Мовна бистрінь і словникова нетеча

Вага словників для справи перекладу в кожній літературі велика, а в нас і поготів. Різні на це склалися причини. Між іншим, не таємниця й те, що для деяких і перекладачів, і редакторів словник — чи не єдине джерело цієї мови. І відтак хиби, що є в українських двомовних словниках, особливо дошкульно даються нам узнаки, бо через переклад помножені у багато тисяч разів вони впливають на рівень мовної (і не тільки мовної) культури широкого кола читачів. Це — якщо є словник, хоч і з хибами. Але здебільшого його ж і зовсім нема! Тим-то балачки про мовну культуру пере­кладу великою мірою й залишаться балачками, доки не розв’язано буде проблеми двомовних словників.

А на Україні проблема ця стоїть дуже гостро і дуже прикро. Підготовка двомовних словників у республіці, як це не дивно, — поза сферою дії будь- якого наукового чи видавничого закладу. Інститут мовознавства ніколи ними не цікавився і не дуже збирається готувати їх і надалі. Перспективним планом цього інституту передбачено до складання двомовних словників (української мови і мов союзних республік, до інших ще не дійшла черга) приступити аж по завершенню праці над багатотомним українським тлу­мачним словником. Та й то ще перше доведеться готувати фахівців з від­повідних мов, як роз’яснює зав. відділу словників Л. Паламарчук (зб. «Лексикологія та лексикографія», II, К., 1966, стор. 170). Неясно тільки — чи й з культурними контактами почекати до тих часів?

А втім, це стосується і щодо Інституту мовознавства АН УРСР, а так само й до видавництва «Наукова думка». Адже видавництво це випускає мовознавчу продукцію в основному цього інституту. За всі роки свого існування — і довоєнні, і повоєнні — академічне видавництво видало (не рахуючи словників російсько-українських і навпаки) тільки один дво­мовний словник — польсько-український, а й той складений у Львові (а не в Інституті мовознавства), та й видано його тільки завдяки міжнародному з’їздові славістів. І рівнем цей словник далеко не академічний.

Залишається видавництво «Радянська школа». За 20 післявоєнних років тут дещо вийшло друком: англо-український (1948) та українсько-англій­ський (1952 і 1957) словники М. Подвезька, фразеологічний словник англій­ської мови К. Баранцева (1956), французько-український (1955) та україн­сько-французький (1963) словники О. Андрієвської і Л. Яворської, німецько- український словник В. Лещипської, О. Мазного і К. Сільверстової (1958), фразеологічний словник німецької мови Л. Осовецької і К. Сільверстової (1964), словник синонімів англійської мови К. Баранцева (1964) та ще де­кілька маленьких лексикографічних посібників суто шкільного призна­чення (отже, ми й не беремо їх до уваги).

Але словники «Радшколи» мають тиражі «про людське око» — 2-6-9 тис. прим, (це коли самих тільки студентів у республіці десятки тисяч, не кажучи вже про середню школу, про вивчення іноземних мов на різних курсах і самостійно). І, раз видавши, словники ці заведено не перевидавати. (Так, наприклад, існує гостра потреба у великому англо-українському словнику; тим часом словник М. Подвезька на 50 тисяч слів мало що недостатній обсягом, до того ще давно став бібліографічною рідкістю, бо виданий був 18 років тому. Але нового словника немає, і не знати, коли він буде). На практиці, для переважної більшості споживачів, надто на периферії, словників наших просто не існує. А видавцям годилося б знати елементарні істини, що у вивченні іноземних мов існує постійний приплив свіжих «контингентів» (підвищується культурний рівень народу, підростає молодь!), і що попит на словники постійний, і що, отже, словники з основних мов повинні постійно бути на книжковому ринку, а в міру їх розпродажу — перевидаватися, як то й робиться, наприклад, у Москві. Словом, кількість словників у нас — і за назвами, і за тиражем — явно недостатня.

А якість? Словники ці звичайно дубльовані з відповідних російських, мало вони враховують образну та синтаксичну специфіку української мови, співвідносність її з даною другою мовою.

