Щастя в нещасті

Професор Даніель Ґілберт, психолог із Гарвардського університету, — про те, що насправді робить людей щасливими.

— "Щастя: чого не сказала тобі мати" — так звучала назва вашої доповіді, виголошеної у Кракові. Відкриєте і нам, чого матері не кажуть?

— Моя вірила — як, втім, і більшість матерів, — що коли я хочу бути щасливою людиною, то повинен: по-перше, одружитися; по-друге, знайти високооплачувану роботу; по-третє, мати дітей.

— Вона мала рацію?

— У першому пункті. Багато досліджень ясно показують, що люди, які перебувають у формалізованому зв'язку, відчувають себе щасливішими, ніж самотні чи навіть люди, які живуть із партнером, але без весілля. Хоча важливою є умова (про що мама вже не говорила) — це мусить бути шлюб, у якому обидві сторони отримують задоволення від буття разом і не хочуть розлучатися. Інакше, показують дослідження, після розлучення люди чуються навіть щасливішими. Особливо чоловіки.

— А як із грішми? Бо, виглядає, щастя назагал вони не дають.

— Так думає багато хто. На їхню думку, щастя має, наприклад, прийти зсередини людини. Тільки неправда це. Я ніколи не бачив навіть одного-єдиного дослідження, результати якого суґерують, що людина з більшими зарібками буде менш щасливою. Навпаки, за гроші можна купити дійсно багато щастя — за умови, правда, старту з кепської позиції. Якщо бідні люди переносяться в середній клас, то їхнє відчуття щастя різко зростає. І навряд чи варто дивуватися — якщо на новому рівні вони охоплені медичним обслуговуванням, у них є їжа, місце для сну і гарантована безпека для себе та сім'ї.

Якщо ж хтось переходить із середнього класу до вищого, то чи буде він щасливішим? Вже не так сильно. І коли хтось просуваєтеся з вищого класу в супербагатий, то задоволення це приносить небагато.

Дохід на рівні 60 тис. доларів річно може в США забезпечити близько 90 відсотків того, що можна поліпшити в питанні почуття щастя завдяки грошам. Це досить добра зарплата, але вона навіть не наближує людину до багатства.

— Психологи досліджують людей, які виграють у лотерею мільйони? Виглядає, не стають вони щасливими.

— Такий виграш — перше, що спадає на гадку у зв'язку грішми і щастям. Однак це найгірший шлях пошуку відповіді на питання, що нас цікавить. Людей, які за день стають мільйонерами, дуже мало, тож їхня ситуація мало говорить про реальне життя. Треба насамперед цікавитися тими людьми, для яких гроші є частиною їхнього повсякденного буття. Але якась відповідь на ваше запитання є. Якщо хтось народжується в багатій родині, то має заможних друзів, ходить в оперу, плаває на розкішній яхті і віктується в дорогих ресторанах. Якщо ж хтось виграє в лотерею, то раптово втрачає друзів, бо має багато грошей, а вони — ні, тож кожен починає просити про фінансову підтримку. Водночас він не знайомий з багатими людьми, отож не знає, кому можна довіряти. Починає застановлятися, хто ж є його справжнім другом — і доходить висновку, що ніхто. Тому доля тих, хто виграв у лотерею мільйони, може бути настільки ж трагічною, як і радісною.

— Припустімо, однак, що вони дадуть собі раду з проханнями про гроші та колом знайомих. Чи в тривалій перспективі, коли мину ейфорія виграшу і шопінгу, їхнє відчуття щастя повернеться на попередній рівень?

— У деяких — так, у деяких — ні. Але ще раз повторю: таких людей дуже мало, щоб робити якісь загальні висновки. Натомість маю підозру, що якби вони отримували оці мільйони, але поступово, протягом тривалого часу, то були би щасливішими.

— Тож варто грати в лотерею?

— Не варто — навіть з причини статистично мізерних шансів на виграш. Економісти купування лотерейного білета називають сплатою податку від дурості. Абсолютно справедливо.

— Повернімось до маминих порад. "Мати дітей"?

— В те, що я зараз скажу, буде важко повірити, але ми диспонуємо дійсно багатьма результатами добрих досліджень, які показують, що діти щастя не дають. Що більше, пересічно у світі бездітні люди є щасливішими. У США — тільки незначно, у вашій країні — вже значно більше. Бо відчуття щастя в цьому випадку залежить також і від географії: в останніх великих дослідженнях на цю тему задоволення від наявності дітей найбільше зростало в Чорногорії, а найбільше спадало в Македонії.

— Проти того, що ви зараз говорите, мабуть, запротестує майже кожен батько.

— Я є батьком і дідусем, розумію, скільки радості в житті подарував мені мій син, а потім онуки. Але ж це моя нинішня суб'єктивна перспектива. Я порівнюю цю ситуацію зі спостереженням Землі з космосу: тоді ви бачите — вона кругла. Тим часом з вашої і моєї нинішньої точки зору вона здається абсолютно плоскою. Наука є власне таким поглядом з космосу, звідки видно повну картину.

— Чому діти не можуть дати стільки щастя, як нам здається?

