїли в соймі, а в протягу короткого часу свого послованя багато дечого придбали для краю і для руского народу, про се не потребуємо говорити. Досить вказати на уставу о науцї повторительній, на виказанє ріжних надужить в господарцї краєвій і громадскій, ріжних несправедливостий на поли шкільництва, на їх внесеня що до кас позичкових, що до винайму дібр реліґійного фонду впрост господарям і т. д., аби показати, що можуть добрі посли придбати свому народови у соймі.
Ба, і заступника маршалка краєвого мали ми вже раз, а тепер засїдає Волян яко Русин в Видїлї краєвім. Правда, із того єго засїданя Русини нїчого не мають, але вже раз переломлено леди і чей небавом засяде в Видїлї краєвім щирий посол руский.
Або хто коли гадав, щоб Русини спромогли ся на свого заступника у Радї Шкільній краєвій? А тепер заступає в тім найважнїйшім для краю урядї справи руского шкільництва пос. Єрот. Пігуляк. Се один із найважнїйших здобутків наших народних в тих 10-ти роках, найважнїйших і тим, що пос. Єрот. Пігуляк, муж з незломним характером, з благородним серцем, з сьвітлою головою зуміє певно виповнити там свій тяжкий обовязок і придбати рускиму народови як найбільше сьвітла.
Бувало чоловік такий як Вислужіль, що і в зуб не знав по руски, лиш дещо з ческа умів заговорити, об'їжджав рускі школи, нїбито наглядав науки рускої мови, і майже нїхто тому не дивував ся; мало кому тодї приходило на думку, що може ба й мусить бути инакше, що свій руский чоловік буде колись інспектором шкіл руских на Буковинї! Нинї се вже стало ся дїлом. П. Омелян Попович, знаний в цїлім краю як найлїпший педаґоґ, чоловік вельми заслужений для руского шкільництва уложенєм руских шкільних книжок, придїлений зістав за референта до Ради Шкільної краєвої і поручено єму інспекцию всїх руских шкіл на Буковинї!
Ба навіть і сам митрополит Морар-Андриєвич, що зовсїм не хотїв нїчого і чути про Русинів на Буковинї, що ще не давно голосив сьвітови, що в єго диєцезиї жиє оден нарід "з двома язиками", і він починає вже помалу приходити до переконаня, що в єго диєцезиї жиють Волохи, жиють і Русини — кождий "з одним язиком", і що Русини мають в православній буковиньскій диєцезиї свої права. Він вже знає, що є на Буковинї рускі посли Пігуляк і Смаль-Стоцкий, що є ґазета "Буковина", що буковиньскі Русини мають свої товариства в Чернївцях, що був собі также один Русин Дашкевич, котрий написав Die Lаge der gr. orient.
Ruthenem іm der Bukowiner gr. or. Erzdiöcese, що ті рускі посли і рускі товариства розяснили справи наші церковні у Відни і всюди так докладно, що тепер єму і єго консисториї вже нема виходу...
Взагалї прибуло у нас за минувших 10 лїт дуже значно сили — моральної і материяльної. Ми здвигнули о власних силах нову величаву твердиню житя народного на Буковинї — "Руский Народний Дім"; наші народні товариства в Чернівцях не потребують уже тягатися по комірнім, а осїли в своїй народній хатї, котра тепер стала осередком всего руского народного житя на Буковинї. Правда, богато ще треба, щоб можна сей Народний Дім назвати зовсїм своїм, та щоб міг він розпочати сповнити своє перше і найголовнїйше завданє — дати притулок бідним а талановитим руским школярам, але вже і тепер приносить він рускому народови велику користь. Отся інституция руска в першій лїнїї причинила ся до того, що почутє спільности народної росте у нас з кождим днем, під прапором сеї інституциї стоїть вже тепер вся сьвідома буковиньска Русь, скупилось все, що має найлїпшого наш руский край, а карність народна обходила триюмф на зборах сего товариства; воно вже тепер запомагає рікрічно руских школярів і тим працює для лїпшої долї нашого народу в будущинї. Чей можна мати надїю, що при що більшім зростї патріотизму серед рускої суспільности на Буковинї за других 10 лїт буде наш Руский Народний Дім нашою славою! Не маєм ми богатих меценатів, як ось другі народи: у нас всякий богатший пнеть ся поміж чужі люди і там сипле грішми, аби другі видїли і знали, що ось то він богач — на своє рідне їх не стати; але дрібними датками при розростї почути спільности народної зможемо ми все осягнути. А треба знати, що така твердиня народна сьвідчить більше нїж все иньше про моральну і материяльну силу народа.
