У затінку совиних крил

У ДОВГІЙ ЧЕРЗІ: ПРОБЛЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЙ

Виступ на і конґресі Міжнародної Асоціяції україністів у Києві 27 серпня 1990

Роздуми про стан науки не претендують на те, щоб вони самі були наукою. Але час від часу вони потрібні. Ця доповідь — це, власне, такий роздум, колонаукова публіцистика. Якщо ця доповідь має свій raison d’etre, то це, мабуть, те, шо це погляд на науку ззовні, точніше — збоку. Тепер, коли перекинуто перші хисткі містки через кордони й моря, люди кинулися на другий бік, з України назовні і ззовні на Україну, і ці прокладачі занедбаних шляхів принесли з собою не тільки факти, а й великі ілюзії.

Один з моїх гостей з України казав мені з болем і надією: "Приїздіть до нас, навчіть нас, нас не вчили, ми нічого не знаємо". Але чи маємо ми право вчити один одного? Коли, десь 1950 року, я дістав можливість відновити наукову працю, почату на Україні перед війною, я побачив, як мало я знаю, хоч дехто з моїх учителів — Булаховський, Білецький, Шамрай, Німчинов були добрі вчителі. Я чувся як адресат Кулішевої поезії про переклади з Шекспіра ("Збагни, який ти азіят мізерний”). Два роки я провів у малому університетському містечку в Швеції, майже не виходячи з (першорядної і не потерпілої від жадних вилучень) бібліотеки. Це був мій другий університет, самоосвітний. Як жалюгідно мало знань я приніс! Меншою мірою це повторилося, коли, два роки пізніше, я опинився в Америці.

Тепер я в подібному стані супроти своїх колеґ на схід від Ужа і Сяну. Багато чого, елементарного й складнішого, відомого їм, я не знаю і, мабуть, потребував би мінімум два роки поновної освіти на це. Тому моїм гостям з батьківщини я міг би відповісти словами "Інтернаціоналу" — "Не ждіть рятунку ні від кого... Позбудеться ярма тажкого Сама сім'я пролетарів". Не претендую, отже, на образ учителя і безпомильного праведника. З Первомайським я міг би сказати — "Я помилявся і блукав", хоч одного навчився, та інше втратив. Єдине моє виправдання на виступ тут — це те, що це виступ, як уже сказано, збоку, а зокрема через недавні бар'єри й барикади, а такий погляд може відслонити дещо, чого місцеві люди не помітили або не усвідомили, здебільшого не з своєї провини. Хоч мала й непевна, але це може бути поміч.

Явища, про які говоритиму, напевне, характеризували багато або й усі ділянки життя до середини вісімдесятих років, але я обмежуся на тих, що належать до мого фаху — мовознавство — або до мого тобі — література. Мимоволі стануться й метастази в політику, але це царина, про яку судить кожний дилетант і невіглас, тож хай і мені простяться.

Олександер Блок писав про імперію Олександра третього, на якій взорувався режим дніпродзержинського диктатора:

В те годы дальние, глухие

В сердцах царили сон и мгла;

Победоносцев над Россией

Простер совиные крыла,

И не было ни дня, ни ночи,

А только тень огромных крыл.

Тінь совиних крил, а під нею порожнеча. Порожнеча культивована, плекана. Тоді у Матері городів руських засновано й мовознавчий журнал. Журнал, що за двадцять років існування не почав ні однієї наукової дискусії, не дав ні однієї статті з науковим резонансом, ніде не був цитований чи згадуваний. Наївно, я написав тоді два огляди — двох річників журналу, я критикував, давав поради, сподіваючися, що журнал поліпшиться. Наївно, бо порожнеча — це був намір редактора. По-своєму це було геніяльно задумане й здійснене. Акуратно кожного другого місяця приходив новий зошит, і в ньому знов нічого не було сказано. Будівничим цього нового типу наукового журналу був наш власний Побєдоносцев малого калібру й маштабу. Природно, чого цей журнал і йому подібні не терпіли, були талановиті люди, люди оригінального мислення й незаховуваних фактів. Вони були приречені тікати до інших республік, мовчати в своїй або нидіти в в'язницях, концтаборах чи психушках.