Зупинимось трохи на лексиці. Англо-українському словникові 1948 р. дамо спокій, бо це вже діло давнє. Але ось українсько-англійський словник ви­дання 1957 р. Як засмічено тут українську лексику, видно хоч би з таких прикладів: інсценіровка, промокашка, мертвецька, уступати місце, пробка тут є, але немає відповідно інсценівка, вимочка, трупарня, поступатися місцем, корок. Є тут такі оздоби, як собрат, сожитель, костер, кромка, крохобор, обезглавлювати, посьолок, світломаскіровка... та інші терміни чиновницької «словотворчості».

Беремо українсько-французький словник (1963 р.) — аж виявляється, тут в основу української частини покладено реєстр попереднього словника. Утворюється свого роду ланцюгова реакція, різні покручі дедалі більше «вбиваються у потугу». Так. тут знову подибуємо давніх знайомих, ще з «зеленого словника»: сожитель, костер, кромка, крохобор, світломаскіровка, сахар тощо. Поки що ці слова йдуть здебільшого як «рівновартісні» до законних українських цукор чи світломаскування, але хто гарантує, що в майбутньому тлумачному (і нормативному) словнику ці »гості« не вийдуть на перший план?

Отож, уявляєте, що то була б за українська мова в устах чужоземця, котрий спробував би за такими словниками її вивчати?! А — до речі мовити — більше йому й ні за чим було б це зробити: бо досі ми ніяк не спромо­жемось видати російською та іноземними мовами підручника української мови, дарма що на нього є попит і в братніх республіках, і за кордоном.

Далі, обсяг наших словників — часом аж за 1000 стор. — певного мірою позірний. Тут чимало дубляжу: одні й ті самі фрази даються по кілька разів, багато словосполук, без яких любісінько можна обійтись, оскільки вони зрозумілі із значення слів-компонентів (типу: він знає свою справу — he knows his business). І водночас бракує лексем, ідіоматичних виразів, що якраз становлять особливі труднощі для перекладу. Так, в українсько- англійському словнику знаходимо: не сахар, не розтанеш, на ваш риск, ро­бити вигляд тощо, як нібито характерне для української мови; проте тут, у словнику на 60 тисяч гасел, забракло місця на такі, скажімо, вислови: вискочив, як Пилип з конопель; груші на вербі; сім мішків гречаної вовни; дурня клеїти; дурний, та хитрий і т. д.

Не хочемо щось дуже закидати авторові цього словника, М. Подвезькові. Багато років у вільний від основної роботи час, коштом свого дозвілля, свого відпочинку готував він ці словники, англо-український та українсько- англійський, і в цілому вони все-таки дуже цінний наш здобуток. Біда в тім, що взагалі словникову справу пущено в нас на такий от самоплив: знайдуться які ентузіясти, то, може, й матимем словника, а ні — то й дастьбі.

А як бездумно вміють у нас копіювати із сусідських словників! Вийшов 1964 р. німецько-український фразеологічний словник на 15 тис. одиниць — у півтора раза більший, ніж відповідний німецько-російський словник Л. Біновича (1956). Здавалося б, добре, та ба! Мало того, що переклади тих фразеологізмів, яких немає у російському словнику, українські автори сил­куються все давати «чимканцелярськіші», так тут іще, без сорому казка, списують із Біновича, аж гай шумить, тільки що встигають крапки над «і» порозставляти, яку сторінку не взяти: хлопець не промах (354), займати тепле містечко (363, рос. — местечко), пропісочити к.-н. (366), бути в обріз (367), потерпіти невдачу (368), бити тривогу (373), поприще (375), небо коп­тити, облегшити душу (292), платити в розстрочку (13)... (Справедливість вимагає сказати, що майже всі ці буквалізми наші автори — Л. Осовецька і К. Сільверстова — списували рівною мірою і із «зеленого словника»).

Не дуже пасе задніх перед фразеологічним і просто німецько-український словник (1958): очаг пожежі (206), горюче (209), пробити бреш, перепису­ватись, переписка (210), платити в розстрочку (987), сваритися з-за дрібниць (988) і т. д.