І по наших руских громадах зворушилось вже почутє спільности, збільшилась сила материяльна і моральна. Ми маєм вже досить кас пожичкових, крамниць, що гарно розвивають ся. Ми маєм по наших громадах вже людий дбалих про добру господарку громадску; скоро так дальше піде, особливо скоро у нас в кождім селї завяже ся читалня на підставі нового статуту "Рускої Бесїди", тодї певно піднесе ся добробит народний ще більше, і зросте наша сила моральна.
Перед десятьма роками представляла ся ще Русь буковиньска як той нужденний жебрак, що на нїм лата на латї, що обсїла єго куска і всякі пархи з усїх боків, що дзвонячи зубами від холоду, з сїрим як олово лицем, з запалими від голоду щоками, простягав до кождого руку і молив милостинї. Нинї вже инакше. За послїдних десять лїт Русь буковиньска обтрясла з себе богато тих паразитів, що випасали ся на єї здоровім тїлї. Нинї сьвідомий Русин буковиньский підносить вже сьміло свою голову в гору в повнім почутю своєї людскої гідности, він чує себе чоловіком, котрому належать ся людскі права, він чує і себе не одиноким а членом великої рускої родини, він не жебрає милостинї, а жадає свого права... Правда, богато ще таких, що зросли в тих давних часах народного горя там ще і нинї не годні скинути з себе лахмани і причепурити ся як до людий: богато так привикло до милостинї, до "подаяній" і "пособій", що ще і тепер простягають руки і наносять таким чином сором народови pускому; одним словом богато у нас ще таких жебраків, як — та на що їх тут знов називати, на них вже кождий вказує пальцем; але пбзбувши ся своєю власною працею решти злиднїв народних, позбудем ся і всяких жебраків, а кождий Русин не жебрачою міною а своєю працею, пильностию, дбалостию і запопадливостию буде старати ся звернути увагу людий на себе.
Особливо значно взмогло ся за той час серед буковиньских Русинів самопізнанє і національне почутє, сьвідомість того, хто ми, чиї дїти, яких батьків, і яка наша мета яко народу руского. Ми вже не чуємо себе, як то бувало, якоюсь осібною буковиньскою нациєю: ми знаєм, що ми частина Руси-України, що має славну минувшину, та ще годна мати славну будущину. Нам ясно стало, що ту горстку людий, котрі спроневіривиїи ся рідній ненцї пішли на службу брата Москаля і уживаючи правдивого руского імени за покривку своєї негідної роботи, толочать, нївечать і поневіряють рідну неньку, не можна задля самої тої їх покривки уважати Русинами. Вони не Русини а Москалї — не правдиві Москалї а перекиньчики; їх негідна робота має на метї не добро московскої народности, а загладу нашої рускої народности: вони зрадники народні, бо не лиш що відцурали ся своєї неньки, але завзято і люто настають на єї згубу; вони люті вороги нашої народности! Сих людий ми виключили зовсїм із нашої народної спільности і притиснувши їх нераз до стїни, примусили їх до того, що вони нарештї скинули свиту руску, скинули маску і стали явно признавати себе Москалями. Хто сего ще і тепер не видить, той вже хиба ослїп.
Оттак на нашій ниві бачимо скрізь великий поступ. А є ще богато надїй, і то певних надїй, що в недалекій будущинї знов стане нам відраднїйше на Буковинї.
Відки-ж се все взяло ся? Само з себе? — Нї!
Громадка щирих людий, відданих з душею і тїлом свому народови, своєю працею, своєю запопадливостю, своєю дбалостю — одним словом своїми власними силами здобула все те для свого народу. Речником тої громади була наша "Буковина", вона вірно служила свому народови, нїколи не завагала ся, нїколи не уступила, доки свого не допняла. Чи вже лиш отсї самі здобутки не дають як найкрасшого сьвідоцтва нашим патріотам і нашій "Буковинї"? Чи не ясно ще, що колиб трохи більше підпори давала наша суспільність нашим щирим робітникам, то справа наша народна в короткім часї виплила-б цїлком на верх?
Лиш віри у власні сили! Лиш власною працею зможе нарід прийти до сили, до значіня. Чужими руками добре лиш грань загортати! То-ж берім ся до нової працї з подвоєними силами, а будущина наша!
Буковина
23.12.1894