— Тому що їхнє виховання — це величезна праця. Знову пошлюся на дослідження: вони показують, що рівень задоволеності батьків зростає, коли їхні потіхи вже усамостійнились і мешкають поза межами рідного дому. Тому, маючи дітей, отримуємо прекрасні моменти щастя за дуже високу ціну, яку платять насамперед жінки.

Непрацюючі матері, що витрачають майже весь свій час на виховання дітей, майже вдвічі частіше потерпають від депресії, ніж бездітні жінки, а також матері, які працюють. Один відомий економіст дослідив рівень щастя близько тисячі жінок навіть у різну пору дня і під час різної їхньої діяльності. Виявилося, що жінки найкраще почувалися під час розмов з друзями та родиною і під час їжі — що особливо не дивує, бо це один із найприємніших способів проведення часу. Найменш же щасливими вони були під час закупів продуктів, а ще гірше чулися, прятаючи вдома. Нас це не дивує, правда? У такім разі, де на цій шкалі задоволеності було перебування наодинці з дитиною? Тільки ледь вище від прибирання...

— Це не єдиний ваш несподіваний висновок про щастя. Часто наводите приклади людей, що сприймають катастрофічні поразки чи помилки у житті як щось добре.

— Ви маєте на увазі афроамериканця Моріса Бікгема, який провів на півдні США майже 48 років у в'язниці за вбивство внаслідок самооборони білого чоловіка? Коли він вийшов на волю в 1996 році, то заявив, що жодної миті не шкодував і що це було чудовим досвідом... Так, він вжив слово "чудовий" ["It was a glorious experience"]! Або Рональд Вейн, підприємець і співзасновник компанії Apple, який через два тижні вийшов з бізнесу і відпродав за 800 доларів партнерам свою частку? Ці 10 відсотків нині коштують більш ніж 90 мільярдів доларів. Незважаючи на це, він стверджує, що ніколи не шкодував про своє рішення.

У мене є ще кілька таких вражаючих випадків — і завше їхні герої говорять, що злі рішення, які вони прийняли, та їхні наслідки були чудовим досвідом.

— Перше, що мені спадає на думку: вони не кажуть правди. Друге — що люди раціоналізують, намагаючись пояснити фатальну невдачу.

— Друге є влучним. І я не бачу нічого поганого в раціоналізації. Вірю Морісу Бікгемові, коли він сказав, що провести майже п'ять десятиліть у в'язниці було "чудовим досвідом". Він дійсно так відчував після виходу на свободу.

— Ви називаєте це також здібністю людини до "синтезування щастя". Але синтетичне, тобто штучне, не є ж кращим від "природного"?

— Маєте двох друзів. Обидва вони одружилися з жінками, яких дуже кохали. Один із них і далі залишається одруженим, інший розлучився. Перший каже: "Я щасливий, кохаю свою дружину, ми є чудовою парою". На шкалі від 1 до 10 своє щастя оцінює на 8. Другий каже: "Відразу після розлучення я був розчавлений і нещасний, проте пізніше переконався, що вона ніколи мені не пасувала. Якщо щиро, то ніколи мене не розуміла. Тому я радий, що цей шлюб закінчився, бо тепер я зустрів когось, хто мені пасує. Наскільки почуваюся щасливим? На 8".

Який із них каже правду і насправді є щасливим? Один має "природне" щастя. Отримав те, що хотів. Другий має "синтетичне" щастя — його шлюб закінчився розлученням, але каже, що чується прекрасно. Моя відповідь звучить так: звичайно, це може бути правдою. Він вибудував щастя — замість просто "увійти в нього". Так я розумію "синтезування". Обидва типи щастя відрізняються тільки тим, як про них думають. Бо досвід є реальним, незважаючи на те, що приходить завдяки раціоналізації.

— Яка має злу опінію в пресі...

— Ми часто говоримо з легким презирством — це лише раціоналізація. Чому "лише"?! Зазвичай коли люди "синтезують" своє щастя, воно є дуже а дуже реальним. А іноді навіть більше.

— Дуже багато залежить від настанови.

— Шекспір чудово це вловив у "Гамлеті": "Why, then, ’tis none to you, for there is nothing either good or bad, but thinking makes it so". ["Самі по собі речі не бувають добрими чи поганими. Вони такі, як ми про них думаємо", — переклад Ю. Андруховича]. Це здебільшого не світ спричиняє, що людина відчуває себе щасливою чи нещасною, а лиш те, як його сприймати.

— Але сприймаючи світ або уявляючи майбутні події, як ви неодноразово наголошуєте, кожен робить помилки.

— Жодна тварина, крім людини, не має такої розвиненої уяви. Але ця чудова система в її мозку є еволюційно молодою і робить помилки. Виникають вони з того, що люди заякорені в теперішньому і на його основі уявляють собі майбутнє. Іноді я називаю це "симулятором життя". Коли, наприклад, запитати людей різного віку, як сильно вони зміняться протягом найближчого десятиліття, — то всі переконані, що мало. Але вже на питання про те, як вони змінилися за минулі десять років, люди відповідають, що дуже. Незалежно від віку, вони недооцінюють, як сильно зміняться.

