«Чим більше я читаю, тим сильніше я відчуваю чудову красу і поетичність Вашої літератури. Вона чиста, як кришталь, тепла, як літній вечір, несподівано оригінальна, неподібна на жодну іншу із відомих мені літератур. Можливо, їй ще дещо не вистачає широких просторів думки, і на арфі її я не вловила ще всіх струн людського почуття. Чи знаєте, що мені здається? Мені здається, що саме Ви закликані влити в неї велику дозу філософського елементу, поширити її психологічні межі. Я роблю цей висновок з двох ваших повістей «Боя констріктор» і «На дні», які відзначаються дуже глибокою філософською думкою, і з вашого «Захара Беркута», в якому шкала почувань і людських пристрастів є вища і, головне, різноманітна, ніж в інших, відомих мені українських повістях...»
Це — рядки із листа відомої польської письменниці Елізи Ожешко до українського класика Івана Франка, що його було написано 8 квітня 1886 року. В цих рядках — не тільки оцінка української літератури, і зокрема, творів самого Івана Франка; в них визначена основа тієї великої людської дружби, яка пов'язувала цих двох представників української і польської передової культури минулого віку.
Іван Франко і Еліза Ожешко — люди різного соціального походження і становища, письменники різних творчих напрямів. Іван Франко, як відомо, був сином сільського коваля, рано залишився сиротою і повинен був власною працею пробивати собі дорогу до знання, подолуючи на своєму літературному шляху і тяжкі злидні, і переслідування, і утиски цензури і політичної влади Австро-Угорської імперії.
Еліза Ожешко походила з багатої польської аристократичної сім'ї, батько її був вольтеріанцем і членом масонської ложі. Вже в ранні роки свого життя в маєтку своїх батьків вона одержала ті перші вельми широкі для її віку пізнання в галузі літератури і науки, які вона потім настирливо і наполегливо поширювали, ставши однією з найосвіченіших жінок свого часу.
Здавалось би, різні умови, в яких розвивався інтелект і талан обох письменників, повинні були створити деяку стіну між ними. Але цього не трапилось. Еліза Ожешко з перших кроків свого самостійного свідомого життя не захотіла піти по вузькій життєвій стежці, якою йшла більшість жінок її кола. Вона поставила собі високі цілі боротьби за благо народних мас і настирливо боролась за ці цілі.
«Не було прекрасної, живої і благородної думки, яку вона не зігріла б своїм натхненням. Не було громадської неправди, проти якої вона б не виступала. Не було рани, хвороби, для якої вона не шукала б дбайливо ліків... Не було несправедливості, проти якої вона не повстала б з обуренням... Її душа не тільки арфа, це — той же меч і той же плуг... Боротьбою було її життя, а відпочинком — піклування про наш ранок...»
Так писала про Елізу Ожешко друга відома польська письменниця, її соратниця по боротьбі — Марія Конопницька.
Еліза Ожешко цілком заслужила цю високу похвалу. Кожний твір з її багатотомної літературної спадщини просякнутий благородним духом прогресивних прагнень. Уже в першому своєму творі — «Картинки голодних місць» — вона відбила безпросвітне життя пригнобленого селянства і потім неодноразово поверталася до цієї теми. Вона писала і про фізичний і про духовний голод трудящих мас. Вона виступала завзятою поборницею розкріпачення жінки. Вона повставала проти безправного становища євреїв і в своїх художніх творах і в серії статтів, згодом зібраних в книгу, під назвою «Про євреїв і єврейське питання».
Саме ці ідейні позиції і творчі прагнення Елізи Ожешко зробили її близькою до Івана Франка, і можливо, в ще більшій мірі Івана Франка близького до неї.
Іван Франко пішов значно далі, ніж Еліза Ожешко, шляхом боротьби за справу визволення трудящих. Він вже бачив перед собою перші паростки робітничого руху, розумів яку роль цей рух може відіграти в долі народу і сам був активним учасником його. Він вже пропагував твори Маркса і Енгельса і різко виступав проти ідеалізму. Це було недоступно польській письменниці, що стояла на позиціях ліберального гуманізму. Проте, ідеї і стремління Франка були близькі її чутливій, благородній душі. Твори Елізи Ожешко запалювали українського класика.
Еліза Ожешко почувала себе самотньою в боротьбі, яку вона провадила. Глибоким болем просякнуті дальші рядки цитованого вище листа, в яких вона говорить, про розброд в рядах інтелігенції, про її невміння згуртуватися в ім'я загальної мети.
«Коли б ми могли згрупуватись, зімкнутися, ми були б меншістю, але меншістю дуже серйозною і зовсім не погано озброєною для боротьби. Я можу Вас запевнити в тому, адже Ви прекрасно знаєте, яке значення для громадського розвитку мають сильні меншості, коли, зімкнувшись і зорганізувавшись, вони діють спільно. На нещастя, тут ніяка організація і ніяке об'єднання неможливі, в жодному вигляді, в жодній галузі. Ми нібито жменя зерна, розсіяна жорстокою рукою за вітром... Цей розброд серед нас послаблює нашу діяльність у всіх напрямах...»
