Народні звичаї та обряди — це ті характерні для кожної окремої нації зверхні ознаки, що побіч одної спільної мови відрізняють якусь більшу національну групу людей від інших таких самих груп і визначують їй місце як окремій етнографічній цілості. «Що край то обичай» — каже народна приповідка, а в теперішній час було б краще сказати: що нарід — то обичай.
Коли людина опиниться волею-неволею на чужині, так як тепер велика кількість нашого народу на еміграції і на роботах у Німеччині, то в першу чергу мова, а далі релігія і притаманні її народові звичаї та обряди стають тим рятунковим човном, що не дав їй зовсім потонути у чужому морі, або плавати по ньому у формі викиненого за борт національного життя, нікому не цікавого і не потрібного безбатченка." Бувають нераз люди, що на чужині стараються зовсім злитися з оточуючою їх чужою масою, різко відрубують себе від всього, що лучить їх зі своєю нацією, і думають, що це буде для них велике досягнення, коли ніхто не зможе вгадати до якої нації вони належать. Таке становище фалшиве і шкідливе. З чужої культури треба засвоювати собі все добре і гарне, але не треба цуратися своїх національних притаманностей, які одинокій людині навіть на найдальшій чужині облегшують самотність, даючи їй почуття зв'язку з цілим своїм народом.
Надходять Різдвяні Свята. Чи маємо в умовах воєнних невигод і чужого середовища відмовитися від наших гарних різдвяних звичаїв та обрядів і оминути нагоду, щоб бодай на кілька годин зв'язати себе ними з далеким рідним краєм і рідним народом? Безумовно ні! Ми повинні тут на чужині використати всі можливості, щоб у це велике свято якнайбільше наблизити себе до рідного краю і до свого народу. Щоб в ці дорогі і великі для кожного українця — християнина дні не бум між нами жодної незгоди і недовір'я. Щоб ці великі свята стали днем єдности, братнього довір'я і взаємодопомоги між усіма українцями, що їх тяжка війна і большевицька навала викинула далеко за межі своєї батьківщини. Щоб в цей день всі українці незалежно від того чи вони родом з Львівщини чи Тернопільщини, з Поділля чи з Закарпаття, з Київщини чи з Донбасу, з Кубані чи з Лемківщини, з Волині чи з Буковини, — відчули себе за спільною Святою Вечерею членами великої єдиної і неподільної української родини. Звичайно, не всі ми зможемо взяти в цих днях участь у святкових Богослужіннях, зате майже всюди буде нам можливо зібратися на Свят-Вечір чи наступного дня свят у більшому гурті своїх земляків і зустрінути це велике свято такими звичаями і обрядами, як ми його зустрічали у нашій Батьківщині.
Для цього заздалегідь слід нам поробити відповідні приготування. Коли в якійсь місцевості є більша кількість українців, домовмося всі разом або кількома групами влаштувати у якомусь льокалі чи в приватній хаті Святу Вечерю. Традиційний борщ, голубці, вареники, а навіть кутю не так важко буде зварити, коли всі причиняться до цього, хто чим зможе. Зате як приємно і корисно буде, коли у іншому гурті залунає рідна коляда, коли найстарший з присутніх, заступаючи батька, матір, поблагословить Свиту Вечерю та привітає нас традиційним привітом: Христос Раждається! Дідух на покутті і сіно під скатертю причиняться теж до домашнього різдвяного настрою.
Цих коротких кілька годин, проведених у рідному гурті, неначе серед своєї рідні, напевно дасть нам на довгий час силу перетривати незгоди теперішнього життя і в почутті нашої єдности скріпити нашу віру у краще завтра наше і нашого народу.
Земля
10.12.1944