Львів, 24-го лютого.
Один з переїздних театрів розафішував в місті К. п'єсу "Морфіюм". Але дирекція чи режисерія забули про те, що нема кому грати лікаря, бо актор, який грав цю ролю, відійшов з театру.
Каса випродана! — До вистави залишилось яких півтора години.
Директор і режисер в одній особі мозок собі висушив, роздумуючи. Але, на жаль, під рукою не було жодного вільного актора. А мав їх тeатр невеличку кількість.
Відкладати виставу було неможливо, бо каса випродана" Отже, що робити: Глянув на годинник: за 35 хвилин треба починати. Катастрофа!
Директор весь час ходив по сцені і думав, якби полатати виставу. Але нічого не виходило...
Зрезиґнований, звернув свої кроки до гардероби сказати комусь з акторів, щоб відкликав виставу.
Тимчасом адміністратор театру п. З. вернувся зі своєї адміністраційної поїздки, підчас якої в найближчому місті робив приготування для приїзду театру. Поїздки? Ні! Але з пішої адміністрації, бо в бюджеті театру не було передбачених таких видатків, як фіра для адміністратора.
Вернувся п. З., заболочений по самі вуха і голодний, як собака. Прийшов до гардероби і з полекшою випростував свої кости.
На це якраз ввійшов до гардероби директор. Побачивши адміністратора, затер руки з радости.
— От, добре, що ви вже вернулися! Вбирайте скоренько якісь інші штани і черевики, будете грати сьогодні лікаря. Але скоренько, бо зараз починаємо.
— Пане директоре, але ж я не маю поняття ні про ролю, ні про п'єсу.
— Нічого не шкодить, я вам на сцені скажу, що ви маєте робити.
— Але ж, пане директоре, я страшенно змучений.
— Змучений, змучений! А я хіба не змучений? Зачет напевно захочете, а з чого вам дам, як відкличемо виставу? Скоренько одягайтесь!
Подумав хвилину пан З. — ніби що має робити? Йти на сцену, чи ні? Зачет дуже важна річ. Рішився. — Все одно: що буде, то буде.
— Добре, пане директоре! Зараз буду готовий!
Швидко переодягнувся і станув за кулісами. — Зеленого поняття не мав про п'єсу.
Почалась вистава. Ще перед початком вистави директор сказав, що дасть йому знак зі сцени, коли він має вийти. Директор, розуміється, грав головну ролю.
Стоїть, бідачисько, за кулісами і думає, що він має робити і говорити на сцені. Стоїть, дрімаючи, і жде, коли директор дасть йому знак. Нараз бачить — директор підходить до куліси і шепче: "Вже".
Втягнув повітря в легені і вийшов на сцену. — А що був добра вихований, то завжди, як входив до чужого дому, говорив: "Добрий вечір" чи "Добрий ранок". Так і тут: вийшовши на сцену, випалив: "Добрий вечір".
— Прошу, прошу ближче, пане докторе! — запрошував його директор.
Вийшов на сцену, на середину, став і стоїть. А директор, рятуючи ситуацію, почав говорити за себе і за нього.
Надокучило йому стояти і питає чемно: "Перепрошую, чи можна сісти"?
— "Прошу дуже", — відповів лагідно директор і дальше говорить.
Пан З. сів вигідно собі в крісло і почав думати над тим, якби йому вирватись зі сцени. — Нараз прийшла геніяльна думка!
— Перепрошую, котра тепер година?
— О, вже пізно, пане докторе, відповів директор.
— Коли так, то я вже мушу йти! Моє поважання.
І, не прощаючись, вибіг зі сцени і залишив бідного директора рятувати ситуацію.
Що було між ними на другий день, того ніхто це знає.
Львівські вісті
25.02.1944