Орґан укр. соціял-демократії "Вперед" виступив зі знаменною політичною офертою. В ч. 132., в статі "Clara pacta, clari amiсi" (Щира угода, родить щирих приятелів), написаній з приводу приїзду укр. діпльоматичної місії до Варшави, він ясно і щиро з'ясував, під якими умовинами моглиб наступити сусідські, мирні взаємини між Польщею а Україною. Ці умовини, оперті на прінціпі самоозначення, а по усуненню зпоміж них квестії плєбісциту на теріторіях з більшістю укр. населення (ці теріторії ніяк не можуть бути уважані за "спірні"!) покриваються зі знаною політичною лінією всіх Українців без огляду на партійну приналежність. Однак "Вперед" йде ще далі. Він попри мирні, сусідські взаємини пропонує також польсько-український союз державний.
Нам видається, що оферта "Впереду" що найменше передчасна. Відносини на сході Европи так поплутані, так змінні, що Українці мусять здержатись від всяких з'обовязань чи навіть оферт, які моглиб вязати їх свободу рухів і які моглиб бути лихо коментовані чужинцями. Це одно. А друге — сучасне відношення Поляків до Українців впрост виключає такі оферти з нашої сторони.
Політична енунціяція укр. соц.-демократів облетіла майже цілу польську пресу, яка додала до неї неприхильні і іронічні коментарі. Польська преса згідно станула на становищі, що українському народові не можна признати права на самоозначення, що Сх. Галичина, Волинь, Холмщина і Підляше — це від віків польські землі. Словом — оферту "Впереду" відкинено без застереження.
Пресу підперло і "демократичне" польське громадянство — польські людовці і вшехполяки — перші на свойому вічі у Львові, другі в Варшаві. Це могутні тепер політичні партії в Польщі і тому їх голос в укр. справі можна сміло уважати голосом польського громадянства. Людовці устами своїх провідників, Вітоса і Бриля згідно, заявили, що Сх. Галичина мусить належати до Польщі, бо без неї польська держава булаб калікою і мусілаб вести марне животіння. Та не конець на тім! Людовці не вдоволяються Сх. Галичиною, бо коли, по їх думці, Польща має бути могутною державою, то до неї мусить належати не тільки Сх. Галичина але й ще деякі укр. землі на північ і схід від неї. Земля, що належить тепер до польських дідичів, — це польська земля і вона мусить прийти до рук польського хлопа. В тій цілі треба, як домагається ухвалена резолюція, оснувати у Львові "одноцільний кольонізаційний комітет", який мавби зреалізувати бажання людовців. Так поставилася супроти Українців "ліва" партія, а щож говорити про "праві", про партію вшехполяків, яка цими днями радила в Варшаві.
Рівночасно в Варшаві, на спільному засіданні комісій, військової і справ заграничних, дебатовано, яке становище має заняти польська політика супроти України. Пос. Дашинський домагався утворення незалежної України, а пос. Грабський спротивився тому "w sposób jak najbardziej stanowczy" і доказував, що Україна є фікцією.
Чиж може мати оферта "Впереду" який-небудь успіх супроти так виразного становища польської преси, польського громадянства і польських відвічальних політиків?
Ні — рішучо ні! А колиб кого баламутила заява пос. Дашинського, то треба додати, що партія, яку він репрезентує, під цю пору не має рішаючого голосу в польській політиці. Тай єї становище в українській квестії знане. Вона бажалаб відграничити Польщу від Росії, бажалаб буферової держави, якої границі зачиналибся лінією Збруча. Тим робом удалобся Польщі удержати при собі Сх. Галичину, бож ясне як сонце, що Укр. Нар. Республіка булаб тоді мячем між Польщею а Росією, без сили зреалізувати свої політичні ідеали. Це булаб "чайка, що вивела діток при битій дорозі". А тим часом "одноцільний комітет колонізаційний" реалізувавби резолюції людовців...
Ми певні, що і "Вперед" не вірить, щоб пос. Дашинський, як основу помирення обох народів уважав його оферту. Прецінь в ділі Сх. Галичини польські соц.-демократи перевели широку діскусію в варшавському "Robotnik"-y, яку ми обговорили в статті "Від слів до діла..., в ч. 16. "Укр. Голосу". Лінія ріки Опору і Стрия, далі Бібрки, Глинян, Буска до Топорова, а звідтам руслом Стиру до Припеті — це було останнє слово найбільше в укр. квестії на ліво висунених, варшавських соціял-демократів. Всі землі на захід від цієї лінії малиб впасти жертвою кольонізації, яку польські соціял-демократи отверто і щиро обстоювали. Але не забуваймо, що ці "уступки" робили вони Українцям перед галєрівською офензивою, коли укр. армія стояла під Львовом і Перемишлем. Нині, по офензиві, по випертю укр. армії за Збруч, польські соціял-демократи з певністю мають на думці тільки лінію Збруча і тільки про Україну за Збручем говорив Дашинський.
Колиж отже крайня ліва польська партія лявірує між лінією Буга і Стрия а лінією Збруча, то чиж є бодай іскорка надії, щоб Поляки згодились на етноґрафічну границю, яку пропонує "Вперед"? Чи знайдеться український політик, котрий би ці дві лінії уважав субстратом переговорів, щоб згодився на одну, чи другу, чи ще якусь посередну трету лінію? Адже підписуючи таку угоду, підпирувавби рівночасно вирок смерти для своєї політичної карієри.
Нема що закривати правди. Укр. Нар. Республіка під цю хвилю поважно загрожена. Наші сусіди напосілись на неї, бажають її знівечити. Звісно — багата, найврожайніща в Сх. Европі українська земля видається неаби-якою добиччю. Помочі нам ніде не найти, ми лишені на власні сили. І саме тому — нашим теперішнім головним бажанням мусить бути: з'єдинення наших сил, з'єдинення українських земель. Нехай уся Україна як довга і широка почуває тепер в словах і ділах свою одність і нероздільність. Всі з'єдинені станемо силою. Пригадаймо собі притчу про батька, котрий велів своїм синам ломити поодиноке пруття з вязанки, а опісля при казав зломити цілу вязанку того пруття. Перший приказ виконали сини, другого не були в силі. Так і з нами. Роздерті на части — ми будемо далі грати ролю мишей в лапах котів. Ми хоч не згинем, але будемо каратись в неволі, будемо далі паріями, яких життя буде повільною смертю.
Навпаки — ми з’єдинені станемо силою. А колиб нам навіть довелось хвилево впасти, то впадемо разом на те, щоб опісля, скріпивши свої сили, зірватися знову. Не лякаймось реакції, бо серед більшої реакції зросло українство в силу. А вороття до давньої, тривалої реакції не має. Українство нині не є внутрішньою справою цеї чи тої держави — це квестія европейська і над нею не може Европа, не може світ перейти до дневного порядку, бо ми завжди будемо пригадуватись, будемо підгризати коріння мира в Европі доти, доки не здобудемо повного права на самоозначення.
Чи в цей бік, чи в той бік — це річ політичних обставин. Головне услівє — всі разом. А при виборі дороги, будемо вибірати і ту, на якій є можливість з'єдинення українських земель від Сяну по Кавказ, де не загрожує нам кольонізація, де не грозить нам національна смерть. Йдім тою дорогою, на якій моглиб ми скріпитись економічно, а скріплені осягнути, вирвати силою те, чого так гарячо бажаємо — повне самоозначення.
І осягнемо його але з'єдинені і тільки з'єдинені під одним українським прапором. (виділений текст видалила цензура, — Z).
Український голос
09.11.1919