(З кругів нашого духовенства).
Останні часи сильно прорідили ряди нашого духовенства. Вже перед війною годі було обсадити всі опорожненні посади. З великим трудом пр. приходилося немічному або хорому парохови дістати сотрудника. Прийшла війна. Сотки наших священників вимерло природною або насильною смертю. Тиф довершив лиха. Убуток дуже діймаючий. Ким заповнити місця по померших? Духовної семинарії від 1914 р. майже нема. Цего року з обох епархій львівської і станиславівської зголосилося на богословє ледви кільканайцятьох. Із них не буде великої потіхи, бо викладів нема, питомці сидять дома, переважно на селі. Яка тут можлива наука, яке богословське виховання? Вже шестий рік зголошується до ординації ледви двох-трьох. Чим далі, буде ще гірше. А давнійше висвячувалося річно в самій львівській архіепархії нераз до 40 богословів. Для нашої Церкви отже дуже сумні гороскопи. У латинників справа стоїть далеко краще. Недостача українського духовенства це небезпека не тільки для Церкви, але рівночасно й для нашого народу. Міродатні чинники мусять конечно придумати якісь способи, щоби забезпечити постійний прибуток священників. Наш нарід без священика не обійдеть ся. Як не стане свого, може звернутися наш селянин до священиків чужих. Чи ці чужі будуть для нас пожадані?
Дуже можливо, що те, що тепер діється, обчислене якраз на те, щоби український нарід, позбавлений своїх священиків, кинув ся в обійми латинства, а тим самим польщини. Інакше годі нам вияснити неодно, що сьогодня бачимо.
Ми переконані, що наші духовні власти розуміють вагу недостачі священиків і що вони докладають всіх сил, щоби лихови якось зарадити. Покищо однак вони самі безсильні. Їм мусить прийти в поміч також духовенство і загал нашої суспільности, бож це справа, як сказано не тільки церковна, загально народна. Спільними силами духовних властий, духовенства і наших народних орґанізацій може удасть ся хоч дещо в цім згляді зробити.
Розходить ся головно о фонди на удержання питомців. Духовна семинарія тепер без ніяких державних підмог. Кошти удержання одного питомця виносять близько 600 к. місячно, значить, около 5000 к. річно, більшу часть цих видатків можна покрити в натураліях. Чи ми всі вже такі бідні, що годні здобути ся хочби на удержання бодай 50 питомців у Львові? Одну часть цих видатків покрили-би певно наші церковні круги, другу часть зложилиби наші богатші священики (головно в натуріяліях) і нашi монастирі, прочу часть наші народні інституції, головно церковного характеру, і наш нарід.
Ми віримо, що цей плян удалобися легко перевести в життя. В кождому разі треба його розважити і передискутувати, хочби й у часописях.
Нова Рада
03.12.1919