Ясні зорі іскрили ся на лагіднім небі. Земля вкрита грубою верствою снігу костеніла в обіймах лютої зими. Під горбком, недалеко за спаленим ворогом селом, де в розвалених хатах спочивали борцї за рідну землю, стоїть на пості жовнір-герой і пильно глядить в темну даль. Він стереже своїх товаришів, які лягли відпочивати.
Стоїть жовнір-герой і пильно глядить в темну даль. Він не чує, як звільна підкрадаєть ся до него Мороз і своїми острими зубами починає впивати ся в його легко обуті ноги. Він цего не чує, він пильно глядить в темну даль і стереже своїх товаришів, які лягли відпочивати. Та лютий звір Мороз підносить ся і своїми костистими лапами обнимає тіло жовніра-героя, притискає його до своїх ледяних грудий, підносить свою бліду голову, нахиляєть ся до уха і шепче йому.
— Чому тут стоїш? Утікай! Бачиш я голодний і пожерти тебе хочу!
Здрігнув ся жовнір. Хопив обома руками за кріс і бистро глянув довкруги. Ніде не видко ворога! Усміхнув ся, затер руки, потупав ногами і пильно глядів в темну даль...
Але лютий звір не кинув жовніра-героя, обняв його з усіх сторін ще дужче, нахилив ся до уха і знов почав шептати.
— Диви, ось там далеко за фронтом в твоїм селі, твій товариш обутий, одягнений і ситий лежить на печі і смієть ся з тебе... За що ти борониш його, за що наставляєш свою грудь... за що терпиш такі муки.
— Геть від мене проклятий вороже! — гнівно промовив жовнір-герой. Не налякав мене Лях — не налякаєш і ти!... Нехай собі товариш гниє на печі... я йшов не на забаву... я йшов на борбу... на смерть!...
— На смерть!? А глянь онтам!... шептав далі Мороз, — бачиш, як ворог з тебе смієть ся!... Він знає, що силою тебе не переможе... тому перекрав ся через лінію, пере брав ся і в краю робить свою діявольську роботу... бачиш, як сипле грішми, підкуплює твого брата, твого батька... бачиш, як баламутить їх, як шле їм тумана в очи, пхає ніж в руки і каже йти за собою!... Бачиш, як вони слухають ворога... з якою радостю йдуть за ним... за його підплаченими аґітаторами... бачиш, як нищать і руйнують ту державу, котру ти тут своєю кровю борониш!... злорадісно засміяв ся Мороз.
Від сего сміху задеревіло тіло жовніра-героя. Він вже не чув ні рук ні ніг... Глянув в сторону, де показував йому. Мороз і з жалю серце перестало бити ся... Боже! Боже!.. промовив він звертаючи до неба очи, з котрих спливали горячі слези — Боже! поможи нам, просвіти очи незрячих, затуманених людий. Не карай цілого народу за те, що кількох продало свій нарід ворогови... Ми не злочинці... руки наші чисті... Ми йшли не щоб чуже рабувати, щоб невинних мордувати і палити а йшли боронити свою рідну землю, боронити свою родину-вітчину. Я відси не уступлю... чуєш лютий вороже?... згину а цего місця не опущу...
І не опустив свого місця жовнір-герой, стояв, глядів в темну даль і стеріг товаришів, які в спаленім селі відпочивали. Він знав, що незабаром його служба скінчить ся. Закутався в свій плащ і ждав хвилі зміни. І діждав ся сердешний. По золотім промінню ясної зорі зійшло на землю двох ангелів в стрілецькім однострою. Вони приступили до жовніра-героя, подали полевий клич і старший з них промовив до него...
— Здоров товаришу! Ми прийшли тебе змінити. Тут лишить ся мій товариш і буде стерегти твоїх товаришів, що лягли відпочивати, а ти ходи зі мною, там найдеш богато своїх знакомих, там відпічнеш, огрієш ся... твоя служба скінчила ся!
І взяв старший ангел за руку жовніра-героя і по золотім промінню повів його там, де сяють вічні зорі. Молодий ангел станув на місци героя і стеріг його товаришів, котрі недалеко відпочивали.
[Український голос, 02.03.1919]
02.03.1919