Як зупинити популізм та поляризацію суспільства

Для більшості українців вибори 2019 року стали "виборами без вибору". Одні голосують за нове обличчя, бо старі вже вичерпали кредит довіри, інші голосують за чинного президента, аби не стало фатально гірше.

 

 

Такий вибір, коли одна сторона уявляється однозначним добром, а інша — злом, поляризує суспільство. Комунікаційні мости руйнуються, непорозуміння зростає, аргументовані коментарі перетворюються на емоційні випади.

 

Під час свого виступу на "Свободі слова" на телеканалі ICTV Оксана Забужко дала свій рецепт того, як можна цьому опиратися та покращувати душевне здоров’я країни: необхідно відповідати за дискурс і пояснювати іншим, як розвивати критичне мислення — наприклад, читати книжки.

 

Однак як налагоджувати комунікацію та шукати точки дотику з тими, кого не цікавить критичне мислення і хто "повторює те, що вони почули у ЗМІ, готовими блоками?"

 

Інтелектуалам, які продовжують писати аналітичні матеріали, здається, що відповідь лежить у площині раціональних аргументів, апеляцій до логіки та фактів. Ще з часів просвітництва мислителі покладали великі надії на інтелект задля вирішення соціальних конфліктів та потрясінь.

 

Але у такий спосіб вони применшують вплив емоцій у сприйнятті людьми політичних подій — особливо, коли йдеться про особисту безпеку, життя та майбутнє.

 

Однак лише зосередившись на емоціях, ми зможемо пояснити, як вразливі верстви населення починають вірити в силу агресивних авторитарних лідерів, які вдаються до популістичних заяв і переконують, що вони легко розв’яжуть складні соціальні проблеми, навіть якщо всі докази вказують на протилежне.

 

Щоби це зробити, спершу поговоримо, як взагалі з’являється проблема, яка нині існує.

 

 

Нерівність як ґніт популістичної риторики

 

Упродовж усієї світової історії соціальна нерівність була і залишається радше правилом, аніж винятком. Схоже, що лише драматичні суспільні катастрофи — як-от війни, революції, розпад держави та епідемії — можуть бути "ефективними" способами усунути таку нерівність, та й то ненадовго.

 

Але нерівність може замовчуватися й бути непомітною, а може виставлятися напоказ. Найчастіше — задля політичних дивідендів. Конкретно в нашому сьогоденні соціальна нерівність може підкреслюватися за допомогою таких меседжів, як "дебати відбудуться […] не з ватніком, не з малоросом, не з клоуном…", "нас поділили на правильних та неправильних", "[ми не] ті, кого називають бидлом, клоунами, хохлами" в політичній агітації.

 

Використовуючи такі маркери, лідери мають змогу привернути увагу знедолених, невдоволених, тих, хто відчувають себе забутими, непочутими, проігнорованими.

 

Дійсно, в умовах економічної нестабільності люди можуть переживати фрустрацію та злість стосовно політичного істеблішменту.

 

Самі собою такі емоції невиразні й розфокусовані. Але їх легко підхопити й підсилити харизматичному лідерові, який продемонструє силу, енергію та агресію, а також чітко прокомунікує, що лише він може розв’язати проблеми вразливих верств населення. 

 

 

Типові особливості лідерів-популістів

 

У світоглядах таких лідерів інтелектуальні еліти зазвичай подаються такими, що змовилися з владою або іншими неприйнятними гравцями на політичній арені, і тому дослухатися до них нема сенсу. В нашому контексті це радикалізується до тези, що в іншої сторони "промиті мізки" або що вони проплачені зацікавленою стороною (владою/Кремлем/олігархом) боти, які поширюють фейки.

 

Тож коли Серпень у "Кіборгах" каже полоненому ЛНРівцю: "А якби ми 25 років спілкувалися, можливо би зрозуміли, що цілі у нас спільні", — стає зрозумілим, що така комунікація унеможливлюється штучно.

 

Лідери-популісти також вдаються до обіцянок втілити певне майбутнє, яке одночасно візуалізується як повернення до ідеального минулого, в якому вразливим групам було найкраще жити.

 

Так, Трамп закликав "Make America great again" ("Повернемо Америці велич"). Прихильники Brexit апелювали до економічної незалежності Великобританії до вступу в ЄС. У нас же можуть пропонувати зниження цін на комунальні послуги або закликати об’єднуватися, бо "нас розділили", й обирати майбутнє замість минулого — очевидно, таке майбутнє, в якому ми будемо знову не розділені, як у минулому.

