Недавно зайшов я до одної лікарні в Німеччині, щоб відвідати своїх вірних. Заспокоївши їх душевні потреби зайшов я до відділу немовлят. Над ліжечком стоїть медсестра й теплими пляшками огріває немовля, що прийшло на світ у сьомий місяць. Перед хвилиною воно вмирало. І треба було робити штучне віддихання. Що сталось? Оце мати (має 19 літ) хотіла нагодувати дитину — каже сестра — й нагло дитина посиніла й почала вмирати. Маги дуже недосвідчена й не вміє із дитиною обходитися. У лікарні ще великої небезпеки для дитини немає. Але за деякий час мати вернеться до праці й забере дитину зі собою. "І що тоді?" — питаюсь сестри. "Коло неї дитина до тижня вмре!" — була відповідь. "Чи не можна дитині залишитись у лікарні ще кілька місяців під вашим доглядом і аж потім віддати матері?" — питаюсь далі. — "Чому ні! Може залишитись. Але хто буде платити?" — "Українське душпастирство!"
І на тому скінчилось. Директор лікарні згодився й дитина сьогодні під доброю опікою. Це один випадок із багатьох. Є ще трагічніші. Мати молода. На чужині. Бeз досвіду й знання. Цілий день працює. Дитиною майже не має часу зайнятись. А дитина росте хвора або вмирає. Ще як мати працює в доброго господаря, то й дитині добре. Але воно не завсіди так є.
Трапляється, що дитина прийшла на світ поза подружжям. І батько відпирається й ні сотика не хоче дати на дитину. І тоді бідує дитина й мати. Розуміється, що такий стан у майбутньому буде мати шкідливі наслідки для нашої суспільности.
Тому цією справою повинно зайнятись українське громадянство в Німеччині. Коли цю справу занедбаємо, багато втратимо. В Німеччині живе тепер пів міліона наших людей з Галичини. Крім того кілька міліонів українців зі Сходу. Це все молоді люди. І хоч на фронтах лютує війна, життя йде далі...
Що ж робити? На нашу думку в Німеччині треба заснувати "Комітет опіки над матір'ю і дитиною". Цей комітет повинен мати двох-трьох платних урядовців. Урядовці того комітету повинні ввійти в порозуміння із відповідними німецькими захистами для дітей й якщо буде там місце, постаратись, щоб ті місця (розуміється за оплатою) зайшли українські діти. Це можливе. Вже тепер деякі діти знайшли приміщення в таких захистах. Тільки треби взятись до цієї справи зорганізовано.
А якщо не стало б місця в захистах, то комітет повинен, як буде конечно, то й своїм коштом, придбати в двох або трьох місцевостях Німеччини відповідні бараки при німецьких дитячих захистах. В тих бараках ціла опіка над дітьми й обслуга могла б бути українська. Ті бараки були б подібні до тих, що побудовані при лікарнях для чужоземних робітників. Вони чисті, соняшні й теплі. Якщо українці схочуть такі бараки-захисти будувати своїм коштом, то гадаю, що справа піде легше.
Хто дасть гроші? Гроші на ту ціль мусить зложити українська еміґрація в Німеччині. В Німеччині нас багато. Одну марку на місяць може легко дати й найбідніший. Розуміється, що на утримання дитини частинно мусіли б платити й батьки. Комітет мусів би ще ввійти у тісний контакт зі священиками, що душпастирюють у Німеччині. Тоді можна б при кінці кожного Богослуження щонеділі зробити ще збірку між вірними на потреби комітету. Крім того можна б раз або два рази в місяць "тацу" жертвувати на ту саму ціль. А може українські установи й українське громадянство в краю теж помогли б своїми датками?
Такі думки мені нераз насувались, коли я дивився на українську матір-робітницю й на українську дитину, яка не все дістає те, чого дитина потребує.
Краківські вісті
15.03.1944