Невідхильно, нова доба мусіла початися реабілітаціями таких людей сучасного й минулого. Вони, ці реабілітації, були конечні в поході живих людей з-під мороку совиних крил.

Не все мені в тих реабілітаціях зрозуміле. Виглядає, що на реабілітацію найбільше заслуговують ті, хто пристосувався; хто замовк; хто покірно дав себе знищити. Але не ті, хто втік, і часто не ті, хто протестував і змагався. Мовляв Павло Тичина — "Нема бунтарства в нас — людина з глини". Але поет це про Таґора... Винниченка боронять тим, що короткий час він був членом партії. А якби не був? Єфремова тим, що СВУ не існувало. Ну, а якби існувало? Чи від того заслуги їх перед українською культурою зменшилися б? Є в реабілітаціях суто правний аспект. Він поза моєю компетенцією. У принципі можу зрозуміти, що він потрібний державі. Якщо хтось був чи був проголошений злочинцем, статус цей, наданий державою, мусить бути змінений теж державним актом. Але чи мусять факти біографії вирішувати в питанні друку творів даного автора або об'єктивних писань про нього і про них? Луї Селін погрішив, і поважно, проти Франції, ніколи не був вилучений і завжди друкувався. Американець Езра Павнд виступав проти своєї батьківщини Америки в час війни і був покараний. Але друкувався й не випав з історії літератури. А в нас? Огієнко був міністром і активним діячем УНР, але чи треба було через це забороняти його наукові праці, а тепер замовчувати його політичну позицію? Треба було б ясно й недвозначно, раз назавжди визнати, що біографія, творчість і місце в історії належать до різних площин і ніщо з цієї тріяди не повинно замовчуватися.

Та це тут побічна тема. Так само, як проблема черги в реабілі­таціях. У процесі СВУ на кін харківської опери й на кін історії поставлено 45 осіб. Недавно їх реабілітовано. Але не 45 осіб, а тисячі були заарештовані в зв'язку з процесом і засуджені без прилюдного суду. Коли реабілітують їх? Якщо поставити їх і тих, хто ділив їхню долю, у чергу, буде вона довга ”от Москвы до самых до окраин", живий ланцюг особливого ґатунку. Данте малював "засуджених" у всіх дев'ятьох колах пекла. Але і його уяві не ввижалося, як виглядали б усі ці покарані грішники, якби їх поставити в один шерег, у черзі на реабілітацію!

Проте нас тут безпосередньо цікавить не леґальний і не мальовничий аспекти реабілітацій, які від науковців мало або й зовсім не залежать, а питання про те, щó ми самі робимо, щó цілком у руках діячів культури. Суд і право сказали про X або У — ні, відтепер не винуватий. Відтак він є в наших руках, і за нього відповідаємо ми. І тут на нас чигає кілька небезпек. Небезпека мовчання. Небезпека підфарбовування. Небезпека хибної оцінки — у пересіч або в надпересіч, звеличування, канонізація в святі або в герої — щоб згадати лише частину. Здвигається п'єдесталь, він не порожній, але напис не той. Як колись, у часи романтизму, забавою німецьких студентів було перевісити вивіски. Пекарня діставала вивіску шевської майстерні, різник мав би продавати квіти...

Як далі побачимо, у всього цього є спільний знаменник — невідповідне місце в історії.

Перший етап реабілітації — з'являється ім'я. Не біографія ще і не твори. Річ природна — треба часу на розшуки в архівах, часу на друк творів, треба редактора, паперу, друкарень... Але є чимало імен, що роками фігурують як імена, без надії на дальше. Розумію — жнива добрі, але женців бракує. Але об'єктивно це виглядає на мур мовчання.

