Краків, 3 березня 1944 р.
Людська доля змінлива. Особливо змінлива вона підчас війни, яка наче море має також свої припливи й відпливи. Тому часто неодному треба залишати старе засиджене й нагріте місце та мандрувати світами. Тоді треба покинути все — вигоду, достаток, багатство. Зрештою, коли іде про те, щоб рятувати те найцінніше добро, яким є існування, що варті всі нерухомі й рухомі добра, поля, ліси, будинки, фабрики, крамниці, меблі, одяги, дорогоцінності або навіть дбайливо призбирані "на всякий випадок" харчі? Тоді нераз видається все те на поталу долі й всяких свідомих і несвідомих грабіжників. Тому кожна війна знала питання воєнних утікачів, але щойно за останніх 25 років від появи большевизму, воно набрало окремого характеру. Хто не пригадує собі, або принайменше не чув чи бодай не читав про масову втечу міліонів з-поміж усіх тих народів колишньої царської імперії, що в 1918-21 рр. воювали з большевиками? Так як сам большевизм досі чуттєво не змінився, таксамо не змінилися і наслідки його існування. То ж, коли в сучасній війні тут і там треба було з уваги на вищу доцільність залишити якісь місцевості або простори, їx населення знову втікає, покидаючи все, щоб тільки зберегти саме фізичне існування.
Тому від зими минулого року знову виринула проблема українських утікачів з просторів, загрожених або зайнятих большевиками. Ними в першій мірі займаються військово-державні чинники, а опісля також поодинокі допомогові клітини українського зорганізованого життя. Але ж ні держава ні українська суспільна опіка не в силі подрібно зайнятися всіми тими безконечними справами, що зв'язані з існуванням поважнішого числа утікачів. Тому з державними чинниками та українськими допомоговими організаціями мусять співпрацювати також і поодинокі громадяни. Ніхто не повинен і нікому навіть не вільно ставитися до тієї пекучої проблеми сучасного життя формалістично й шабльоново. Нікому не вільно казати: "Я плачу місячно стільки грошей на потреби нашого зорганізованого життя, що хай вже ті з Комітету дбають про втікачів!" Справа втікачів вимагає не формалістики й шабльонів, але першусього якнайбільше серця для всіх жертв війни і якнайбільшої особистої жертвенности. Без того годі її розв'язати, без того втікачі можуть мати почуття огірчення і жалю, що людський еґоїзм сильніший від усього, навіть від почування приналежности до одного народу й зрозуміння спільної небезпеки, яка завтра може також викинути з дотеперішніх гнізд тих, що ще сьогодні вважають себе забезпеченими перед гіркою долею утікачів-скитальців.
Тоді, коли державні чинники дбають у загальному про перевезення, приміщення і втримання маси утікачів, коли українські допомогові організації вже займаються практичним переведенням тієї допомоги, поодиноким громадянам залишаються необмежені можливості інтелектуальної помочі від доброго стола, харчів, одягу, білля, постелі аж до грошей і приміщення включно. Як кожне життєве питання, таксамо й проблема воєнних утікачів незвичайно складна. Тому всі її поодинокі випадки треба б розглядати окремо. Цього не зможуть зробити ні сама влада ні сама зорганізована суспільна опіка, але в цьому можуть добре допомогти поодинокі громадяни. Очевидно, це не таке легке, але не тому, щоб не було матеріяльних можливостей! Суть тієї проблеми, як узагалі кожногою життєвого питання духова, моральна. Бо, щоб уміти зяйнятися вoєнними утікачами, наперед треба доброї волі, треба співчуття і зрозуміння їхньої долі, треба побороти прикметний кожній людині еґоїзм, який так нерадо йде на якусь жертву й зусилля. Крім того треба також пам'ятати, що, така сама доля може і нас зустрінути, бо підчас війни ніхто не може бути певний ні свого життя ні тимбільше майна. Про те найкраще знають ті, що безпосередньо пережили війну або десь під фронтом або там, де ворожі літаки день-у-день або ніч-у-ніч навчили цінити в людей не матеріяльне й зовнішнє, але духове й внутрішнє.
Коли буде таке внутрішнє відношення до справи утікачів, тоді найдуться також можливості й засоби. Справді вже п'ятий рік лютує війна, але ще вона нас так не вдарила своїми наслідками, щоб не можна було допомогти тим, що мусіли покидати свої хати й своє добро. Зокрема ближче заопікуватися тими, що представляють спеціяльну культурно-суспільну й національну вартість. І в нас є чимало таких, що підчас війни майже все втратили, є такі, що важко змагаються за існування, але є також і такі, до яких доля ласкавіше всміхнулася. Внаслідок деяких змін у господарсько-промисловій структурі земель нинішньої Генеральної Губернії, також і серед українського населення зміцнилося і постійно зростає число заможніших громадян. Тому назагал є і кому й чим помагати, тільки треба хотіти!
Краківські вісті
03.03.1944