Передостанній раз був я у Львові перед роком. З одною справою заглянув я був тоді й до дух. Семинаря, того при ул. Коперника. Вже на самім вступі таблиця: Spitalabteilung, Nr. — не тямлю вже який. Заглядаю до середини: самі військові, ледви до своїх допитався. А то що, питаю, у вас тепер за богослови? Мені й пояснено: часи кажуть — тяжкі, воєнні; терпить і цей і той, поносять жертви і ці і ті, тай наша інституція, хоч з мечом нічого спільного немає, мусить трошки притерпіти, деяку жертву з себе принести. І дотичні чинники це розуміють і оцінюють: з нами дуже чемні, чиншове платять як найточнійше, для питомців, яким заняли приміщенє, винаймають цілий будинок при Хшановській, а тут — ге, ще й дещо свого внесли. Дивлюся я з першого поверху, себ то з канцелярії ректорату через вікно: справді! Стежки в городі гарненько піском повисипувані, коло Матери Божої альтанка чи павільоник, ба й лавок щось ніби прибуло... То все лишаєся вже для семинаря, каже мій собесідник; приобіцяли. Ей, кажу я недовірчиво, мусіли десь урвати, коли тут надточують? Боже борони! відповідає; досі не маємо шкоди ані на пів сотика.
Так то воно було тому рік минув. А нині? Аж серце болить, коли увійти між те знищення! А війти можна, навіть брама вивалена йде, хто не хоче... Увійшов і я — зі спущеною головою. Та заки вступив на сходи таки на город зиркнув: з альтани, з лавок — ані сліду, лиш якийсь самохід біситься, мабуть чи не тому, що попав — а якже не в своє місце. З тяжкою бідою відпитав я одного настоятеля. І якже вам тут живеться? питаю. А той лиш головою покивав. Ей, покивав і я, коли про все гаразд розвідався...
Отже з настоятелів остався в семинарі один одніський, — жиє надією тай довгами на конто пенсії, яка йому ще від серпня 1914 належиться. В квітні мин. року, по вороті з під рос. окупації, вніс подання о виплату, та й досі жде на відповідь. Другі не мали на що ждати, тай розбрилися — за прожитком шукати, бо намісництво ще в цвітни здержало дотації. Але польські на тій самій підставі, то є хоч і їх семинар в мин. році не був повний, беруть, ба, ще й стотисячну — як зачуваю — субвенцію на покриття довгів одержали. І нині у них питомці є, і будинок не нарушений — со innego... А наших як знаємо й із часописий, візвано до продовжування студій на власний кошт, найменше 500 кор. місячно. І хто з нас, питаю, в можности на одну дитину таку суму ложити? Де він, той непорабований, незруйнований? Тай зголосилося, як поінформував мене той сирота настоятель, з двох епархій щось десятьох на всі чотири роки. А необсаджених парохій сотки — ото, будуть мати наші владики чим люки заповняти! Але то їх річ, а не моя. А я, як батько, сказавби, що як скликуєте їх, та ще й за такі суми, то подумайте вперед о приміщенню, не беріть їх до касарні. Та де там, ще гірш, як до касарні: і автомобілі і ґрамофони, і обох полів військо і співи та крики, і паскудства не йно в подвірю, а й по коритарах та сходах, що й перейти годі. І яка там наука, яка дісціпліна?! О дровах на зиму вже й не згадую, бо й так не сходять з гадки... І чи не ліпше то вже, так як в Станиславові, приватні поки що студії проголосити? Бо й з тих сум кінець кінцем нині і вуглика не купить, не то що не стягнеш професорів, — підуть на харч майже в цілости. Нічо тут — бодай тепер, під зиму, і переношування до даввої дяківської бурси не поможе.
Отже своїм під розвагу; а тепер до тих — або я знаю, чи їх своїми, чи не своїми називати? Гей, ви католики, ви інтеліґенти, ви що в католицькій державі при кермі та владі по шляхотньому сіли: пійдїть на ул. Коперника, та на католицький семинар духовний у вашій четвертій, чи пятій (бо ми й одної не маємо!) столиці подивіться! Подивіться бодай на той нещасливий будинок, коли на тих — ну, назвім їх бідними, і досі подивитися не годні... Рури подірявлені, мури розпадаються, а подання, як мені сказано, лежать без відповіди, а ходження та прошення даремні, — тільки ґрамофони грають та й грають, тільки автомобілі, як біснуваті, день і ніч розбиваються... І до чого вона доведе, ота вся ваша господарка? Я розумію, ще якийсь шпиталь в дух. семинарі, чи якісь бюра, але того, що нині в ньому, не можу зрозуміти. А було ще й гірше, як оповідав мені о. настоятель...
А тепер до Вас, Всч Отче! Не гнівайтеся, що не питаючи о дозвіл, виволік отут із Вашої біди на світ дещо. Ви й Самі говорили, що а чейже прийде колись час, що можна буде о ті всі кривди упімнутися; яж видвиг лиш дещо, те іменно, о що можна, а навіть повинно упімнутися і то публично, коли инакше не помогає, вже й нині. Гадаю, що й нині навіть, по шестім році війни, є ще на світі, отже і в Польщі мало люди, чи теє — в Малопольщі люди, які хоч може й совість розгубили по трохи, але які ще трохи здоровше думають. От, ми обидва перші, до тої проклятущої війни і непричасні навіть. Вибачайтеж!
З поважанням — Селюх.
Нова Рада
14.11.1919