Малий фейлєтон.
Ой питався сон дрімоти:
Де будемо ночувати?..
Сумерк... Тихий шелест людських тіл, зітхання та рівномірні сонливі віддихи звіщають, що зібрана товпа — се живі люди. І напівпримкнені, звернені на бесідника очи, заплющені тупою задумою, не зраджують найменшого зацікавлення. Тупі, без виразу обличчя скривляються час від часу до зівання. З глубини темних закутнів огортає товпу якась дивна неповорушність, страшна заціпенілість. Палкі слова бесідника падають лявіною — беззвучно, наче гірське каміння на пухкий сніг.
Немов Прометей вирвався Великий Нарід з кайданів, сягнув по ясне сонце волі... і в задумі станув...
Вже давно померкло голубе, свобідне над ним небо, вже збились туманом зловіщі тучі, тонкі, чорні хмари повисли грозою, диявольським сьміхом роздирають блискавки темноту... ось, ось... гряне нещастя громом... а сильний—могучий Нарід, неповорушний в своій дрімоті, дума...
Ростуть, більшають тучі, густіють, ширшають тумани, сонце кидає послідні жахливі проміння, темінь зливає останні прощальні лучі... ще хвиля, ще мент... і згасне сонце...
А нарід дума та й дума...
Хіба "ще треті півні не сьпівали"?... Хіба невидима, непереможна сила вязнить народню волю, чи невидимі, непомітні кайдани сковують духа, великого, народнього духа?... Невжеж... невжеж розгнівана мачуха—доля кинула на землю нашу важкий серпанок руінного сну—дрімоту?..
Через відчинене вікно влетів звук вежового дзвона і я прокинувся. Прокинувся та й гадаю: над чим цей нарід думає?.. Пішли ходором думки, знялись в темноті примари, ніч робилась страшна, зловіща, довга без кінця. "А може й справді дурний має щастя?"… мигнула думка.
По задумі став закрадатись сон, нагальний, гнітучий сон, а серед німої тиші здавалось чути не то сьпів, не то ридання:
Де будемо ночувати?..
[Український голос, 25.05.1919]
25.05.1919