До різдвяної зірки...

 

(Присвячую памяти мойого коханого братчика-борця Івася).

 

Він вмірав... Схилив головку на холодну землю і замикав очі, щоби не бачити власної крови на білому снігу... Був свідомий того, що через кілька хвилин перестане жити і зовсім не лякався того... Спокійний і ніби байдужий був на все... Старався зовсім не думати про свою будучність, яка за кілька хвилин мала замінитися у вічний спокій і благородне забуття... Вертався думками кілька років назад і його окровавлене личко набірало раз виразу щастя, другий раз безмежного болю й розпуки...

 

В темноті власних віч бачив себе хлопчиною, що в однострою ґімназіста утікає в стрільці, а за ним біжить старенька матінка і щирими сльозами дороженьку росить... Бачив Бескид, Маківку, Болехів, Галич, Стрипу і Потутори, а з ними море свіжої — молодецької крови... Бачив Збруч, Поділля, херсонські степи і балки, і Чорне море, розгойдане, неспокійне... Куди тільки не глянув, всюди кровця плила, всюди смерть жила...

 

На хвилинку перестав думати.

 

— Наша доля і щастя сполокані невинною кровю мілійонів... — шептав по хвилі... Кати волі й життя цілими віками пили з нас тільки кров, впивалися нею до безтями... Та на нас не має нічиєї крови... Ми ціле своє життя були тільки чесними оборонцями прав, які належаться кождій живій людині...

 

Отворив очі і глянув на білий світ...

 

Надвечірній сум снувався по полі, східний вітрець скитався по холодних — розмоклих окопах, а кругом панував святочний супокій... А там, гень далеко, аж за туманом, що піднимався над столицею рідного краю, замерехтіла і запалала перша зірка...

 

Мимовільно замкнув очі, а чудові, безжурні мрії окутали його головку і почали добиратися до серця... Ось хатина низенька, на столі свічка мерехтить, а кругом стола застеленого сіном і білою скатертю їх родина при святій вечері... Він сидить біля стола в кутику і хоч маленький ще, а вже задумався над тим, чому того вечера так гарно, спокійно і торжественно в їх бідній хатчині? І просто їх вікна перша зірочка станула на темному небі, а батько казав, що то зірка Надії на кращу долю... І розказувала матінка в пізну ніч, що того вечера маленький Ісусик—Бог уродився в бідній стаєнці на це, щоби своєю невинною кровю відкупити цілий світ... Раділи потім аж поза північ і колядували... Пригадує собі одну колядку ще й тепер:

 

...Встань, Ісусе, встань,

Кругом сяє день...

Моли Бога за родину

І за нашу Україну.

Люлі серденько — люлі...

Вдивився стомленими очима в першу зірку.

 

— Зірочко! — прошептав; в очах блиснули сльози — зірочко Надії на кращу долю! Ти одна бачиш мене тепер і Ти одна пращаєш мене в далеку — вічну дорогу... Там, саме в цю хвилину старенька матінка сльози ронить, батенько біля святої вечері головоньку клонить... Та мені не жаль... Я — що тільки було в моїй силі, зробив. Уміраю чесно, як тихий — непомітний лицарь забутих мілійонів. До Тебе зіронько Надії віками слали ми горячі благання, молилися під кнутом, в тюрмах, Сибірі, під шибеницями... Ти зійшла уже — і при Твоїм сході, в проміннях Твоїх я конаю... Та мені не жаль... Тобою тішиться сьогодня сорок мілійонів, що-ж проти них в цю хвилю кільканайцять трупів? Світи, світи зіронько і будь дороговказом на віки мойому народові до щастя, чесноти і правди...

 

На сході гримнули гармати... Задрожала земля, загоріло небо, а перша зірка ще ясніще засяла... А Йому в хвилі сконання причувалися голосіння дзвонів у рідний церковці...

 

[Український голос (Перемишль), 30.03.1919]

30.03.1919

До теми