(ЗАМІСТЬ ПРОЛЬОҐУ)
Дорога розгортається, мов фільм.
Застиг прозорий обрій в колір яблука.
— Сліди протоптані пекуть прикорчених заблук
І простір пружиться в ґотицький стиль.
Корюсь самотності, багатій та простій
— Незнаний, непокірний та химерний.
— Не марить, не тужити за несмертністю,
Собі самому — не простить.
Як біль упертий та різкий, мов ніж
Розпалить гейзером—прищухлу пристрасть,
— Не вмію, не зумію вірно покоритися,
Викрикую нікому непотрібний вірш.
І.
Сповнилися тривожні вечорі вином,
Хмільнішим палу Дон Кіхота.
Химерно стукотять турбіни свій танок
Безформний на стальових стопах.
Розпеклого до червеню заліза стиль
Та зимних і розятрених реклям
Казали викрикнуть устам
Мотив банальний та простий.
Не здопче випнутих грудей
І пружних кроків — не розкине
Байкий захват, мов герць дитинний,
Бо крок сторічь — невпинний, молодий.
І ржаві блиски мідних бур
Не вгасять крику чорнозему,
Що паче лицарська поема
Хвилює жадібну юрбу.
II.
Де муре повітря, мов дим і дурманне, мов опій,
Де вулиці швидко розходяться з площ, мов з мітінґу,
— Не сходяться рівні, задумані строфи
І теплі уста — в самоті та розхлипанні стигнуть.
У вечорі мідяні, липовим медом налиті
Живіш затривожиться серце, мов ритм пропелера,
Нерівно хвилюють слова, мов вино соковите
І вірш трохи дикий, уперто химерний.
В малій репортерській нотатці, в кутку, на сторінці останній,
Ґазети великого міста — про серце говорять петітом.
— Та я не зумію мовчать, як уста набрякають, мов рана,
Кричу, наче звір, тисну жмені, мов звір корчить кігті. —
І стигнуть, тужавіють зимні уста неціловані —
(В café: фордансерки усмішка, і бубон, і мурин,
А іноді очі кельнерки розливом пянючим, як повінь...)
— Мовчу та іду. І кидаю цигарку тремку, не докурену...
IIІ.
Подорожній у місті чужому,
На розстаї напружених вулиць
Своє серце у жмені стискає. Бездомну
Самотність до туги він тулить.
Кучеряво виблискує простір
У розгоні стальово прозорім.
— І утома у шорсткості гострій
В борозни чоло терпко оре.
Подорожній не знає спочину
У гарячці нестримній, розпеклій.
— Ритму кроків — знемога не спинить,
Бо шадо напнулось: далеке. —
IV.
Дорога пружиться, як вуж.
Ростуть сліди у куряві й тугий та дужий тупіт.
Хто вітер, обрії прозорі у ненаситному гимні любить,
У того серце мужнє й дуже...
У того очі, мов блискучий відблиск лез,
У того мязи, мов струнка напруга трепоту тятив.
—Мов тінь схвильована, немов стальовий привид
Росте у далені мінливій: меч і хрест.
В каміннім реготі чаклує прірва, склубившись у дим
І розстилає кручі та причаєні провалля...
— Блаженний муж, хто кріпко йде, хто мужність хвалить,
І не страшний йому зловіщий, дивовижний Див!
Пройдуть сторіччя, наче гомін тяжкостопих криць.
Лиш — меч і хрест — незмінні, мов різьблена криця.
— Лиш величі — тривкій, достиглій — юна та одвічна пристрасть,
Лиш величі пророчій, мов мовчання таїни, — корись.
V.
Був камінь, бронз, залізо — й війни.
В нестямі рейками прогуркотів експрес.
— І знову — серце неспокійне,
І знов — жадоба й бурьна месть.
І горді чола й непокірні,
Закутий в профіль німб облич,
На шлях протоптаний і сірий,
З могутнім визовом прийшли.
Стальово моляться: гей, зміни!
І присягають сріблом лез.
— І знову серцю — вірно й рідно
Одвічний меч і тінню хрест.
[«Ми», кн. III (літо 1934), с.15—17 (під псевдонімом "Ярослав Ярий-Дригинич"]
25.02.2019