"По довгих і тяжких терпінях" добився вкінці залізницею до останньої станції, а опісля санками до постою січових стрільців. Над ранком був я на місци. Теперішний фронт незвичайно цікавив мене і я був дуже вдоволений, що в кінці опинюся на ньому і буду мати змогу пізнати його близще. До У.С.С. прибув я саме в той час, як більша частина їх пересувалася в иншу сторону. Перед моїми очима пересувалися, тяжко бредучі снігами піхотні полки, потім тяжка артілєрія, кіннота, обози. Між стрільцями богато знакомих. Вони окружили мене, розпитують про все: — "що там нового за фронтом?, як наша справа на Україні", "що діється по наших селах"?, чи орґанізують військо?" і т. и. — словом сотки питань задавали мені, а я відповідав, як міг. Для мене були санки в дальшу дорогу та я відмовив їхати та прилучився до товариства. Ми брили глубоко снігами, сніжна курява сліпила нам очі і мигом засліплювала наші сліди. Вітер співав якийсь сумний псалом і збірав всі свої сили, щоби повалити нас і заколихати своєю піснею до вічного сну... Та стрільці не зважали, на це. Задихнулись від тяжкого ходу, оповідали мені про недавні битви, про їх життя.
— До найстрашнійших битв належить в нас боротьби за Сокільники і Кульпарків — оповідав мені молоденький хорунжий. На Кульпарків наступали ми досвідком серед страшної мраки. Ляхи були заскочені негайно і тому втікали босі з хат. Наші хлопці поміщалися разом з ними і в рукопашній боротьбі здобували хату за хатою. Навіть ранені стрільці не вважаючи на ніщо, йшли вперед і билися. Ми здобули два тяжкі міномети і богато воєнного матеріялу. Того дня ми могти взяти головний дворець, та запасних курінів в нас не було.
— Ex, якби всі ґрупи були такі як ми і як коломийська і золочівська бриґада, ми давно булиби над Сяном — зітхаючи з невдаваним жалем, докинув ранений в голову підхорунжий.
— А знаєте — поспішно оповідав малий стрільчик, — як ми сиділи в Монастирі в Скнилові, а Ляхи були від нас на кількасот кроків, то напсували ми їм крови! Десь понаходили стрільці кілька дутих інструментів, один мав гармонійку, я бубон і навчилися грати "Bartosza". Сидимо бувало в грубих мурах, спрямуємо свій оркестр на вікна і цілими голосами граємо "Bartosza". Ляхи казяться, стріляють, а ми граємо і сміємося... Але за це нагризли наше тіло насікомі в тім монастирі. Страшно згадувати!.
— Там гей бачиш, де чорніє ліс, там коломийська бриґада — пояснює мені другий товариш. — Тай славніж то хлопці, бються завзято. Взагалі Коломия списалася в сій війні.
Біля мене йшов мовчки чорнявий четар і зір свій не відривав від землі. Нараз підняв голову, зітхнув і приступив на хвильку.
— "Знаєш — почав якимсь глухим придавленим голосом — надоїла кождому ця війна, але як можна нерозуміти нам цеї важної хвилі? Ми стрільці може найбільше витерпіли за всіх, але мимо того свято віримо, що тільки ми побідимо! Нам нічо не страшне. Тільки по наших трупах Лях, або який инший ворог займе наш край! Ми приготовані навіть на те, що самі можемо остатися зі зброєю в руках проти ворогів. Але тоді безпорадна буде смерть, не тільки ворогам, але всім байдужним і лінивим зрадникам святої справи!!!" — І він трясся цілий, як говорив це, обгоріле на вітрах обличча почервоніло, тільки в бистрих очах заблестіли слези і невимовний сум й завзяття боролися в них.
Я слухав ці слова моїх товаришів і зі святістю вдивлявся в їх очі. А їх запалі очі, їх почорніле обличчя ще більше говорили мені про них, про їх переживання. І тоді задумався я на хвилину і в думці дивувався дуже, що десь жиють ще люди, які сміються і бавляться весело...
Дивлюся на цих стрільців, тай надивити ся не можу! Що за чудовий і дивний народ вони! Приходжу до переконання, що це зовсім инша порода людий в нашому народі! Бачу стрільців ранених з голови, руки, які не хотять йти в лічницю, але повнять службу далі, бачу таких, що ще невилічені втікають з лічниць назад в поле. Суму не бачу на їх обличчах! Тільки часом, як долетить до них якась вістка з поза фронту, на їх пожовклих — змарнілих личках з являється смутна усмішка а потріскані від морозів руки стискають міцно холодну зброю...
З глибокої задуми збудив мене недалекий гуркіт гармат. Я підняв голову і старався очима доглянути що небудь на широкому полі. Та сніговиця сліпила мені очі. Десь недалеко затарахкотіли жваво скоростріли.
— Це перша сотня скорострілів частує Ляхів сніданком, — казав товариш, усьміхаючись байдужно.
Перша сотня скорострілів — прошепотів я — там мій рідний братчик, і ніяк побачити мені його, бо тепер він при — роботі...
Мої думки знова перервала напівголосна пісня стрільців. Десь на переді співала сотня тихенько, згадуючий недавній свій побут на широких степах.
... А на Україні
буде добре жити,
Там буде, що їсти,
Буде що любити.
Я роздумував ще довго, бредучи світами над долею і життям вірних синів України. І неначе крила буйні тай дужі виростали в мене, так якось дивно і гарно почував я себе межи ними!... Тільки часом закрадався в душу спомин-сон, шарпав кусав болем їдким серце моє і знову відлітав з вітрами полем сніжним...
В полі 18. II. 1919.
(Покутський Вістник.)
[Український голос, 09.03.1919]
09.03.1919