Друга — і велика — небезпека — діяти за принципом навпаки: що вчора було добре, сьогодні мусить бути погане, що було гнане й переслідуване — мусить бути добре, особливо, якщо наміри були патріотичні. Ми вже готові навіть прийняти, що Аттіла був слов'янським (вибачте, українським) фюрером, і то добрим, то ім'я його перекручено на Аттілу з українського Гатило, дарма, то в 5 ст. те не було навіть звука г і то до 7 сторіччя наскребти риси української мови річ неможлива, не кажучи вже, то це сумнівна честь вести свій історичний родовід від гуннів. З Мазепи, що міг мати шляхетну мету, робиться лицар без вади й закиду — чи не тільки тому, що був він мало не три сторіччя анатемою, церковною й світською.

Тут ми ультрарадикальні, але чимало такого в старій нашій практиці, що варте було б перегляду, далі покутує в нашій свідомості. Приміром — засада селекції. Усім нам вона вже давно нав'язла в зубах: 3 кожного автора вибирати те, що "догідне народові", відкидати "народові неприйнятне". Але народ ніхто не питає, його смак і волю знає — просто з неба — редактор. І так ідуть цензуровані навіть Шевченко, Франко, Леся Українка, не кажучи вже про менших і простіших. З недавно реабілітованого Богдана Лепкого вибираються народницькі, неориґінальні мотиви, а замовчується або глухо промимрюється котурняний і антиісторич­ний романтизм його тетралогії про Мазепу і преромантична, власне бідермаєрівська ідилія найкращого його, либонь, твору ("Під тихий вечір").

Відхиляючися від безпосередніх проблем реабілітації, але в контексті характеристики проявів стародумства, — я не певний, чи варт триматися ніби позитивної налички "революційні демократи” в застосуванні до деяких діячів середини минулого століття. Адже на цю назву можуть претендувати і народовольці, і есери, принаймні ліві, і вже напевне анархісти.

Та назад до принципу догідности народові. Принцип вибір­ковости слід було б заступити засадою уприступнення всього, що написав визначний автор; інакше кажучи, слід було б повернутися до практики повних збірок творів таких авторів, — хай народ сам побачить усе й сам вирішить, що йому відповідає, а що ні. Скажуть, фізично це ледве чи можливе — знову ж редактори, папір, друкарні. Тоді редактор повинен вибирати так, щоб з кожного типу авторової творчости були дані характеристичні зразки, не з одного тільки. А то й давати при томі вибраного список усіх важливих творів даного письменника з короткою характеристикою кожного твору. Лише тоді автора не можна буде вкласти до різного ґатунку Прокрустових лож, де відтинають ноги, руки або й голову.

Проста істина, просте правило і не нове, але довгий до них шлях: усе, що було, було і має своє місце в історії. Мав рацію Іван Дзюба, коли витяг з небуття-забуття братів Карпенків, живе втілення малоросійської безграмотности й примітивізму, хоч тексти їхні дають добрий ґрунт малоросам (здебільшого того ж рівня) для глузування з нелюбої їм української мови. Бо було.

Але мав він рацію, і не ставлячи їх на вершини українського Парнасу. А таке нерідко робиться. Адже тільки на трохи — але не так уже й дуже — вищому щаблі можуть бути відновлені в народній пам'яті (й приваблювати підлітків до української історії) й Кащенко, Андрій Чайківський і Опільський, але недоречно розглядати їхні стереотипні повісті в золотому фонді справжньої літератури поруч "Чорної ради" або "Марка проклятого". Так само, як, скажім, у мові недоречно жадати, слідом за реабілітованим Огієнком, реставрації двоїни, яку він боронив. Бо одна справа місце в історії, зовсім інша — місце на Парнасі чи Олімпі. Яковенко не може сидіти поруч Хвильового, Огієнко поруч Ганцова або Курило. Термін елітарний може звучати одіозно після того, як його забруднили ниці виплодки запізненого ніцшеанства, але він присвічував Михайлові Івченкові й неоклясикам, і це він мусить реґулювати доступ на Олімп... Зрештою, справа не в словах. Назвім це шкалою вартостей/валентностей. Усі коти сірі в темряві, але, коли спрямувати на них світло прожектора, виявляється різнокольо­ровість. Не всі коти потрапляють на свій котячий Олімп, є породисті й ні. Не повинно бути заборонених котів, усі підлягають реабілітації, а тоді хай кожний живе, де йому належить — одні за порогом, а другі в героїчній позі на п'єдесталі (мабуть, посмертно).

