Сірий ринок над Єрусалимом, святим містом, яке перед трьома днями було свідком кривавої драми вбивства Божого Сина.
Що пустими, вузькими вулицями й вуличками міста спішать Марія Магдалина й Марія, Мати Якова і Соломія. В темних складках одягів несуть посуди із пахощами; їх думки несуться на гріб Ісуса, якого найсвятіше Тіло хочуть намастити, бо не було часу зробити це в пятницю перед зложенням до гробу.
Тяжкий сум налягає на їх душі, такий тяжкий. як той камінь, що закрив гріб дорого Покійника, то хто-ж їм цей камінь відвалить? Хто їм поможе?
Так вони приходять аж на гріб, що лежить в саді Йосифа з Ариматеї. Аж, глянь... каменя нема, гріб отворений. Жінки підступають ближче. Несподіванка з жахом чергуються. Хто взяв камінь з гробу?.Що сталося? Заглядають до гробу... Аж чують голос Янгола: „Нема Того, кого шукаєте. Він воскрес, Він живе! Ідіть про це сказати Петрові".
Спішать, біжуть — скоренько до міста, сказати Петрові й Апостолам. „Він воскрес, Він живе", повторяють раз-у-раз, немов би боялись забути цю велику щасливу вістку, яку їм Янгол подав!
***
Світає. В один із єрусалимських домів посилає ранок крізь закратоване вікно свої перші промені. Вони падають на бліді, струджені обличчя двох мужів, що мешкають в цьому домі.
Але ці ранні промені болять, пекуть. бо вони роздряпують старі рани обох цих мужів: Старий біль у Івана, який ще й досі не забув сумного, до глибини душі проникливого погляду Його Вчителя при Тайній Вечері... старий біль Петра, який пригадав собі на сумовитий останній прощальний погляд Спасителя, коли він, він — скала Його відрікся. Низько склонюються голови обох учнів в розпалені горячкою долоні, які звогчують мокрими сльозами.
Аж ось... Хтось зближається до брами, чути якісь жіночі голоси, які жадають, щоб їх негайно впустити. Крізь отворені двері влітає Марія Магдалина. Її товаришки із найбільшим зворушенням передають апостолам нечувану вістку: „Він воскрес, Він живе!" Ще й казав Тебе, Петре, поздоровити, небесним післанцем цей поздоров Тобі переслав".
Чогож не спішиш, Петре? Глянь, Іван вже накинув на себе нагортку і йде, ні! не йде, а спішить, а біжить! — І Петро немов відмолоднів, поспішає за Іваном. Поспішають до гробу оба мужі; вони мусять побачити гріб Учителя. Іван уже над гробом... Петро дивиться, як Іван і з переляком і зі здивуванням заглядає до гробу... Вже й Петро над гробом...: таж він пустий, дійсно порожній! Господи, Господи... Ти не вмерлець, Ти живеш!
* * *
На подвірі святині в Єрусалимі стоїть архиєрей, щоб зробити останні приготування до ранішньої жертви. Сяйво ранішнього сонця золотить уже Дах святині, та ще ясніше, як звичайно блищать очі архиєрея. Ясніше блищать... ну! слава Богу, вже аж тепер буде спокій у нашій
країні! Буде легче можна відітхнути, коли ми позбулися Назарея! А то бунтував нам нарід проти насЄ який — чого доброго — хотів рівних прав для всіх! Тепер спокійно лежить він на горбку Голгофги, тяжкий камінь привалив його гріб, а гріб запечатаний римською печаткою. Вояки стережуть гробу та печатки. Хай би це були й поганські пси — що там сторожу тримають — таку прислугу може Ізраїль від них приняти, бож вони стережуть гріб нашого найгіршого ворога!
Нараз приступає один з архиєреєвих слуг до первосвященника і каже; „Равві, якийсь лєґіонер хоче з тобою розмовляти!"
В ту мить стає римський вояк перед старшим архиєреєм — блідий немов стіна, з переляком на лиці. Він викидає зі себе слова, які звіщають небажану вістку: „Равві, мерлець, Назарей — його нема в гробі, який ми стерегли на Голгофті! Він вернувся з країни мертвих між живих! Він воскрес!..." Немов грім і блискавиця з ясного неба вдаряють слова римського вояка в жидівського архиєрея. Він немов за мить попостарівся, згорбився заламався... Але нема чого тут думати. Тут треба ділати, ділати чимскоріше... треба скликати однодумців, єреїв і з ними нарадитися, що робити, щоб мертвий Назарей не піднявся більше і не загрозив нашій силі!"
Ні! і мудра і хитра голова архиєрея і його підголосків нічого не порадили. Христос воскрес! Христос живе!
* * *
Скінчився день. Всюди в єрусалимських домах запалені світла. Вони світяться і в тій кімнаті, де Христос споживав останю вечерю зі своїми учнями. Апостоли знову тут зібралися, але тимразом без Учителя. Але Його імення у всіх на устах: післанці, вислані Петром і Іваном, їх усіх тут завізвали, передаючи їм вістку: „Він воскрес! Він живе!" Вістка вельми радісна, але неймовірна. Вони вагаються між страхом і надією. Страх перед ворогами наказує їм добра пильнувати дверей, а надія зростає у них і каже надіятись великих речей!
Входять щораз нові учні. Входить Іван, входить Петро. На його лиці сяє немов той сам промінь щастя, що колись на горі Сінай, коли Христос преобразився. Він не каже, не говорить, а кричить: „Христос воскрес із мертвих!" і мені, мені, що я Його відрікся він зявився".
Аж ось... щось блищить... щось сяє... і стає Батько між дітьми. Учитель між учнями, Бог між людьми і каже: „Діти! скінчилася моя Голгофта, скінчилися мої терпіння! Бачите! Я воскрес! Ваші надії не завели вас! Діткніться мого тіла, огляньте мої рани, що це я, ваш учитель, ваш Христос! А моя Голгофта, моє воскресення нехай буде для вас великою надією, великою наукою, що до великих цілей треба великих зусиль. Ідея моя невміруща, не могла зі мною у гріб вступити й загинути. Ідіть у світ! навчайте усі народи моєї науки, розказуйте їм про моє життя, мою Голгофту, мою смерть і воскресення!" Нераз буде Божа правда потоптана і зневажена, бо не є ученик більший від учителя
[Діло, 9.04.1939, с.1]
27.04.2019