Рефлєксії в перспективі на будуччину.

І.

 

Нарід, що має бодай крихітку почувань індівідуальної пошани і самозаховавчого інстинкту, що хоче жити своїм власним, повним життєм, що не стратив надії на своє післанництво в сімі культурних народів, мусить сьвідомо орієнтувати ся в своїй минувшині і будуччині і відповідно до цего влаштовувати своє теперішне національне життє.

 

З народньої традиції мусять виростати всі національні ідеї, бажання і стремління і мусять черпати з неї животворні соки. Народові, що ступає в своїм житєвім поході втеред, треба оглядатись на минувшину і в ній глядіти дісципліни для теперішности, з якої знова має ся викувати народню долю, щастє і світлу будуччину.

 

Призадумавшись глубше над подіями світлійших хвилин в життю наших предків, не без зворушення згадуєм про діла і людий, що пожертвували для висшого і трівкого добра свого народа все: здоровлє, особисте щастє, майно і життє.

 

В нетаєний подив перемінюєть ся наше зворушеннє, коли пригадаємо собі, що наш нарід серед найтяших обставин свойого істновання, під важким ярмом неволі думав про висші — духові потреби! Серед тяжких нещасть і понижень, якими обдаровувала Українців історична Немезіда, не вигасало ніколи в нашім народі полумя любови до просвіти та культури. Правда, цей святий огонь здушували заєдно незавидні історичні лихоліття, та хиба на це тільки, щоби він з подвоєною силою розгорів ся в відповідний мент і обхоплював щораз ширші народні верстви.

 

Як золоті сни остали на німих картках історії діла Ярослава Мудрого, Петра Могили, церковних брацтв і світських корпорацій. Та на жаль в нашій просвітно-культурній роботі були тільки світлі, засліпляючі своєю величю епохові етапи а брак було тяглости і систематичности. Остала тільки жиюча слава, инше всьо пропадало. Позістала світла традиція, проявляюча ся в змаганнях народа до здобуття народньої просвіти, того дорогоцінного в сучаснім життю талізману, який криє в собі: бути або не бути.

 

Нинішнього нашого національного руху не можна ніяк вважати відокремленим явищем в життю і боротьбі нашого народа. Нині віджила давна, повна слави, для ідеї просвіти традиція, в якій шукати нам причин одушевлення нашої інтеліґенції і ширших народних мас. Нам вже не журити ся про систематичність і тяглість в муравлиній праці, зачатій вже в нас в першім десятиліттю XX. віку коло поширення народньої просвіти і піднесення культури; она почне розпростороняти ся тепер постійно в далеку будуччину нашого національного життя щораз ширшими кругами. Нині висуваєть ся на перше місце питаннє: До якої мети і якими середниками нам стреміти тепер в нашім культурнім поході? Про це хочу кілька слів визказати.

 

На полі національного шкільництва і сільського господарства наші змагання схибнули дещо з правильної дороги. Зачали у нас творити ся крім державних і приватні ґімназії і почало переважати одно стремліннє: продукція як найбільшого числа інтеліґенції. Отже напрям — не кажу — хибний, але односторонний, не обчислений на дальшу мету.

 

Не застановлено ся, що про силу, значіннє і вартість народа рішає в сучаснім життю не тільки скількість і якість його інтеліґенції, але також якість найширших народних мас, без котрих інтеліґенція — се тільки голова без кадовба. Продукцію інтеліґенції з рівночасним занедбаннєм культури широких мас народа треба вважати витрачуваннєм енерґії і часу. Ставлено величаву будівлю — але без фундаменту. Хто вміє відчитувати будуччину свого народа, береть ся найперше підносити культурно найширші народні маси, дбаючи рівночасно про елєменти, що двигають таку роботу на своїх плечах. Аж соромно згадувати про одну стару а вічно нову правду, про котру всі і всюди говорять, що всесвітною історією править народний учитель. Це на жаль забута але головна підвалина сучасної культури. Цей нарід може уважати себе щасливійшим, богатійшим і культурнійшим, що має більше своїх народних і заводових учителів, працюючих над двигненнєм народа в ріжних економічно-просвітних інституціях. Недостача рідних народних і заводових учителів, національних шкіл і заводових інституцій, спричинила моральний і матеріяльний занепад.

 

Д. б.

 

[Український голос, 15.02.1919]

 

II.

 

В наслідок браку і непримінення сих шкіл до потреб народу бачимо занедбаннє садівництва, огородництва, раціональної управи рілі і сіножатий, годівлі риб, скота, безрог, домашнього дробу, бачимо брак ріжних спілок домашнього і краєвого промислу і т. д. Якби наш нарід був підніс ся економічно, то тим самим був би вишколив ся і політично. Чехи, що стоять нині так високо політично, культурно і економічно говорять з гордістю. Це все зробив наш народний вчитель! Бачимо, що не інтеліґенція, але весь нарід під управою інтеліґентних елєментів творити має в будуччині житєві вартости, добро і щастє.

 

Нам Українцям доля досі не таланила. Свого народнього учительства на Україні дуже маленьке число.

 

Не краще і в Галичині, де на 18 000 народнього вчительства число учителів Українців не виходить далеко поза 2000. Над цим грізним memento треба нам подумати, поки час. Наша суспільність не навчила ся цінити ріднього вчителя, значіння його праці і його місії в національнім розвою народа. Учительство завсігди йшло і йде радо на стрічу всім шляхотним кличам, що мають на меті вище добро народа.

 

Звертаймо при кождій нагоді увагу батьків наших дітий на пекучу недостачу народнього вчительства, стараймо ся представити їм учительський стан в дійснім світлі і переконати їх, що нема другого чоловіка в суспільности, котрий давав би більше свому народови як народний вчитель. Мусить прийти такий час, коли минуть ся злидні народнього учительства. Суспільність буде мусіла оцінити вповні його працю і забезпечити йому матеріяльну еґзистенцію. Вишукаймо з поміж наших школяриків здібнійші одиниці і висилаймо їх до вчительських семінарів і заводових шкіл неї оглядаючись на ніякі платні і нагороди, бо чиж може бути для ідейної людини більша нагорода, ніж праця над побільшуваннєм добра свому народови?!

 

До Вас Товариші звертаю свій горячий зазив щоб за Вашим почином наповнили ся в недовзі учительські семинарі і заводові школи сотками і тисячами нашої найкращої молодіжи — її вибраним цвітом так зі сфер селянських як і інтеліґентних родин.

 

[Український голос, 18.02.1919]

 

18.02.1919

До теми