Хтозна, який відсоток цієї словесної полови належиться поставити на карб укладачам словників, а який — на карб «Радянській школі». Не завжди трапляється, як от в останньому словнику, такий ідеально-гармо­нійний збіг смаків та інтересів укладачів (в особі В. Лещинської, О. Маз- ного та К. Сільверстової) і редакторів (в особі К. Сільверстової), але, в усякому разі, тенденція вирівнювати (тобто викреслювати) словники на один копил — наявна у видавництві. Уже декілька років темпланами «Радян­ської школи» кочує великий англо-український фразеологічний словник К. Баранцева (на ЗО тисяч одиниць). І цілком реальна є загроза, що це давно очікуване видання «скондиціюють» у дусі попередніх (у тому числі й словника самого Баранцева з 1956 р., також не дуже відпорного на суржик. Мусимо це нагадати, хоч і знаємо, — «хто старе спом’яне, тому глаз вон», як сказано на стор. 220 у згаданому словнику).

Побоювання ці небезпідставні. Зокрема й через те, що рецензії на дво­мовні словники — явище в нас ще більш рідкісне, ніж самі словники. Та де б же тій словниковій критиці й друкуватися? Українського ж мово­знавчого журналу ми досі не мали. А взагалі літературні органи містять мовні рецензії не дуже охоче, та й міра фаховості в тих виступах, зрозуміло, знижена. Не повелося в нас виносити двомовні словники на громадський розгляд, не дійшли ще руки до цих словників і в перекладацької секції Спілки письменників... Ото й творять наші мудрі словникарі, не завдаючи собі труду узгоджувати свою продукцію з літературними нормами, радніше орієнтуючись на «мову Житнього базару», кажучи словом покійного Олекси Кундзіча.

Дивно все-таки, що в той час. як практика українського перекладу давно вже й рішуче (і не без успіхів) виступила проти змертвлення мови, коли питанням мовної культури присвячують спеціальні конференції, коли ви­ходять цілі книжки на цю тему — тепер, мабуть, жоден редактор не про­пустив би подібного суржика, — всі ці процеси живого життя зовсім не обходять творців наших словників. Доводиться визнати, ще, на жаль (знову вдаємося до Олекси Леонардовича), «наші словники тільки в якійсь частині їх становлять результат зусиль науки, прикладених до стихії української загальнонародної мови, — у значній мірі це результат різних нелінгвістич­них міркувань», прикладуваних до відповідних російських словників при їхньому «досить ретельному копіюванні з досить послідовним перенесен­ням норм російської літературної мови на українську лексику і фразеологію, як це завжди буває там, де застосовується формалістичний метод, буква­лізм» (цитуємо з дуже цікавої збірки статтей О. Кундзіча «Слово і образ», «Радянський письменник», 1966, стор. 167).

Критичне використання досвіду словників іншої мови — річ, без сумніву, корисна і потрібна, але перекладання двомовних словників — ідея в прин­ципі хибна, бо часто-густо замість полегшувати міжмовне спілкування тільки ускладнює його, і з такою практикою треба рішуче покінчити.

Те, що наші лексикографи часто мають діло з муміями українських слів, а не з живою, з плоті й крові мовою, що досвід нашої перекладної літера­тури проходить повз їхню увагу, — факти незаперечні. Але це тільки поло­вина справи. А друга — що в нас у республіці зовсім не розроблене питання диференціації словників. При нашій словниковій бідності навіть якось не­зручно про це заводити мову, але таки доведеться. Тому що, крім зви­чайних, навчального типу малих словників і крім великих словників, при­значених для розуміння оригінальних текстів, потрібні ще (з найбільших мов світу) специфічно перекладацькі словники.

Всі дотеперішні наші двомовні словники мають якийсь «універсальний» характер, різнячись, власне, лише обсягом. Адресовані на всіх споживачів, вони кінець-кінцем не задовольняють нікого: для тих, хто тільки починає вивчати мову, словники ці завеликі, для читання ж оригінальної літера­тури, для перекладницької роботи вони замалі. Отож, час би докладніше приглянутися до цього.

