У шпиталі.

 

Малий фейлєтон.

 

Я була у шпиталі. Лежали хорі побіч себе, тяжше ранені та лекше. Коли похилилася до хорого та почала питати, відповідав не радо. Поволи зачав і сам розказувати про свою долю-недолю воєнну, про се, як є, як було — далі зітхнув, замовк... йому почали слези котитись, не мав сили казати більше.

 

По хвилі почав далі: Я воюю вже пятий рік. Я був вже три рази ранений і був у ріжних чужих шпиталях. І приходили що дня люди відвідувати і хотяй на чужині, приходили свої... несли слова розради, кріпили схорілого духа і радість ставала на душі, коли далеко від своїх почув своє рідне слово. І воно ставало лекше, зносив і біль инакше і хотілось дальше жити. І се було тоді, коли боровся за чужу справу.

 

І залунав клич: вільна Україна! Впали відвічні кайдани, а ворог—сусід, який пив кров нашу тільки соток літ, знова нині простягає руку по нашу землю і хоче в тій хуртовині світа її знова нам видерти.

 

І ми знова станули в ряди, станули боротись за свою справу, боротись до послідної каплі крови, боротись за нашу, нашу святу справу. І я знова опинився у шпиталі ранений, вже поміж своїми.

 

І тут серце заболіло... Де ділися ті ангели розради, які через цілий час війни ходили, вишукували своїх, поміж чужинцями, несли слова розради, приносили книжки, папірози, випитувалися, чого нам треба. — Чи їх на Україні нема?

 

Я лежу тут другий місяць, а до нас тут ніхто не загляне і слова сердечного не скаже. Чи воно так повинно бути?...

 

Він піднісся на ліжку, вкінці впав безсильний на постіль, не сказав більше і слова.

 

Я йому не уміла дати відповіди, але на жаль не тільки йому одному.

 

[Република, 20.03.1919]

 

20.03.1919

До теми