 

Лідери-популісти пропонують привабливу пропозицію, яка разом із відновленням славетного минулого обіцяє ще й звільнення від соціальних та фінансових негараздів. Приклад: заможний українець як національна ідея. Так всі стають переконані, що така людина поверне одразу і відчуття власної безпеки, і відчуття гордості за країну.

 

Лідери-популісти заперечують плюралізм думок. Такі люди врешті приходять до риторики, що лише вони насправді представляють народ. Лише вони знають, як розв’язати проблеми народу, який вони представляють, бо лише такий народ є "справжнім".

 

Інші ж верстви населення — незгодні — виключаються з уваги, а їхні лідери виявляються нелегітимними, тобто такими, на яких можна не звертати увагу чи з якими можна не комунікувати. Тож навіть дебати необхідно влаштувати на своїх умовах — наприклад, перетворити на шоу чи кинути слухавку.

 

Коли популістичний лідер отримує державну владу, він стає єдиним голосом правди. Всі інші групи чи організації з такою функцією, як, наприклад, преса, делегітимізуються. Розквітає постправда. Так, Трамп каже, що всі медіа, які не підтримують його поглядів, продукують fake news. З’являються "альтернативні факти", а також політики та журналісти, які дозволяють собі проявляти емоції в прямому ефірі — бо, наприклад, "їм болить".

 

Врешті, через свій антиплюралізм, що зокрема ховається за популістичними заявами про референдуми (адже їхні результати завжди можна передбачити), такі лідери становлять справжню загрозу демократії, хоч, парадоксально, саме демократія уможливлює їхню появу на політичній арені.

 

 

Як лідери-популісти завойовують серця

 

У розвинутих демократіях плюралізм думок гарантується системою стримувань і противаг, впровадженою в найширшому колі владних інститутів на рівні законів.

 

Існує вражаюча схожість між психічною рівновагою індивіда та збалансованістю влади в конституційних демократіях. Подібно до того, як фройдівські ід, еґо та супер-еґо впорядковують наші бажання, так і система стримувань і противаг у владі дозволяє впоратися з бажаннями різних груп населення. 

 

Однак групи, вразливі до впливу популістичних лідерів, якраз не перебувають у психологічній рівновазі. Вони страждають від відчуття безсилля та самознецінення, часто посиленого суб’єктивним "зубожінням". Саме через свої емоційні потреби вони стають вразливими до обіцянок авторитарних популістів, навіть якщо ті взагалі нічим не підкріплені.

 

І в нашій соціокультурній ситуації це актуально як ніколи. Адже в Радянському Союзі не говорили про емоційний інтелект. Просякнута відлунням голодоморів та війни, а також страхом каторги та соціального вигнання радянська людина навчалася приховувати свої емоції, бо це могло нашкодити її життю та ролі щасливого комсомольця — і такий приклад показувала дітям і онукам, які врешті набували проблем із вираженням і стримуванням своїх емоцій.

 

Якщо цих проблем не долали і дитина не отримувала змоги навчитися приймати та переживати болісні емоції, вона продукувала неадекватні захисні механізми. Ці механізми ми проносимо і в доросле життя. Серед них є два дуже поширених, якими й користуються лідери-популісти:

 

1. Заперечення. Якщо усвідомити, впустити й прийняти душевний біль та страждання виявляється неможливим, небажаним чи неприпустимим, то легше заперечити проблему, діяти так, ніби нічого страшного не відбувається. Наприклад, ігнорувати війну чи інформаційну диверсію на каналах олігархів.

 

2. Проектування. Якими б не були проблеми в житті, звинуватити треба когось іншого, аби уникнути осуду себе та свого найближчого оточення. Так чинну владу схильні звинувачувати в усьому, навіть у тому, до чого вона не причетна безпосередньо — як-от, наприклад, тривалості війни.

 

Однак захисні механізми мають обмежений запас опору. Якщо людина тривалий час переживає проблеми в родині, страждає від поганого харчування чи здоров’я, викликаного ще й фінансовими проблемами та відсутністю можливостей щось змінити у житті (наприклад, через обмежений доступ до освіти та ринку праці), то вона стає емоційно вразливою і може питати себе: Кому я потрібен у цій країні? Чому про мене ніхто не дбає? До кого звернутися по допомогу? Хто мене здатен почути і зрозуміти?