Зокрема, щодо словника суто перекладацького типу — то він повинен бути не такий великий кількістю гасел, але з детальнішою розробкою гнізд, з урахуванням можливих лексико-граматичних розходжень між мовами, з багатою синонімією, з варіантами перекладу, повинен по змозі включати відступи від словникових еквівалентів, найхарактерніші випадки образного слововжитку. Думка про такий словник не нова, але не зашко­дить її й повторити. Бо на Україні питома вага перекладної книжки в українськомовній лектурі читача далеко більша, ніж у Росії, і отже тим енергійніше треба боротися за високий мовний рівень цієї книжки. А саме в перекладацькому словнику треба б чимнайширше використати кращі здобутки наших майстрів перекладу, сприяти скріпленню мовних традицій у передачі реалій інших народів.

Звичайно, що, крім загальних словників, розрахованих на різні сфери споживачів, потрібні й двомовні словники — фразеологічні, крилатих ви­словів, синонімічні, тематичні, галузеві тощо. Потрібні й словники власних назв, у т. ч. й імен історичних осіб. Розбіжності в написанні одних і тих самих імен не тільки призводять до прикрої часом плутанини, а й свідчать про неусталеність культурних традицій, про механічне схвалення десь колись кимось припущеної помилки. З уваги до чого мусимо ми те саме французьке ім’я писати раз Луї, а раз Людовік (коли йдеться про Бурбонів)? Адже по-французькому це все Louis, та й годі (Луї-Наполеон — Louis-­Napoléon, Луї XVIII — Louis XVIII). Або на яких підставах часом пишуть у нас англійське William як Уїльям? Адже українське початкове «в» — напівголосне, на відміну од російського, і ближче звучанням до англійського Отже, природнішим було б написання через «в» і англійських прізвищ типу Вітмен (Уїтмен), Велз (Уеллс), — зрештою, це було б тільки віднов­лення традиції. Дещо в цьому плані пробувала налагодити, хоч і непослі­довно, «УРЕ». А питання це справді досить серйозне, щоб добре його обду­мати і дійти якихось розумних висновків. Тим більше тепер, коли україн­ська перекладна література в передодні піднесення — якісного, а також (сподіваємось) і кількісного.

Ну, гаразд, «Радшкола» все-таки видала декілька словників з англійської, французької, німецької мов. Але ж видавництво має справу тільки з літера­турою шкільного та вузівського призначення (правда, щодо іспанської, скажімо, мови, яка багато років викладається у нас, — то видавництво щось не квапиться ні з словниками, пі з підручниками). А як же з іншими мовами, з тими, що «не профілюються»? Хто про них має дбати? (Запитаємо принагідно: якби об’явився зараз готовий словник турецький або шведський — то чи знайшлося б у республіці видавництво, під профіль якого така продукція підійшла б?).

Коли ми розоремо словникову цілину хоч би з найбільших мов світу — іспанської, італійської, португальської, китайської, фарсі, гінді, японської?... Про Схід взагалі серйозно годі говорити, така це суцільна біла пляма. У 30-і роки були в нас готували словники чесько-український, грузинсько- український, азербайджансько-український, — але всі ті матеріали, оче­видно, загинули, і ніхто поки що не береться поновити цю роботу. Антич­ність також чекає ще своїх лексикографів; єдиною спробою й досі зали­шається «Латинсько-український словар» Ю. Кобилянського, 1912 рік. (Що­правда, є ще в рукопису словник Ульванського, а на кафедрі класичної філології Львівського університету укладено новий латинсько-український словник, але невідомо, хто й коли має його видавати). Та що там дальші від нас у часі й просторі, коли навіть з близькими сусідами — болгарами, а чи литовцями, — ми не можемо безпосередньо порозумітися!