Бо кінець-кінцем, повертаючися до людей і зокрема діячів культури усіх калібрів, за реабілітацією імен, осіб, творів, угруповань, напрямків, стилів, світоглядів є одна велика реабілі­тація, якої вони всі є складники. Реабілітація історії.

Науки цієї, як не раз стверджувано в дискусіях недавніх літ, Україна сьогодні не має. Делікатніше: ще майже не має. Є дві принципово відмінні концепції історії. В одній історія є суцільна висхідна лінія, від понурого минулого до світлого сьогодні і осяйного завтра. Концепція в суті речі релігійна. Так починається, приміром, Євангеліє від Матвія — від Адама, першолюдини, пряма лінія родоводу веде до Ісуса, усе інше чи в історії євреїв, чи, тим більше, в світовій не існує, для другої, що претендує на звання наукової, історія кожночасно, кожноетапно — клубок взаємо­суперечних тенденцій і змагань, з рівнодії яких виростає рух і зміна. Хаос зроджує порядок, порядок розсотується в хаос. Знати треба не тільки сили порядку, а й різноспрямовані сили хаосу. На малому прикладі — любити можна "Что делать?" (чи хтось його любить?), але знати треба й "Взбаламученное море"; відданим можна бути компартії в різних її історичних назвах, але знати треба і меншовиків, і есерів, і кадетів, і наших соціял-федералістів, і послідовників Міхновського, і Поале-Ціон на Україні, і навіть "Союз русского народа” на Україні заслуговує на добру монографію. Повну і об'єктивну. Що не виключає оцінок, але спершу факти, факти й факти в їх генезі, розгортанні й конфлікті, — а не, як багато з нас звикли, оцінка, до якої добираються догідні факти, відки­даються немилі, тим більше індексовані.

У літературі й науці індексовані книжки, автори й течії — явище, звісно, не нове. Усі релігії, всі самодержці їх практикували, хоч не в такій кількості, не так фанатично й систематично як двадцяте сторіччя на сході Европи. Спершу анатема, потім вилучен­ня, потім тягар мовчання — доля всіх єретиков. Ми не знаємо, хто і де був історично першим цензором перед публікацією чи після, ante et post factum. Це теж була б довга черга, якби зібрати всіх цензорів усіх епох і вишикувати в шерег. Але їх уже не для реабілітації.

Дещо пізніша, либонь, цензура на факти не мислення, а мови. (Тут перейду до даних мовознавства, мені фахово ближчих). Не зовсім, правда. Є релігії, шо забороняють уживати слова найсвяшен­ніші. У Біблії чільна заповідь накладає заборону на вживання імени Божого. Та часу мало, і мусимо повернутися до наших днів. Перше слово хай буде про слова.

Коли порівняти мовний узус наших днів, приміром у пресі, з передвоєнним, годі не помітити, то багатьох слів того часу сьогодні нема в обігу. Не можна тут усе покласти на карб втручанню згори, ВЕРБОЦИДові. Частина слів-небіжчиків — жертви моди. В історії кожної мови безперервно якась частина слів амортизується. У наш час не завжди легко встановити, де кінчаєть­ся цей природний процес, а де починається ґвалтовне втручання й усування слів. Або відсунення на побічні рейки. Але деякі випадки ясні. Дозволю собі пройтися хоч краєчком — узявши навмання яких чверть сотні слів — по цьому цвинтарі. Не біймося мерців, тим більше, що деякі з них не мертві, а тільки приспані (або, страшніше, живцем поховані).