 

Доведено, що катастрофічні зміни в економіці країни призводять до заниження самооцінки та труднощів із самоствердженням. Згідно з теорією управління страхом Ернеста Бекера, коли люди відчувають навіть смертельну загрозу, вони шукатимуть можливість її проігнорувати, об’єднавшись з однодумцями та підтримуючи самооцінку одне одного.

 

Тож такі емоційно вразливі люди починають комунікувати одне з одним, стверджуватися у тому, що вони не самотні, що їхні претензії мають право на існування — і, врешті, утворюють окремі самовпевнені електоральні групи, які й стають ціллю лідерів-популістів.

 

Також доведено, що в часи соціальних негараздів "люди схильні повірити харизматичним політикам, аби зменшити свої екзистенційні страхи". Головне — вийти таким лідерам на політичну арену в той момент, коли обсяг емоційно вразливих виборців починає переважати, та зіграти на їхніх захисних механізмах, посилюючи агресію до цапа офірного та протилежної, очевидно більш вдоволеної та забезпеченої, частини населення.

 

Звідси й феномен поляризації суспільства. Так, у США консерватори напередодні останніх виборів звинувачували лібералів в усіх проблемах з мігрантами та меншинами.

 

Але ж агресія – це різновид ментальної регресії. І коли вона відбувається у групі (і найчастіше це буває від безвиході), члени такої групи, згідно з Вілфредом Біоном, стають схильними до уникнення самостійних суджень, натомість покладаючись на судження лідера.

 

Фройд зазначав, що лідер має "викликати захоплення сильною вірою (в ідею), щоби пробудити віру своєї аудиторії; він має продукувати потужний і грандіозний намір, який народ без жодних власних намірів від нього перейме”.

 

У результаті такого перейняття "відчуття у групи стають дуже простими й перебільшеними. Тож така група не відчуває ні сумніву, ні непевності". Так формується спрощений погляд на реальність, а звідси — віра в слова лідера про те, що існують прості рішення складних проблем (наприклад, домовитися з Путіним чи забезпечити зарплатню вчителям у $4000).

 

Врешті, в таких сценаріях також починають лунати вимоги посадити Х за ґрати (як, наприклад, Трамп погрожував Клінтон або один український полковник погрожував головнокомандувачеві).

 

 

Як же зупинити поляризацію?

 

Насамперед, ми маємо правильно поставити питання:

 

Як інтелектуальна чи політична еліта може допомогти вразливим верствам населенням впоратися з агресією й розчарованістю у продуктивний спосіб?

 

Як такі люди можуть допомогти собі самі й навчитися ефективно адаптуватися й опиратися загрозам регресії та потягу до деструктивних лідерів-популістів, які насправді не мають наміру задовольняти їхні емоційні потреби?

 

Справжнім викликом демократичної плюралістичної культури є пошук способів допомогти тим, хто перебуває у вразливому стані, а отже може піддаватися вмовлянням популістичних лідерів.

 

І якщо комунікація й може бути одним з вирішень проблеми, то це має бути комунікація мовою емоціо, а не мовою раціо.

 

У теорії прив’язаності є термін "контейнерування". Це здатність людини не руйнуватися, не вдаватися до деструктивних дій через власні переживання та емоції, а переробляти й пояснювати їх собі.

 

Цієї здатності мали б нас навчити батьки, коли вони контейнерують незрозумілі для дітей емоції і пояснюють їм їхні страхи і тривоги. У суспільстві це би мало бути функцією зрілих політиків чи інтелектуальної еліти.

 

Але ми завжди можемо для початку стати контейнерами один для одного. Приймати людей у будь-якому настрої, проявляти інтерес до їхніх емоційних станів та вражень та давати їм виговоритися. І тоді, рано чи пізно, ми всі навчимося контейнерувати й самих себе.  

 

Звісно, економічні проблеми теж необхідно розв’язати. 

 

Але спершу потрібно налагодити й нормалізувати психоемоційні реакції соціуму на проблеми в житті. Лише тоді вразливі групи замість того, щоби сліпо вірити віртуальним образам популістичних лідерів, почнуть цінувати систему стримувань та противаг демократії, яка в нас поки що проявляється скоріше в активності громадянського суспільства.

 

 

15.04.2019