Культура народу вимірюється не тільки тим, що він дає світові, але й мірою його власного збагачення з іншонаціональних культур. Зайве повто­рювати, як багато для взаєморозуміння і дружби народів, для взаємо­збагачення культур важать переклади. Зайве доводити, що брак добрих словників, брак словників узагалі уповільнює й послаблює цей процес обмі­ну духовними цінностями. Це все тривіальності. Так само, як і те, що пи­тання словників — тільки ланка у низці інших проблем. Проблеми ці постають у зв’язку з надзвичайною інтенсифікацією духовного життя у XX стол., яка потребує відповідної ж інтенсифікації й духовного обміну між народами. Ми ж тим часом поступуємо в ділянці перекладу надто повільни­ми темпами. Хаосу й безсистемності у доборі творів для перекладу, кла­сичних і сучасних, ми й досі все тільки позбуваємось. Отож, вельми на часі ідея ґрандіозного перспективного плану перекладної літератури, скла­деного в основному у видавництві «Дніпро». Та коли ми впритул підійдемо до реалізації цього плану, словникові наші гальма дуже відчутно дадуться взнаки. Цілковиту мав рацію М. Якубенко, який у зв’язку з цим планом заявив, що треба «негайно вирішити питання про створення досконалих словників» (див. «Літературну Україну» від 29. 3. 1966).

Коротше кажучи, українська двомовна лексикографія, така, якою вона є сьогодні, ще не відповідає сучасним вимогам. На нашу думку, покінчити з словниковою відсталістю можна тільки за активної участі громадськості і з допомогою ряду заходів у державному масштабі.

Щодо першого — то ми не закликаємо до «посполитого рушення» у словникарство. Це було б і несерйозне, і неможливе. Праця словникарська — специфічна, дуже важка і марудна. Але нема у нас готових лексико­графів майже з усіх мов, ніхто їх не готує. Тим часом перекладачі наші дедалі більше «опановують» країн; серед талановитої перекладацької мо­лоді є такі, що обіцяють вирости на справжніх митців; і серед старшого й середнього поколінь, хоч не густо, а є кваліфіковані майстри (вже й не кажемо про таких, як М. Лукаш, чи Г. Кочур, чи Б. Тен). І кожного з них власна творча практика збагатила і збагачує більш чи менш цінним лексико­графічним матеріалом. Тож при добрій волі хіба не змога активізувати всі ці набутки, належно опрацювати їх і видати у вигляді словників? Щоб досягнення одиниць стали надбанням усіх! Щоб ті тисячі, десятки тисяч великоцінного лексичного і фразеологічного матеріалу, що зібрав наразі Микола Лукаш, та не стали нашим спільним джерелом мови, нашим спіль­ним багатством?!

Не кожному ця робота під силу, та іншому й гріх був би відкинутись перекладництва заради творення словників. Але вивчаючи мови, пере­кладаючи з них, збагачуючись у знанні рідної мови, все ж треба б мати на оці і цю ділянку. Бо з неба самі словники нам не зваляться. А спільними силами ми таки здолаємо в не дуже й довгому часі вийти із словникової скрути. Не хочемо випинати «самодіяльність» як єдино можливу панацею, але тим часом третього не дано.

Окреме питання — хто видаватиме ці словники? Словникова продукція «Радшколи» в основному все-таки має характер навчальних посібників. Гадаємо, що слід і надалі словники суто навчальні залишити під рукою цього видавництва, «розвантаживши» їх від зайвої претензії на універ­сальність. А видання словників інших типів зосередити в спеціальному словниковому відділі при одному з інших видавництв. Уявляємо цей відділ у спеціалізованому видавництві світової літератури, про яке давно вже поговорюють. Цілком реально виглядає пропозиція створити відділ дво­мовних словників при головній редакції «Української Радянської Енцикло­педії», залучивши до роботи в ньому кращі кадри наших лексикографів і здібну молодь. (Нагадаймо, до речі, що видавництво «УРЕ» початку 30-х років в обсяг своєї діяльності цілком слушно включало й мовні словники. Так само мовні словники видає «Советская энциклопедия»).

Цьому відділові слід було б доручити і видання таких капітальних праць, як тлумачний словник української мови, бо у портфелі редакції мовознавчої літератури в «Науковій думці» лежать рукописи уже трьох томів цього словника, але до поліграфії поки що ще далеко.

З ряду мов — не тільки західних, а й східних — уже й тепер є на Україні добрі знавці, і вони охоче б заходилися укладати словники, мавши певну надію побачити реальну користь від своєї праці. Затримка лишень за організацією!

[Вітчизна, 1966, № 12, с. 161—165]