В своїй самотності, в своїх шуканнях союзників для боротьби Еліза Ожешко звертала погляди і думки до свого українського собрата Івана Франка. І не тільки в ньому одному вона бачила союзника, а у всій плеяді передових українських письменників, що своєю творчістю боролися за близькі їй ідеї, які хвилювали її. В цьому ж листі Еліза Ожешко повідомляє: «Я вирішила створити щось подібне до русинської антології, складеної із перекладених мною повістей і новел, серед яких я вміщу Вашого «Беркута». Збірник цей я відкрию широким образом Вашої белетристики за останні тридцять років».
Іван Франко також високо цінив творчість Елізи Ожешко і надавав велике значення тому союзу, який вона пропонувала. Дуже показово, що на цитований лист Іван Франко відповів через п'ять днів — 13 квітня 1886 року. Він також пише про тяжке становище, в якому перебувала в той час українська інтелігенція під гнітом австро-угорської монархії.
«Дуже тяжке враження на мене зробило те, що Ви пишете про нинішнє становище польського суспільства... Як свідок, я можу сказати Вам, що у нас в Галичині... питання це стоїть не тільки не краще, а хто знає, чи ще не гірше. Нам дошкуляє вплив німецької школи, та тіснота і вузькість поглядів на світ, які є безпосереднім наслідком тісноти і вузькості наших кордонів і відношень...»
«В половині 70-х років, — продовжує Франко, — з'явилось у нас на обрії нове молоде покоління, до якого я зараховую себе. Це покоління внесло в програму народників нові постулати: крім теоретичного захисту українського народу, воно вимагало практичного захисту народних інтересів в економічній і соціальній галузі, вимагало активної роботи інтелігенції на користь трудящого народу, а в літературі — реального відображення життя народу — та інтелігенції і розповсюдження справжньої і розумної освіти в народних масах. На жаль, зовсім мало було нас, переслідування влади охолодили порив, а у деяких зовсім зломили відвагу. Нині ми розбиті, і ми нездатні навіть зорганізувати свій хоча б дуже скромний, журнальчик, який би зміг по всіх питаннях піднімати голос з нашої точки зору...»
Загальні страждання, переслідування, загальна туга зближували представників передової польської і української інтелігенції, відкривали поле для спільних зусиль в ім'я зміни існуючого тяжкого становища трудящих мас обох народів. Іван Франко глибоко розумів значення об'єднання ще невеликих тоді і до того ж розрізнених сил. Саме через це його так глибоко зацікавило повідомлення Елізи Ожешко про її намір створити антологію української літератури на польській мові.
«Чи не дозволите Ви, — писав він наприкінці того ж листа, — спираючись на Ваші слова, помістити в «Зорі» замітку про Вашу роботу, яка передбачається, про нашу літературу. Така замітка може виявилися корисною для Вас тим, що зверне увагу людей, досвідчених в цьому питанні, які можуть «і, мабуть захочуть» допомогти Вам надсилкою інформацій й книг».
Іван Франко не менше значення надавав ознайомленню українських письменників з творами передових польських письменників, зокрема тієї ж Елізи Ожешко. В іншому листі до неї, написаному 14 грудня 1886 року, Іван Франко повідомляв її про намір приступити до випуску педагогічного видання «Поступ».
«Чи не розсердитесь Ви на мене, — писав він, — коли я звернусь до Вас з проханням виявити честь моєму виданню хоча б найменшим твором Вашого талановитого пера. Правда, наші галицькі русини знають Ваші літературні роботи в оригіналі, але мало хто з них знає Вас, як друга нашого народу і нашого народного розвитку».
На цей лист письменниця відгукнулась дуже швидко — 23 грудня вона повідомила про свою згоду написати щонебудь спеціально для нового видання Івана Франка. В тому ж листі вона повідомила, що вже приступила до праці над антологією і перевела вже декілька новел самого Франка...
Багато ниток пов'язує історію української і польської літератур. Ми знаємо про благотворний вплив української народної поезії на таких славних представників польської літератури, як Словацький, Мальчевський, Залеський, Гощинський і інші. Ми знаємо, які глибокі почуття пов'язували Тараса Шевченка та польського поета Едварда Желіговського (Антоній Сова), який присвятив своєму великому українському собрату зворушливі вірші «Брату Тарасу Шевченку».
Дружба Івана Франка і Елізи Ожешко входить в історію польсько-українських культурних відносин блискучою сторінкою саме тому, що вона виникла в тяжкий для обох народів період існування і була спрямована до високої мети спільної боротьби за високий ідеал людяності і справедливості. Сьогодні ця дружба сяє прикладом для обох народів, які пліч-о-пліч на чолі з великим російським народом, ведуть боротьбу проти спільного ворога всіх слов'янських народів і всього людства — проти варварського гітлеризму
Вільна Україна
09.12.1944