Через Голгофту до воскресення

Сірий ринок над Єрусалимом, святим мі­стом, яке перед трьома днями було свідком кри­вавої драми вбивства Божого Сина.

 

Що пустими, вузькими вулицями й вуличка­ми міста спішать Марія Магдалина й Марія, Ма­ти Якова і Соломія. В темних складках одягів несуть посуди із пахощами; їх думки несуться на гріб Ісуса, якого найсвятіше Тіло хочуть на­мастити, бо не було часу зробити це в пятницю перед зложенням до гробу.

 

Тяжкий сум налягає на їх душі, такий тяж­кий. як той камінь, що закрив гріб дорого По­кійника, то хто-ж їм цей камінь відвалить? Хто їм поможе?

 

Так вони приходять аж на гріб, що лежить в саді Йосифа з Ариматеї. Аж, глянь... каменя нема, гріб отворений. Жінки підступають ближ­че. Несподіванка з жахом чергуються. Хто взяв камінь з гробу?.Що сталося? Заглядають до гробу... Аж чують голос Янгола: „Нема Того, кого шукаєте. Він воскрес, Він живе! Ідіть про це сказати Петрові".

 

Спішать, біжуть — скоренько до міста, ска­зати Петрові й Апостолам. „Він воскрес, Він жи­ве", повторяють раз-у-раз, немов би боялись забути цю велику щасливу вістку, яку їм Янгол подав!

 

 

***

 

Світає. В один із єрусалимських домів по­силає ранок крізь закратоване вікно свої перші промені. Вони падають на бліді, струджені об­личчя двох мужів, що мешкають в цьому домі.

 

Але ці ранні промені болять, пекуть. бо во­ни роздряпують старі рани обох цих мужів: Старий біль у Івана, який ще й досі не забув сумного, до глибини душі проникливого по­гляду Його Вчителя при Тайній Вечері... старий біль Петра, який пригадав собі на сумовитий останній прощальний погляд Спасителя, коли він, він — скала Його відрікся. Низько склоню­ються голови обох учнів в розпалені горячкою долоні, які звогчують мокрими сльозами.

 

Аж ось... Хтось зближається до брами, чу­ти якісь жіночі голоси, які жадають, щоб їх не­гайно впустити. Крізь отворені двері влітає Ма­рія Магдалина. Її товаришки із найбільшим зворушенням передають апостолам нечувану вістку: „Він воскрес, Він живе!" Ще й казав Те­бе, Петре, поздоровити, небесним післанцем цей поздоров Тобі переслав".

 

Чогож не спішиш, Петре? Глянь, Іван вже накинув на себе нагортку і йде, ні! не йде, а спішить, а біжить! — І Петро немов відмоло­днів, поспішає за Іваном. Поспішають до гробу оба мужі; вони мусять побачити гріб Учителя. Іван уже над гробом... Петро дивиться, як Іван і з переляком і зі здивуванням заглядає до гро­бу... Вже й Петро над гробом...: таж він пустий, дійсно порожній! Господи, Господи... Ти не вмерлець, Ти живеш!

 

* * *

 

На подвірі святині в Єрусалимі стоїть архи­єрей, щоб зробити останні приготування до ра­нішньої жертви. Сяйво ранішнього сонця золо­тить уже Дах святині, та ще ясніше, як звичай­но блищать очі архиєрея. Ясніше блищать... ну! слава Богу, вже аж тепер буде спокій у нашій

 

 

 

країні! Буде легче можна відітхнути, коли ми позбулися Назарея! А то бунтував нам нарід проти насЄ який — чого доброго — хотів рів­них прав для всіх! Тепер спокійно лежить він на горбку Голгофги, тяжкий камінь привалив його гріб, а гріб запечатаний римською печат­кою. Вояки стережуть гробу та печатки. Хай би це були й поганські пси — що там сторожу три­мають — таку прислугу може Ізраїль від них приняти, бож вони стережуть гріб нашого най­гіршого ворога!

 

Нараз приступає один з архиєреєвих слуг до первосвященника і каже; „Равві, якийсь лєґі­онер хоче з тобою розмовляти!"

 

В ту мить стає римський вояк перед стар­шим архиєреєм — блідий немов стіна, з переля­ком на лиці. Він викидає зі себе слова, які зві­щають небажану вістку: „Равві, мерлець, Наза­рей — його нема в гробі, який ми стерегли на Голгофті! Він вернувся з країни мертвих між живих! Він воскрес!..." Немов грім і блискавиця з ясного неба вдаряють слова римського вояка в жидівського архиєрея. Він немов за мить по­постарівся, згорбився заламався... Але нема чо­го тут думати. Тут треба ділати, ділати чимско­ріше... треба скликати однодумців, єреїв і з ни­ми нарадитися, що робити, щоб мертвий Наза­рей не піднявся більше і не загрозив нашій силі!"

 

Ні! і мудра і хитра голова архиєрея і його підголосків нічого не порадили. Христос во­скрес! Христос живе!

 

* * *

 

Скінчився день. Всюди в єрусалимських до­мах запалені світла. Вони світяться і в тій кім­наті, де Христос споживав останю вечерю зі своїми учнями. Апостоли знову тут зібралися, але тимразом без Учителя. Але Його імення у всіх на устах: післанці, вислані Петром і Іваном, їх усіх тут завізвали, передаючи їм вістку: „Він воскрес! Він живе!" Вістка вельми радісна, але неймовірна. Вони вагаються між страхом і на­дією. Страх перед ворогами наказує їм добра пильнувати дверей, а надія зростає у них і ка­же надіятись великих речей!

 

Входять щораз нові учні. Входить Іван, входить Петро. На його лиці сяє немов той сам промінь щастя, що колись на горі Сінай, коли Христос преобразився. Він не каже, не говорить, а кричить: „Христос воскрес із мертвих!" і ме­ні, мені, що я Його відрікся він зявився".

 

Аж ось... щось блищить... щось сяє... і стає Батько між дітьми. Учитель між учнями, Бог між людьми і каже: „Діти! скінчилася моя Гол­гофта, скінчилися мої терпіння! Бачите! Я во­скрес! Ваші надії не завели вас! Діткніться мого тіла, огляньте мої рани, що це я, ваш учитель, ваш Христос! А моя Голгофта, моє воскресен­ня нехай буде для вас великою надією, вели­кою наукою, що до великих цілей треба вели­ких зусиль. Ідея моя невміруща, не могла зі мною у гріб вступити й загинути. Ідіть у світ! навчайте усі народи моєї науки, розказуйте їм про моє життя, мою Голгофту, мою смерть і воскресення!" Нераз буде Божа правда потоп­тана і зневажена, бо не є ученик більший від учителя

 


о.Юліян Дзерович, голова Т-ва св. Андрея.

 

[Діло, 9.04.1939, с.1]

27.04.2019

До теми