Ось кілька пар слів, в яких друге деактивізоване: русло — річище, ряди (людей) — лави, фон — тло, нав'язати — накинути, підкорити — підпорядкувати, заманливий — привабливий, дорога — шлях, пласт — шар, сторона — бік, община — громада, урок (чого навчилися) — наука, чекати — сподіватися. Подекуди вплив моди видно виразно: олжа — брехня, витоки — джерела. Деактивізація може діяти через перечуленість на семантичні асоціяції — або внутрішньо-українські (баня — лазня, живопис — малярство), або частіше міжмовні українсько-російські (купол — баня, ружа (польське) — рожа, язичництво — поганство, обличчя — твар). Часом можна припускати пряме втручання плянувальників мови чи адміністрації: тираж — наклад, іноземний — чужий, зібрання (творів) — збірка, художня література — красне письменство, бібліотека, — книгозбірня, ще раз з попереднього списка — живопис, язичництво...

Механізми вилучень слів з-за океану не розгледіти. Перед війною редакція "Комуніста” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, — слова, яких уживати. Не знаю, чи таке робилося пізніше. Чи таку функцію має якась наукова інституція? І чи так одверто, а чи через так звані стилістичні позначки в словниках? Але ось випадок, коли "лексична директива” безсумнівна і хронологію її легко встановити. У двадцятих роках Академія мала Історично-філологічний відділ. Уже геть пізніше журнал "Мовознавство” виходив як орган певного відділу Академії. Так було від 1967 до серпня 1975. Відтоді журнал став органом того ж, але вже відділення. У слова відділ забрано частину його значень, слово філія тишком вирушило на кладовище. Дата народження відділення, отже, точно відома. Беззастережно й безвідкладно воно запанувало в мові адміністрації повсюдно. Але хто батьки? Хрищені батьки? Усі вони, такі слова, анонімні, усі безбатченки. Їхні автори соромляться й ховаються. Герої вербоциду невідомі.

Так, отже, в деактивізації слів діють різні фактори від моди до адміністративного втручання. Але от що впаде в око, коли приглянутися до активізованих слів. Усі активізовані слова або просто перенесено з російської мови або на російських словах взоровано. Так активізовано й золотоординську спадщину, якої Україна, історично беручи, не знала (ярлик — паличка, чемодан — валізка), й варязьку (ярус — поверх). Це все непомітні мікропроцеси, але їхня рівнодійова виразна. Як є міґрація людей до України, так відбувається міґрація слів. Мовляв — з іншої нагоди — Панас Мирний — "Камінчик по камінчику вибивали з людської волі”.

Було б абсурдом протилежне — викидати з мови те, що спільне з російською мовою. Це історія, і мусимо її визнати, це сучасність з її двомовністю. Що було, було, і що є, є. Але потрібна реабілітація несправедливо усуненого. Історія вчить, що змішування мов не завжди має однозначні наслідки. Часом воно веде до зникнення однієї з мов, часом до її збагачення. Російська мова завдячує своє багатство змішуванню з церковнослов'янською, англійська — з латино-французькими елементами. Від людей України залежатиме, яка з цих двох можливостей стане реальністю. Але якесь реґулювання в близькому майбутньому буде потрібне. З максимумом уваги до живомовних процесів і без накидання мові того, чого в ній нема. Відроджувати пуризм у стилі чеського brusičstvi або угорського nyelvújitás було б у сучасних обставинах абсурдом і може навіть злочином.

