Сплатімо довг

Війна має свої тверді закоти і для тих, що активно не беруть в ній участи. Доля грається людиною, виганяє її з рідних місць і кидає в обійми "невідомого завтра". Так було також у першій світовій війні.

Тридцять літ тому неодного з нас доля не пощадила: одні опинилися, як інтерновані, в різних таборах, інші "в преділах царської Росії", як заручники чи адміністраційні засланці. Етапом через тюрму в Росію йшли сотки, а то й тисячі "неблагонадьожних" галичан — учителів, священиків, селян, урядовців, яких колишній царський уряд наказав вивезти в глибину імперії.

Щоб облегчити цей тернистий шлях "у невідоме" і зберегти фізичне існування галицького брата, твориться в Києві комітет під гаслом "допомоги населенню, що потерпіло від воєнних дій". В його склад входили передові громадянки і громадяни-українці, що з повною посвятою і відданістю взялися за справу. Зустрічали в'язнів на стації в Києві, відвідуючи тюремні участки й головну пересильну тюрму на Печерську, всім різниці давали моральну й матеріяльну поміч: теплий одяг, білля, харчі, а їх щире, братнє слово дозволяло надіятись жертвам війни, що є "хтось", що ними опікується. А ця надія додавала їм сил побороти біль і жаль й сподіватися, що хоч вони не між найближчими, але між своїми, що не згинуть даремно і — як промине воєнна хуртовина, вернуться щасливо до своїх рідних. А скільки морального зусилля і матеріяльних жертв вимагало, щоб вирвати тих засланців з царської тюрми і примістити їх у приватнім "арестнім русінськім домі" при Федорівськім переулку ч. 11 в Києві, де вони зажили ніби ріднею у спільнім домі під опікою своїх київських добродіїв? А вишукання праці, яку вони радо прийняли, щоб не бути всеціло на ласці комітету й тягарем поодиноких громадян. А поїздка комітетових пань до інших пересильних станиць, напр., на далекий схід до Іркутська, щоб і там обтерти сльозу і подати слово розради? Чи не вимагало це героїзму й посвяти?

За ті всі добродійства кожен з галицьких в'язнів відчував глибоку, досмертну вдячність цим ангелам-опікунам й не уявляв собі, що колись за тридцять літ, прийде до того, що химерна доля дасть нагоду віддячитись їх уже нащадкам, бо в більшості ті — їхні опікуни вже не живуть, та й з колишніх в'язнів вже мало хто в живих. А все ж таки, навіть як хто зі заручників, чи адміністративно висланих вже й не живе, то напевно за життя переказав дітям чи внукам свої переживання в Києві, згадуючи тих, що своєю жертвенністю допомогли добратись йому в рідні сторони і згадав тих громадян-опікунів з пошаною та подякою. Хай же тепер їх діти чи внуки здійсняють бажання своїх батьків, щоб віддячитися своїм добродіям.

Оце ж і трапилась тепер нагода, щоб звернути старий довг, подати руку потребуючим, що опинились далеко від своїх, в наших сторонах, серед невідрадних умовин. Їм не треба "великих слів велику силу", привітів, зібрань, промов і "крокодилячих сліз". Для них треба реальних вчинків: матеріяльної помочі і то негайної помочі, щоб рятувати їх від нужди і хворіб. Звернім довг, який ми зобов'язались віддати з вдячности, що ми й наші брати не загинули там у колишніх царських тюрмах і тайґах Сибіру. Вправді нам "не переливається" в цей тяжкий для кожного час, але все ж таки у кожного, кому дороге фізичне існування кожної одиниці, найде щось з одягу, взуття і харчів, щоб "жертва за жертву стала".

Промовмо до серця й тим, що їм "переливається" (бо війна війною, але є чимало таких, що біди не відчувають), хай і в них відізветься сумління на вид тих, що повні моральних і матеріяльних терпінь, може не мають відваги просити, а потребують і то негайно потребують допомоги. Так уже водиться, що той, хто пізнав біду, відчуває біду другого, а "ситий голодного не розуміє", тому не дивімся, хто і що дає, але як і коли хто дає.

По містечках і селах потворилися допомогові місцеві, а в волостях волосні комітети. Будьмо з ними в порозумінні і не чекаючи принуки — спішім з допомогою, але з правдивого, не з ласки, а з обов'язку, якого вимагає від нас наша людська гідність, національна честь і давня наша вдячність!

Краківські вісті