— А що ж ми будемо робить, коли москалі почнуть лізти і вже пỹдỹйдуть до нашого села. Як ми будем обороняться? Єку тактику виберем?...

У садовій літній альтанці миготів брудний світильник, який атакували нічні метелики і комарі. У повітрі нам пахло літніми канікулами, які, здавалось, будуть нескінченними, як і все у такому віці.

Ми лише закінчили восьмий клас школи. Ще навіть не прогриміла Помаранчева революція. Зі свого маленького світу ми й уявити не могли, що події з книжок можливі з епіцентром за 80 кілометрів від нас. І бурхлива ранньопідліткова фантазія не змальовувала зовсім інакшу революцію 10 років потому, у яку нас занурить доля з головою.

Ми були полонені романтикою війни...

Ми були нащадками козаків старої-доброї Гетьманщини, які зовсім втратили зв’язок із поколіннями предків через 70-літнє випалювання родової пам’яті: розстріли прадідів, колгоспізацію дідів і бабів, повну комсомолізацію наших батьків. Втратили свій спадковий становий титул «козак», який попи писали ще при народженні наших прадідів до революції 1917-го, і про що дізнавалися лише ось-ось із тих самих архівних церковних книг.

Ми обожнювали читати про історію України і знали, хто наш справжній ворог, плакали (саме так – плакали, це не гіпербола) від досади і вселенської несправедливості, читаючи хроніки чергових невдач визвольних змагань нашої сумної історії і через свій юнацький максималізм вважали це простим «не пощастило», менеджерськими помилками наших лідерів, а не закономірністю.

Ми нічого хорошого не бачили навколо, тому озиралися лише на книжки й минуле, і вважали Богдана Хмельницького (попри всі прикраси совєцької і нашої незалежної історіографії) «богом війни», українським Ганнібалом, який майстерно розбиває ляхів під Батогом. Вірили, що 50-мільйонний український народ ще народить і виховає нового Богдана, хай такого ж «нерозумного сина», який, вигравши всенародні вибори, повторить щось подібне вже десь під Іловайськом чи Дебальцевим, виправляючи карму помилок минувших століть.

Ми дивним чином уявляли невідворотну війну з уже тоді відомим ворогом, але не знали, що хтось із наших друзів буде на Донбасі, а хтось у цей же час на заробітках в Пітєрі.

Ми багато чого не знали....

Ми говорили своєю лівобережною мовою – східнополіським діалектом, і гордилися цим, підсвідомо розуміючи якусь унікальність фонетичного звучання і специфічності лексики; і не знали тоді, що вона помиратиме на наших очах, остаточно задавлена суржиком, разом з бабусями-сусідками, котрим вже далеко за 80; й особливо незбагненним було для нашого тодішнього куцого розуму, що більшість однокласників у чаті при організації 10-літньої зустрічі випускників писатиме «вєлікім і магучім».

Ми були обізнані, що «в городі всі балакають по-російськи», проте не знали про існування ватників і такої кількості байдужих манкуртів, креолів, яким «всьо равно на каком язикє», навіть з наявністю такого триґера, як п’ять років війни і тисячі загиблих.

Ми вірили в Бога і ходили до московської церкви, бо іншої у селі не було. Могли лише мріяти про богослужіння зрозумілою нам мовою. Вже не віримо і не мріємо.

Ми поспішили...

Ми були малолітніми соціалістами і думали, що відродження колгоспів і справжня соціальна держава, прописана нашою конституцією, врятують Україну, але й уявити не могли, що гігантські і вже приватні «неоколгоспи» у майбутньому, на жаль, і справді будуть економічно виправдовувати існування нашої держави, а соціальна держава якраз навпаки – руйнуватиме її. Бракувало зрілості для розуміння, що соціалізм має випаровуватись «як роса на сонці», а не лишатися вавкою в голові колективної України до самої кончини кожного її представника в окремости.

Ми були малими...

Ми чули, знали і пам’ятали про Лазаренка, який нахабно грабував Україну, але не відали, що він стане засновником на десятиліття вперед подібної мейнстримної поведінки «верхів» і прикладом та бажаною індульгенцією вседозволеності для «низів».

Ми були малолітніми сільськими рагулями, які зростали в пустці і бідності сільського гетто 90-х, але не вірили, що і в тих культурних городах всі такі ж самі: ладні запльовувати і засирати все навколо, не переймаючись власною культурною еволюцією і приналежністю до спільного міського середовища.

Ми отримували яку-не-яку безоплатну освіту від держави, вважаючи її даністю, і розцінювали щоденне ходіння до школи як кріпацьку повинність, адже ніхто не пояснював важливість освіти, знань і всебічного розвитку у прийдешньому світі. Нам ніхто не пояснив, що третина десятого класу все ж має виправдовувати своє перебування у стінах державного закладу хоча б вирішенням рівняння «x – 1 = 0». Яким же здивуванням було через роки побачити західноафриканську юну дівчину Марселіну, яка у перепочинку від найманої праці у холодку під кроною манго сидить над конспектами; робота дозволяла їй заробити грошей на закінчення її такого бажаного шкільного навчання.

Ми були темними...

Ми знали про існування великої української діаспори за кордоном і гордились цим (не знаючи, що гордитися цим якраз не варто), вірили, що зможемо всіх повернуть додому, але і уявити не могли, що та діаспора вже за десятиліття потроїться, і не за рахунок природних факторів народжуваності.

Ми просто мріяли...

Але чого й у страшному сні тоді не уявлялося, що через 17 років, попри всі «але» і пережите, ставитимемо перед собою питання закономірності та історичної справедливості самого існування нашого мученицького народу та його такої ж багатостраждальної держави. А хочеться і далі мріяти.