Перемишль, 24 червня.
До узгір'я, що понад Сяном, уздовж шляху — прилип червень. За тихим спокоєм для своїх розбитих нервів подається на Гору. Вільним кроком входите все вище. Ліворуч минаєте стару будовою вежу, з виду — тікають в діл ще декілька червоних, череп'яних покрівель на горі.
Тут в подвір'ї, оточеному зваленими мурами, знайшла собі гніздо перемиська Мельпомена, театр УЦК, що багато втіхи й насолоди дає своїй різноманітній та численній публіці. Тільки дверник, з годинником у руці, коле наїженим вусом розентузіязмовану громаду відвідувачів, що не впору вдряпалась на гору.
Йдете дальше. Перед очима доріжка, — одна, друга. Ліворуч знімається в гору, праворуч біжить в діл — і ось третя... входите в ліс.
Ви в лісі. Ліс лягає тінню на численні доріжки й алеї. Над вами високо широке верховіття дерев. Наче крізь сито сиплеться хрустальне намисто сонячного проміння, різнобарвними колірами на стрункі пні на трави та на доріжки.
— Як-же ж тут багато всілякої деревини? Чого ж тут нема: і ясень, і дуб, береза, смерека, ялиця й бук? Тут і пахучі акації обсипались білим квітом та й оздобні каштани причепурились ліхтариками.
Віддихнете — так — глибоко. Чогось мусите так відітхнути. Тут такий ситий воздух, що мимохіть вливається і розпирає ваші груди. Аж чуєте — на білій трепеті задзвеніло: ку-ку!, ку-ку! Зозуля! Відкликається друга, мов граючись ку-ку-ку, ку-ук!
Тут присяду. Ось зкраю хоч би й у траві! Та ні!... Слухаєш. Як багато тут пташиного співу. У воздусі дзвонить всіма голосами. Якась незбагнута оргія мелoдії. Любовник шепотом, методійним тикотінням, сопілчаними трелями — мов намистом у хрустальній чарці дзвенить ліс, тріпочеться листя.
— Кудою йти? Вгоpy, де насторожилась дубина й шумлять смереки, чи туди вправо, де під широким гіллям ялиць напнули ще нерозцвілі пучки кущі бузини й чекають таємно Свято-Іванової ночі, щоб аж тоді неожидано зацвісти, запахтіти та своїм подихом сповити лісову казку, захованих в кущах і серед папоротей.
Де глянете — тут так привітно. Привітно полонює вашу уяву ліс, сповитий мелодією й запахом. Привітно запрошують нас доріжки та травники, що переливаються синіми, жовтими, червоними колірами, пройтися ними, бути скрізь, побачити все — як там, та як гарно виглядає воно.
По дорозі прохожі, стрічні пари, йдуть за відгуком мелодії квітучого червня. Розсміяна ясноволоса дівчина кладе липовий листок на кулаці і піднісши його перед очі свого товариша, б'є з втіхою другою долонею, листок гомінно лопає, дівчина ще рясніше сміється вголос і питає — чуєте її полтавський виговір:
— Чи так грімко стрілятимеш, як підеш в добровольці?
Усміхаєтесь і ви. Доріжкою через яр вділ, ще вправо-вліво — і ви серед зеленої цвітучої поляни.
Висока трава, вище колін. В долі дзюрчить вода з джерельця. Там голубі незабудьки, цілими корчиками задивились в дзеркальце води. Тут опірилася кульбаба, над беріжком порозтягались безтурботні лоташі, ромен і стокротки вкрили поляну білим снігом — тільки стежка серед них, мов темно-шoвкова стяжка. Тут і відпічнете хвилину. Сідаєте серед трави. Гуде джміль. Минає біленькі і жовті квітки та сідає на голубі й рожеві стовпчики, що рясно цвітуть і медом пахнуть.
З Вашої поляни — вдолі Сян розлився сріблом в сонці, що напроти хилиться до заходу.
Сян межа? Та не все ж? Ось вдолі одна, направо друга, там третя церковна баня. Ще й онтам видно церковцю та ген на обрії, де сонце заходить, виринає хрест... Українські церковці зазначують сусідські межі. Не стовпи, що глибоко вросли в землю. Там також повне, рідне життя. Вони найкраще намічують історичні межі, зазначені потом і кров'ю народу, що часто в боротьбі здержував не лише руйнуючу східну стихію, але й мусів кривавитися за вікно до заходу, за засіб до боротьби і праці, за снагу до вільного життя.
Сріблиться в сонці Сян. Химерною стяжкою мерехтить кордон двох сусідів.
Зі шляху стугонить сталевий гомін повзів, що проїжджають.
Серед трав, під кущами калини загоріли червоні платинки маків...
Львівські вісті
25.06.1944