Малий фейлетон
Львів, 1-го березня.
Бувало літом, ще малим хлопчиком вийду в поле дивитись на безкраї простори. Різнобарвними смугами біжать ріллі, обкроєні межами, та ген на обрії зустрічають блакитне небо. Здалека видно села, що тонуть у зелені, далі кучеряві гаї та луки зі срібним виблиском мерехтливих потічків.
Тоді — серед цих безкраїх просторів я почував себе дуже щасливим. Забував про турботи, про болі, про смутки — і жив — жив просторами. Вдихаючи повними грудьми запашне повітря, заслуханий у ніжний спів пташок і трепіт комашок — я мріяв про щось неокреслене, про щось надзвичайно гарне.
Ось стою розмріяний у полі, дивлюсь на село та думаю про людину.
— Яка маленька ти і яка незамітна серед цих просторів, людино. Та яка ж ти надзвичайна, бо вмієш відчувати красу і радість, любов і велич. І всіх тоді, всіх і зарозумілих, і малих, і незгідних, і сварливих — усіх хотів би я взяти ніжно за руки та повести у поля, у простори з великої любови.
— Будь же благословенна, людино.
Сьогодні, коли не маю змоги вийти в поле та не дивлюся більше на золоті села і кучеряві гаї, йду часто в задумі вулицями міста та знову думаю про людей. Зустрічаю їх — і знову така любов у мойому серці, і знову хотів би я усіх взяти ніжно за руку та повести у безкраї простори.
Бо серед просторів така незамітна, така мала ти, людино, але така велична!
Львівські вісті
02.03.1944