Наша академічна молодь.

У нас під цю пору мало академічної молоді. Лишились тільки немічники-інваліди. Всі здорові повнять найпочестніщу повинність за Збручем. Сотки тієї молоді полягло. Через те і втрата для народа так убогого в інтеліґенцію, як наш, необчислима. Цю втрату будемо ми через довгий час болючо відчувати.

Ті наші студенти, що заняті тепер воєнним ремеслом, переходять тверду школу життя, набирають життєвого досвіду, але на науку, яка приготувалаб їх до звання, вимагаючого університетських студій, у них нема часу. Вони візмуться до неї, але аж тоді, коли покінчиться воєнна завірюха. Коли це станеться, годі предвидіти.

Супроти того на нечисленній молоді академічній, яка живе між нами, тяжить велика відвічальність, колиб вона не використала як слід теперішнього часу і не підготовилась до свойого майбутнього звання. Народня нива в як найкоротшому часі буде потрібувати тисячі інтеліґентних робітників і то робітників дійсно підготовлених до праці. З огляду на те горстка нашої акад. молоді не повинна змарнувати ані хвильки часу, вона мусить віддатися праці, щоби могла як найскорше заняти бодай частину тих народніх постерунків, які вкоротці треба буде обсадити.

А трудности, які має побороти наша академічна молодь, не малі. Війна дуже обнизила рівень знання в наших середних школах. Австрійські воєнні розпорядки виривали молодь зі школи і ставляли її в військові ряди, а як премію для неї ввели всякі суроґати іспитів і промоцій. Зі стрілецьких ровів їхав колишній учень до свойого шкільного закладу, голосився до іспиту і здавав його. Так "кінчив" клясу по клясі, а вкінці "складав" іспит зрілости, здобував патент з мінімальним або і з ніяким накладом праці, без порівнання меншим знанням як його товариші перед війною. Очевидно ці іспити, промоції, патенти були конечним лихом, дивилась на них крізь пальці школа, бо інакше не могло бути.

Власники таких патентів самі знають як найліпше їх вартість. Ці патенти дають вправді можність вписатись до вищих шкіл, але рівночасно накладають на їх власників обовязок муравлиної праці, щоб усунути ті браки в знанню, з якими університетські студії прямо неможливі.

За цею трудністю слідує друга. Наша молодь вже другий рік не має можности вписатися до вищої школи (університет, політехніка і т. д.) Краєвий університет зі звісних причин для неї замкнені. Заграничні вищі школи також недоступні; пашпортові перепони і брак матеріяльних засобів не дозваляють нашій молоді виїхати за кордон.

Вихід з цього трудного становища тяжкий. Але супроти бажання: молодіж не повинна тратити часу — треба і в тім разі старатися лихові зарадити. В кожному більшому городі, у Львові, Перемишлі, Станіславові, Тернополі маємо спосібних правників, медиків, професорів, котрі в тій крайній конечности моглиб кермувати студіями невеличкої ґрупи студентів університету, уладжуючи для них інструктивні виклади, читаючи і коментуючи з ними правничі, медичні і фільософічні твори. Як це уладити — це річ виділів Тов. ім. Могили, котрі повинні справу основно передіскутувати з тими, котрі моглиб піднятися уведення в життя тих курсів.

Можливе, що по переведеній діскусії на ту тему виринуть інші ліпші проєкти. Якби воно не було, головна річ в тім, щоб наша академічна молодь не майнувала часу і приватною наукою підготовлялась до іспитів на університеті, щоб напружила всі свої сили над своєю дальшою освітою.

Академічна молодь повинна памятати пpо це, що першим єї обовязком — наука. Тому і солідні елєменти між нею повинні впливати на своїх товаришів, щоб вони старалися пізнати вагу історичних часів, які переживаємо. Недавно донесли львівські часописи "Вперед" і "Нова Рада" про польсько-український баль в салі "Народнього Дому", який уладили укр. "воєнні абсольвенти ґімн." в часах, коли сотки їх товаришів (sit venia verbo!) наставляє груди за рідний край, а другі сотки караються в неволі. Львівські орґани слушно скартали цих модерних абсольвентів, для котрих чужі традиції української молоді академічної. Та найсумніще те, що загал укр. акад. молоді прилюдно не відпекався таких "товаришів."

З прикрістю треба сконстатувати, що подібне діється і деінде. Білярд, карти — це одиноке заняттє деяких модерних абсольвентів ґімназії. На тих серіозно треба вплинути, щоб не компромітували загал академічної молоді.

У вільних хвилях від науки може академічна молодь помочи в громадянській праці, помогти нашому жіноцтву в його тяжкій праці дня інтернованих. А це не всі роблять. У нас оповідають про такий факт: Недавно запобігливі жінки роздобули з тяжкою бідою бульбу для інтернованих. Зложили її на візок тай тягнуть... А паничі, що зачисляють себе до академічної молоді, як найспокійніще приглядались тій праці, що переважала жіночі, слабі сили. Колиж звернено їх увагу на те, сказали, що "їм не випадає". Ні — це не типи нашої академічної молоді. Це типи незвісні нам, чужі і українське громадянство не бажає бачити таких паничів між укр. акад. молодю.

Підносимо те все тільки в тій ціли, щоб загал акад. молоді пізнав своє завдання. Воєнні часи заколотили нормальне життя, перервали традицію акад. молоді і тому стрічаємося з такими сумними фактами єї життя.

Наші академики нехай памятають, що від них як людей молодих вимагає громадянство праці. Річею впливових провідників молоді буде завести дісціпліну в своїх рядах і неслухняних змусити до праці над самоосвітою, а в вільних від науки хвилях і до громадянської праці. І ми певні, що це вкоротці наступить.

Український голос