Приклади з словами найнаочніші, але подібні явища відбувалися на всіх рівнях мови. Ось приклад з фонетики. У жовтні 1969 року я одержав лист від Петра Коструби зі Львова. Коструба, автор розділу про українську фонологію в п'ятитомовому курсі "Сучасна українська літературна мова” писав про вимову зубних перед і, яке походить з о, то вона може бути трьох типів — тверда, напівм'яка або м'яка (діл, тік тощо). Коли книга вийшла, здивований, він побачив, то нормою літературної мови є тільки м'яка вимова. Так створено нову ортоепічну норму — зміна, то мала своїм наслідком кардинальну реструктуризацію фонологічної системи української мови. Коструба протестував проти сваволі редактора, але то він міг змінити?

У синтаксі цікавий може бути приклад конструкцій числівник типу двоє з іменниками середнього роду, типу двоє вікон замість старішої два вікна (і вже зовсім архаїчної дві вікні). Конструкція ця виникла в 19 ст. і швидко поширилися. Епіцентр її був у районі Кременчук — Черкаси, але до нашого часу вона захопила більшу частину української території (Пор. АУМ 1, 275 і 2, 258). У художній літературі вона репрезентована численними прикладами. 1952 року я присвятив їй монографію, де показав її генезу, поширення, причини її експансії, своєрідність української мови в цьому явищі. Автор розділу про числівники в СУЛМ не міг зовсім її замовчати, але подав її між іншим, не наважуючися визначити її місце. Правда, моя монографія вийшла німецькою мовою, а ІНОЗЕМНІ мови редакторові явно були ЧУЖІ (мабуть, і авторові), а підкреслю­вати особливості української мови явно не належало до його зацікавлень, як і випинати живі і ориґінальні інновації цієї мови.

Порушу ще питання правопису, хоч свідомий того, що це означає відчинити скриньку Пандори — чи то тут чи в діяспорі. Але я не робитиму пропозицій змін правопису, обмежуючися радше на проблемі історизму в реґулюванні ортографії. Усі наші правописи, починаючи шонайменше від 1917 року, виявилися нежиттєздатними, бо не виходили з розуміння чи хоч бажання розуміти процеси, що відбувалися і відбуваються в мові. Особливо правопис 1928 року (Синявського — Скрипника) в трактуванні чужих слів виходив не з їхньої традиції в українській мові, а з їхньої форми в тій мові, звідки їх позичено. Так ланцет став лянцетою, душ — дýшею, бо у французькій мові ці слова жіночого роду: la lancette, la douche. Але чужі слова в українській мові 19-20 ст. не приходили з французької мови і рідко з німецької, а як правило з російської і польської; було найменше утопійно спробувати переінакшити те, що творилося протягом двох сторіч. І для чого?

Усі правописи, починаючи від 1933 року, відкинули цю настанову, але і вони теж іґнорували живомовні процеси, намагаючися тепер за всяку ціну наближати українську мову до російської. Пізніше додано до цього засаду спрощення, щоб не обтяжувати бідні школярські голівки, а справді часом краючи мову по живому м'ясу. Знову панували які завгодно, але не внутрішньо-­історичні критерії. Пошлюся для прикладу на географічні чи особові назви, то прийшли з християнством. Природно, вони пройшли ту ж еволюцію, яка відбувалася в своїх словах в українській мові. Приміром, відбувся в них перехід і в и. Так постали форми типу Єгипет, Єрусалим. Але заради якого "спрощення" порушено послідовність, наприклад, у Сирія, Вифлеєм, що їх завернено до написань з і? Так само географічні назви сумежних земель підлягали українським фонетичним змінам, але — з чемности до сусідів? — українізовані їх форми влягли прямій забороні, і не сміємо говорити про Люблин, Вороніж, Білгород, Дін... А от поляків зречення Львова зовсім не примусило заборонити їхню стару форму Lwów. Історично правильні написання аж ніяк не ведуть до територіяльних претенсій або, не дай Господи, імперіялістичних замахів на чужі території. З того, що кажемо Париж, а не Парі, не випливає, що хочемо анектувати французьку столицю.

