Паніка.

Від нашого холмського кореспондента одержали ми отсі стрічки:

Я думав, що довголітня війна зробила вже людей так витривалими, що вони не бояться паніки. Вона так часто буває, що можна вже до неї привикнути як до якогось буденного явища, як до чогось такого, без чого наше нинішне життя не малоб повного змісту. Паніка це наш найбільший ворог, вона в парі з якиминебудь воєнними, навіть малими невдачами, руйнує відразу наложений апарат, тамує комунікацію, дає причину до найріжнороднійших комбінацій, деяким дає найсолодшу тему до каварняних балачок і нагоду попису свойого політичного розуму та "тверезих" поглядів.

Ту хоробливу появу дається в нас найбільше завважати і відчути. Почуєш яку небудь небилицю — та й давай складати всі свої річи, бо от от буде евакуація. Евакууються не тільки уряди, які мусять, але попри їх всі ті, котрі спокійно можуть остати і ждати часу, коли свої власти повернуть, щоби продовжати свою роботу. На місци не маєш ні одної своєї людини, яка булаб бодай свідком всего того, що за час неприсутности своїх роблять чужі.

Ця саме непевність ґрунту під ногами, безнастанне думання, коли то не прийдеться переїхати в иншу сторону, та кромі цего захват якоюсь дрібницею — робить наш уряд на Україні не таким здатним до пруживности ділань і до запущення трівких корінів. Мало нас є — то правда — цеї інтеліґенції, але коли ми будемо все робити тільки гостинні виступи перед своїми людьми там, де нас настановила власть, тоді і населення буде на нас дивитися як на перелетних птиць, а й ми самі стратимо віру в святість нашого завдання.

Війну провадиться збройною силою. Цивільні люде, інтеліґентне громадянство, яке не бере участи в боях — повинно сидіти на місци і не рушатися. Треба окупити це якими жертвами — то треба. Без жертв не обійдеться, але ця жертва не остане без сліду, вона своє зробить — маса це відчує.

За час свойого пробування на Придніпрянщині мав я нагоду бути свідком такої мандрівки української інтеліґенції, урядничого персоналу і т. п. Тоді коли треба найбільшого спокою, треба добре думати, як оборонитися перед ворогом — залізничі двірці повні "еміґрантів", кождий з їх оповідає про нечувані річи, які він сам бачив, пережив, кождий хоче по телєґрафу чи телєфону говорити з самим міністром, щоб цей зарядив дати йому ваґон на річи і родину і негайно одправив там то а там. Кождий екстренно і срочно мусить їхати з "докладом" і т. и. Одним словом, люде тратять голову, наводять паніку і досі здорова голова того нещасного урядника — переповнена страхіттями, тишком біжить до дому і починає пакуватися.

Що з цего виходить?

Хаос, безголовя.

А селянство? Знає, що прийдуть якісь нові власти.

На цему терпить найбільше армія. З двояких причин: перше, чисто технічної, друге психольоґічної. Починається ця непевність, розпитування кождого, звідки їде, чому, чого, кілько там ворогів. А оповідач, звісно не скаже, що він чув, що там десь на 30 верств від його він чув, що хтось там є, або, що він втік перед двома—трьома заволоками — тільки скаже, що там його обступили сотки, вели на розстріл і він ледви втік.

Але що тут про це писати. Це справи ясні як сонце, кождий хитне тричі головою, що так, а — на ділі?

Da саро al fine!

Та не про це хотів я написати.

Сеж буденщина.

Цікавійшою новиною буде, як поділюся з читачами вісткою, що цілий уряд Холмщини, Підляшша і Гроденщини відступив від добре випрактикованої евакуацїї і нарочно остав на своїх місцях. — Остав ґуберніяльний Комісар Скоропис-Йолтуховський, остав його помішник Донець, всі вищі і нищі ґубернські і повітові урядники. Не хотіли кидати своїх людей і рішилися на все. "Що буде — то буде — говорили — нам від'їжджати не треба, а нуж незабаром прийдуть свої і треба зараз формувати уряд".

Всіх чейже не виріжуть. Сеж сливе чи не пів тисячі душ!

Прийшли Поляки. Всі урядовці сидять на своїх місцях — урядують мовби не звертаючи уваги, що в город Берестє ввійшли лєґіони. Так було день, другий, Поляки здурніли. Що їм властиво робити? Уряд ніби є, "гайдамаки" не втікли, погано. Надумалися. Заборонити урядувати — урядники не мають права приходити до бюра, але вони ходять по городу, стрічають одного, другого земляка — піддержують його на дусі, кажуть, що це часово, —хвилево, не тратять віри на кращу будучність.

Пограбували Поляки майно державне і приватне. В їх сила — беріть як на більший доказ вашої культури; беріть і нас, як хочете, чейже найдеться хтось, хто ваш поступок осудить.

Забрали ґубернського комісара, інтернували і повезли у Варшаву. По цілому краю знають про це. Кождий говорить, жалує — уряд стає більш популярний — громадянство відчуває, що то їх комісара забрали Поляки, що того їм шкода, бо він всеж таки щось давав їм як міг, а нові "пани" грабують, палять, нищуть всьо що досі муравлиною працею придбала невиличка горстка придніпрянської і галицької інтеліґенції. Ми безумовно по повороті наших, по повороті тогож комісара, про якого весь край заговорив, будемо привитані теплим, щирим словом і це що втратили нараз, повернеться скоро назад.

Може дехто скаже мені, — на що здорову голову пхати під евангеліє, що цей саме комісар і урядники пригодилися би зараз до иншої праці, скаже, що за ціль вязати собі добровільно руки і з вольної людини ставати вязнем. Цему відповім, що народ такої фільозофії не розуміє і не любить. Той добрий у його, хто з ним і хто за него потерпить. Простолюддя відчуває це сильно. Тому то поставу холмського уряду я вважаю першим кроком отверезіння наших інтеліґентних робітників і їх побажатиб більше. Наші урядовці на Холмщині переживають тепер немилу, що правда, школу, але з їх виробляться добрі урядники на польсько-українському пограниччу, бо на власній шкурі відчують польську руку.

Република