Дня 1 січня ц. р. виголосив реферат на згадану тему у домівці філії УНО в Сосновіц митр. протодіякон Потієнко, активний церковний діяч від самого початку оснування Української Православної Автокефальної Церкви.
Прелегент тримав увагу авдиторії у великій напрузі більш, ніж годину, з'ясовуючи поодинокі етапи боротьби Української Прав. Церкви за свою незалежність, починаючи з 1920 року, час її буйного зросту і час занепаду, точніше роз грому. Драматичні моменти змагу з чорносотенним московським патріархом Тихоном і його єпископами та труднощі з підшуканням єпископів, що хотіли б очолювати Українську Автокефальну Церкву доходять до вершин підчас Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1921 р. Цей Собор, що відбувся в приявноcті 472 делегатів у соборі св. Софії в Києві і поставив собі завданням оформити канонічнo-пpавнo Українську Церкву та відшукати єпископів для неї, пробував ще порозумітись з патріярхом, переговорюючи з його екзархом митр. Єрмаковим. Та екзарх Єрмаков, хоч і на запросини делегації з артільним батьком Мик. Левитським на чолі з'явився на Соборі, відмовився в цинічний спосіб від висвячення єпископів, що їх Собор мав вибрати. Тоді треба було найти інший шлях розв'язки питання висвячення єпископату. Отже голосування в напруженій атмосфері, нічний гомін дзвонів св. Софії, сповіщаючий Україну, що Собор найшов розв'язку, вибір митрополита Литовського, зворушливий акт хіротонії його на митрополита, чорносотенні погрози під його адресою і охорона навовисвяченого митрополита, перший пастирський лист митрополита Липківського і висвячення перших архиєпископів та єпископів, кпини зі "самосвятів" (за що українське населення віддячувалось назвою "пустосвяти" під адресою московського духовенства), — це моменти мало, або зовсім невідомі поза китайським муром СССР.
У тріюмфальному об'їзді України митр. Липківського в р.р. 1921, 1922 і 1923 брав участь теж прелегент, протодіякон Потієнко. Це, що він тоді пережив, важко з'ясувати словами. Автокефальна Церква найшла своїх прихильників теж на Кубані, в Казахстані, в Оренбурських степах, в Манджурії та в інших країнах, зокрема в Америці. До Америки переїхав у 1924 р. архиєпископ Теодорович (мав теж прелегент виїхати, але не дістав дозволу).
У 1926 р. почались репресії сов. уряду, який добачив в Українській Автокефальній Церкві захист і організацію національного елементу, який не пішов на еміґрацію. Арештам і засланням не було кінця. Не помогли ніякі спроби рятувати Автокефальну Церкву і вона була знищена.
Коли прийшла німецькі війська на Україну і пішли заходи українців відновити свою церкву, не найдено в живих ніодного єпископа. А треба було найменше двох, щоб у канонічний спосіб створити свою єрархію. Таких двох єпископів, щоправда, не Автокефальної Церкви, найдено і знову на чолі Автокефальної Церкви станули єпископи-українці, в числі 15. Та боротьба москалів відновилась. Те, що прийнято теж старе священство з передвоєнних часів, ужили москалі як причину до гасла "самосвятія". Та не вважаючи на це Українська Автокефальна Церква віднайшла з поворотом свою масу вірних і стала на твердий ґрунт успішного розвитку.
Прелегента нагородили слухачі рясними оплесками. Святоандріївське Братство, що стоїть на позиціях Української Автокефальної Церкви, оголосило реферат друком.
Краківські вісті
13.01.1944