Чи справді виборець завше має рацію?

Войцех Садурський

Вказувати на зв'язок між рівнем освіти і політичним вибором не є проявом презирства стосовно "простого народу". Те, що ми поважаємо кожного виборця як особу, не означає, що не можна оцінювати його рішення.

Відразу після європейських виборів Польщею прокотилася хвиля обурення на політиків і прихильників Європейської Коаліції за "образу виборців". Образа мала виражатися в розчаруванні результатами, яке часто супроводжувалося критичними словами стосовно виборців, що спокусилися – як повідомляли критики – обіцянками PiS і що не надавали ваги таким системним питанням, як суди, верховенство права чи конституція.

Знаменним доказом в цих актах осудження став сатиричний малюнок, розповсюджений потім видатною актрисою, який зображав по-селянськи одягнену жінку, що клянчить перед фацетом, котрий тримає банкноти в руці і закликає: "Дай голос" – хоч, по суті, і мало тактовний, як то з сатирою буває, він був більше коментарем на тему політика, ніж тієї жіночки. Нижче підписаному теж дісталося від захисників простої людини за те, що показав: що далі на схід, то більша статистична схильність голосувати за PiS – що в найбільш ідіотичних закидах мало бути моїм закликом до поділу Польщі.

Однак, минаючи аж таку аберацію аргументації, загальне обурення викликало навіть саме вказування на кореляцію між рівнем освіти і статистичною ймовірністю голосування за ту чи іншу партію. Простий факт – що нижча освіта, то більше голосів на PiS, – став претекстом обуритися, бо, мовляв, навести цей факт є проявом презирства до "простого народу". Лідерами в такому обуренні були так звані симетристи [постава в польській публіцистиці, згідно з якою треба однаково зважати і на позитивні, і на негативні аспекти діяльності певного політичного табору], які алярмували, що Європейська коаліція вертається до традиційної зарозумілості Унії Демократичної, проявляє каригідний "класизм" [дискримінація, пов'язана з приналежністю до певного суспільно-економічного класу], а також – вже ритуально – не хоче погодитися з результатами виборів.

Виборець завше має рацію. Але чи справді? Виборець має завжди один голос такої ж сили, як і голос кожного іншого виборця, – це азбука демократії. Цього слід дотримуватися – з тої простої причини, що кожен в демократії є політично рівний (якщо правочинним вироком не позбавлений, на обмежений час, виборчих прав): одухотворений кардинал і задрипаний лобур. Але з цієї демократичної аксіоми зовсім не випливає, що ми мусимо прийняти, що кожен голос базується на однаково раціональних передумовах.

Як казав Йозеф Шумпетер, найважливіший теоретик демократії XX століття, неможливо обманювати всіх людей весь час, але можна обманути достатнє число людей протягом доволі довгого часу, щоб спричинити реальну шкоду. Соціологія і психологія політики прекрасно знають, що модель раціонального виборця, який вдумливо вивчає окремі партійні програми, терпляче їх порівнює з власними впорядкованими преференціями, а потім віддає голос на того кандидата або ту партію, яка найкраще римується з його обдуманими преференціями, є спрощенням аж так далеким, що просто карикатурним.

Ми вже прекрасно знаємо, і суспільні науки не залишають тут жодних сумнівів, що багато виборців в нинішніх демократіях засновують свої електоральні децизії на таких неістотних або абсолютно ірраціональних підставах, як вигляд кандидата, як короткі гасла ні про що, як брехливі, але ж привабливі обіцянки, чи просто на звичайному незнанні. Кожен голос має рівну силу, а ніхто не мусить пояснювати, чому віддав голос за того чи іншого кандидата або партію. Але це не означає, що ми не можемо оцінювати такі електоральні децизії. Очевидно, такі оцінки мусять залишитися суб'єктивними – бо ж, може, це ми, оцінювачі, ми базуємо свою оцінку на ірраціональних передумовах. Цього відкидати не можна, хіба що обумовимо власну безпомилковість. Ця суб'єктивність є властивістю всіх суспільних оцінок.

Але чи така критична оцінка означає неповагу? Це залежить від того, що під повагою ми розуміємо. Моральна філософія знає розрізнення між двома видами поваги. Як писав видатний американський філософ Стівен Дарволл в класичній статті 1977 року, мінімалістськи повагу можна розуміти як таку, що виникає винятково з факту, що шанована особа є людиною ("повага, ґрунтована на визнанні", як називає це Дарволл). Така повага належиться кожному "автоматично", тобто за приналежністю до роду людського. Цього вчать як релігійні, так і як гуманістичні етики.

Але часами ми вживаємо поняття поваги в сильнішому значенні. Це є, як пише Дарволл, "повага, заснована на оцінці". Така повага є мірним благом, а ґрунтується на видимих заслугах. У цьому сенсі неробу або нахабу ми не "поважаємо", бо нема за що, а альтруїста же або громадського діяча поважаємо пропорційно до їхніх заслуг. Така повага мусить бути зароблена.

А тому: в той час як всіх виборців слід поважати однаково в цьому мінімалістському сенсі, що ми акцептуємо право кожного на один голос однакової ваги з голосом кожного іншого виборця, ми зовсім не мусимо "поважати" кожен голос, якщо вважаємо, що його віддано за шкідливу партію або з ірраціональних премісів. Щоби трохи загострити аргумент (і абсолютно без жодних аналогій з нинішньою польською ситуацією): ми зовсім не мусимо поважати ті 37 відсотків виборців, які в липні 1932 року віддали свої голоси на НСРПН Адольфа Гітлера, навіть якщо ми схвалюємо демократичну систему, яка "поважає" їхнє право голосу.

В менш екстремальних випадках така сама диференціація так само зберігає свою силу. Ми можемо вважати, що голосуючі за PiS були спокушені нереальними обіцянками, або хибно перечили важливі провини цієї партії, або ж просто були обмануті. Така позиція не є доказом неповаги до людей, але є відмовою у "повазі, заснованій на оцінці" електоральних децизій. Можна не поважати позицію, але поважати людину.

Більш контроверсійно вказувати на кореляцію між рівнем освіти і раціональністю відданого голосу не мусить означати неповагу. Це правда, що часто освіта не має зв'язку ані з даним питанням (наприклад, фундаментальний моральний вибір), ані з мудрістю (я доволі довго обертаюся в середовищі добре освічених осіб, щоб знати, що там не бракує звичайних бовдурів). Але в деяких питаннях, які також є предметом електоральних децизій, знання все ж помагають. Чи можемо ми, наприклад, серйозно стверджувати, що у питанні наслідків введення євро в Польщі випускник економічного факультету має точно такі самі підстави прийняти раціональне рішення, що й особа, освіта якої закінчилася на рівні гімназії і яка не розширює своїх знань самонавчанням?

Це абсолютно не означає, що цього останнього виборця не слід поважати або що треба підважувати його рівне право на голос. Але думати, що він знається у цьому питанні точно так само, як професор економіки, а то й краще ("я книжок не читав, але своє я знаю"), є проявом саме такої "політкоректності", з якою правиця, що захищає "простих людей", постійно воює.