В "N. F. Prеsse" з 30 вересня 1914 (Abendbladett) помістив Ернест Кляйн фейлєтон п. з. "Ulanenritt". Mістимо деякі уступи, а вони доказують найкраще ті страшні хвилини, які пережило тоді українське населення Галичини. Повішення о. Березовського, Кобилянського і Жабяка в Сенесові, повішення дванайцятьох найсвідоміщих селян з Синевідська вижного в Сколім, вивезення міщан Миколаєва до Талєргофу, повішення 7 наших людей між ними Віталіса, Лісковацького, судового урядника в Снятині, вязнення Михайла Корецього в Аралі. І тисячі инших, це довгий предовгий ланцух наших мучеників. А як це робила жандармерія в сxідній Галичині, найкраще ілюструє цей власне фейлєтон.
Кульпарків, невеличка оселя біля Львова. Погані кватири, погана апровізація, з далека долітає безупинно відгомін боротьби.
5 година ранком, ізза горбка виринає сонце, а там на вході йде дальше праця, ведеться завзята боротьба, як попередного вечора.
На спіненім кони надлітає звідтіль полковий адютант. "Пане поручнику! Прошу враз з половиною ескадри перешукати околичні села! Має бути багато шпіонів! Усіх підозрілих арештувати! Servus!"
І зник по цих словах. За десять хвилин виїжджаю з моїми людьми. Ловити шпіонів — до сто чортів! Всеж таки це робота! Може зайде нам дорогу яка козацька сотня.
Перша моя станиця — Поршна. Беру з собою коменданта жандармерії і впадаю до пароха. Не слідно ніякого перестраху у цего чоловіка, при тім дуже ввічливий.
"Пане поручнику! Може напєтеся скляночку вина? А може що небудь перекусите? Рання переїздка додає апетиту".
Виглядає, що цей чоловік хоче благословити мене і моїх людий. Чи можливо, щоб цей спокійний, ввічливий чоловік міг бути зрадником? Гляджу питаючо на жандарма, який є біля мене.
Та цей не має ніякого сумніву, хватає пароха за ковнір і притягає його до стремена.
"Довго вже важу на тебе", говорить жандарм і трясе одітим в чорну рясу парохом. Цей складає навхрест руки і виглядає, якби піддався божій волі.
Злажу з коня і йду з кількома людьми. Мої улани не мають зглядів. Вони перекидають все від гори до долини і знаходять великі харчеві припаси, шинку, ковбасу і багато горівки! Все приготовано для Росіян. А в кутику шуфляди під церковним одінням лежить бронзова куля з написом: "Слава Богу". Це умовлений сигнал, яким лєґітимуються зрадники перед Росіянами. Хто покаже їм цю кулю, може бути безпечний.
Підставляю цю кулю під сам ніс драбови. Він не усміхається вже більше, стягнув рамена і мовчить. Знає свою долю.
Міжтим припровадив вахмайстер начальника громади, сивого мов голуб старця з гострим, інтеліґентним обличям. У нього найдено також таку бронзову кулю. Бог знає скільки наших бравих жовнірів мусілоб згинути через тих ледащів. Мимоволі рука сягала по шаблю.
"Сідати на коні!" Кінські копита вдаряють об тверде каміння гостинця.
Острим клусом їдемо на Підсарнки. Привязані до жандармського сідла парох і хлоп мусять враз з нами бічи. Оба старші люди, парох з більшим животиком. Вони сопуть і стогнуть — очи вилазять їм на верх. Я їду попереду і нічо не бачу.
В Підсарнках та сама історія. Хлопи поховалися в своїх хатах, ми забрали пароха і найстаршого селянина.
"Я не можу сейчас іти", протестує парох, "мушу упорядкувати річи, бо верну певне аж завтра".
"Не меш вже вертатися, псе проклятий", кричить вахмайстер і звязує його враз з хлопом. Цей глядить на товариша свого з Пopшна, а оба разом на обох священиків; в їх очах видно лють і ненависть. Нечайно старик з Поршни підносить руку і бє свого священика по лици, бє раз, другий — аж лящить.
"То ти винен тому, що я старий, сідоволосий мушу бічи нині так, що аж дух з мене виганяє, що завтра висітиму. Ти, лишень ти винен сьому".
І він гатить і гатить.
Посилаю коменданта жандармерії з двома священиками і двома хлопами назад до Кульпаркова, а сам їду з ескадрою до Кугаєва.
_________
Незабаром перша година. Частина мого завдання сповнена; ще нині мушу їхати до Кугаєва і Солонки великої ловити шпіонів. Ґузар хоче лишитися ще в цій околиції, що їх винюхати.
Відїзджаю з моїми людьми. В двох селах поступаю так само, як в двох перших і відсилаю арештованих під ескортою жандарма. А сам гоню до Солонки.
Вперед!
06.09.1919