— А як це пов'язано зі щастям?

— Наведу екстремальний приклад. Люди, хворі на певне серйозне захворювання нирок, мусять тричі на тиждень протягом трьох годин проводити діаліз крові. Не можуть, отже, виїжджати, і житимуть менше. Коли запитати здорових людей, як би вони почувалися, якби колись захворіли на цю хворобу, то їхній уявний рівень щастя впав би майже до нуля. А тим часом рівень щастя хворих не відрізняється від рівня здорових осіб. Своєю чергою, коли попросити хворих уявити собі, як би вони почувалися, якби видужали, то виявляється, що їхнє почуття щастя мало би що виросло.

— Який з цього висновок?

— Життя має для людини дві несподіванки. Менша: все, про що вона думає, що буде чудово, виявляється просто добре. Майже завжди досвідчення є ближчим до того, з чого почалося, ніж до того, чого можна було сподіватися. Навіть якщо хтось купить собі будинок у горах з краєвидом, що дух в грудях запирає, і впевненістю, що буде ним щодня насолоджуватися заново, — то ok, на початках так і буде. Але через десять років, навіть як щоранку пробуджуватися під враженням краєвиду за вікном, це не буде так само, як уперше.

І велика несподіванка: те, про що думаєш, що буде жахливо, виявляється цілком стерпним чи навіть незлим. Це виникає, зокрема, тому, що людина дуже психологічно стійка — значно більше, ніж їй здається. 75% людей, які пережили направду страшні речі — як-от смерть партнера, війну чи яким довелося бути свідком злочину — за два роки після цих подій почуваються вже добре. А коли ми уявляємо майбутні трагічні події, то впевнені, що опинимося у групі психічно зруйнованих.

— Наші читачі були би, напевно, дуже розчаровані, якби я не запитав: якщо ви так ретельно досліджуєте щастя, то, може, маєте рецепт, як бути щасливим?

— Моя відповідь прозвучить, мабуть, як порада лікаря: проводити більше часу з близькими, дбати про сон, скинути зайву вагу, не пити багато алкоголю, спробувати отримати роботу, яку любите і на якій вас цінують. Розчаровує? Але це правда.

І додам ще дещо: добре тратити гроші. Люди кажуть, що коли вони виграють у лотерею, то перше, що зроблять, — це відмовляться від праці і відпочиватимуть. Це помилка. Від цього вони не стануть щасливішими. Дослідження показують, що найбільше задоволення дає секс. Після нього — розмова з близькими, телевізор і робота. Виходить, що люди, відпочиваючи, не почуваються більш щасливими, ніж тоді, коли вони працюють!

— Чому?

— Коли нічого не роблять, починають думати і про неприємні речі, про страхи і т. д. І настрій просідає.

— Що би ви ще порадили?

— Якщо у вас є вибір: отримати машину або провести місяць у Парижі в оплаченому прекрасному готелі — то прошу вибрати поїздку. По-перше, предмети легко порівнюються і тим викликають заздрість. По-друге, автомобіль рано чи пізно вам набридне, а враження від чудових вакацій — ніколи. По-третє, таке перебування в Парижі з часом буде здаватися ще прекраснішим, як і фотографії звідти.

— А хіба для щастя потребуємо щастя? В тому сенсі, що добре отримати від батьків гени, які допоможуть бути більш погідним і задоволеним життям?

— Гени відіграють певну роль, але їхній вплив не вважають визначальним. І насправді це не має значення, бо ви не можете змінити свої гени. Що можете зробити — то це зайнятися тією частиною щастя, яку контролюєте. Наприклад, через когнітивно-поведінкову психотерапію, що навчає, як інакше дивитися і думати про світ та про власну поведінку.

— Розмовляємо про щастя так, ніби точно знаємо, чим воно є. Однак тисячі сторінок філософських трактатів уже сотні років наповнюються міркуваннями, але радше без чітких висновків.

— Філософи описують Щастя — з великої літери, бо ж для них воно є поняттям, яке описує, зокрема, сенс життя, його ціль, реалізацію призначення. Задаються питанням, яким життя є або має бути. Не занадто знаюся на цій темі, бо є науковцем. Але знаю, що в кожен момент життя людина має — так само, як зріст і вагу — якийсь настрій. Десь на шкалі від "дуже добре" до "дуже погано". І це я називаю щастям — таким, з малої літери. Мене цікавить, що спричиняє зміну відчуття щастя і яким чином. Завдяки цьому можу досить легко виміряти оце щастя, що в науці є дуже важливо. Коли спілкуюся з філософами, то вони таким підходом явно розчаровані. "О, ви говорите тільки про те, як люди почуваються", — дорікають мене. Тільки?! Чи твоя мати є "тільки" матір'ю? Те, як людина чується, є однією з найважливіших для неї речей. І тому я займаюся "тільки" цим.

Розмовляв Марцін Роткєвич

Професор Даніель Ґілберт є соціальним психологом. Автор бестселера "Stumbling on Happiness" ("В пошуках щастя"), який перекладено на більш як тридцять мов, в 2007 році отримав престижну нагороду британського Королівського товариства за кращу популярно-наукову книгу.