Ще один, останній приклад з морфології, яка в нас за неслушною традицією правопису 1928 року, теж чомусь трактується в правописах. Коли візьмемо розвиток відміни іменників колишніх і-основ жіночого роду, побачимо, що ввесь він полягає в поступовому усуванні цього типу відмінювання. (Я показав це в статті 1983 року, але вона, на жаль, теж вийшла ЧУЖОЮ більшості наших мовознавців, у даному випадку англійсь­кою мовою). Ось малá частина прикладів на різні процеси, що відбулися в цих іменниках і що прийняті в правописному законодавстві (може тому, що його творці не свідомі цього). Процес маскулінізації: біль; маскулінізації з диспаляталізацією: полин, "вокалізації": долоня, церква; суфіксації: частина/частка, кістка; плюралізації: двері; "вокалізації” через плюралізацію: миша за множиною миші... Знавши таку багатостолітню тенденцію, може варт було зберегти (широковживану тоді) форму роля, а слово модель затримати в чоловічому роді (не тому, що по-французьки le modèle). Та це не пропозиція, тому що тепер це вже було б насильством над мовою.

Але поняття історичної тенденції, неперешкодженого (чи перешкодженого) внутрішнього розвитку, цілісної структури мови і тим самим її своєрідности довгі роки були табу. Удавалося, що їх не існує. Мова — це була даність, зафіксована в п'ятитомовій "Сучасній українській літературній мові", а потім у "Словнику української мови”. Поза цим ніщо не існувало. Можна було тільки підраховувати дані цих видань, інакше групувати — "в сердцах царили сон и мгла". Порівняння з іншими слов'янськими мовами могло б наштовхнути на єретичні думки, але порівнювано українську мову тільки з російською (іноді з причіпкою білоруської), вириваючи з контексту інослов'янських і сусідніх мов. Виключалися й проблематика генези української мови, її розвитку в доісторич­ний період, питання європейського й азіятського в ній, міждіялектних впливів і конфліктів (так, і конфліктів), збіжностей і розбіжностей. Не було безпечним і дискутувати проблеми внутрішнього руху мови сьогодні, перспектив у майбутньому. Нащо, коли все описано й розкладено на полички в СУМІ і СУЛМі?

Тут згадане — це тільки мала частина великої зони мовчання або перекручень (а ще ж були й недогідні мовознавці з їхніми єресями в тій зоні). Зона ця була потрібна, щоб убити історичну свідомість і щоб уможливити ті хірургічні операції, що чинилися над мовою в їі інвентарі і — важливіше — структурі. Придавалася вона і при наступі ззовні.

Так ми знову виходимо до комплексу історії, до якого нас привів був на початку цієї розмови побіжний розгляд деяких питань літератури. Країна зі спотвореною, заарештованою, украденою історією, себто без історії, може існувати тільки силою інерції, яка вічно не триватиме. Навіть пізнання дня сьогоднішнього, навіть сумлінне щодо фактів (якби ж то!) не матиме глибини без знання і усвідомлення історії. Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьогодні на критичному роздоріжжі не лише тому — бути їй чи не бути, а й в виборі своєї майбутньої структури і що кожний з нас, вибираючи ті чи ті слова й форми голосує за те, якою вона буде структурно завтра. Поясню трохи виразніше. Усі літературні мови мішані, нема незаймано цнотливих, що виникли на одній говірці й послідовно її тримаються. Але їхні структури з цього погляду бувають двох головних типів — мішано-діялектні чи мішано-різномовні. Таке просте питання, як упровадження церковнослов'янізмів може розв'язуватися стихійно — от таке благодіяння чи благоволити — чому б їх не вжити? Але кожне наше слово, до когось сказане, тим більше до численних слухачів чи читачів не просто бринить у повітрі й розпливається в повітрі, воно передається іншим, воно нечутно лунає далі, і луна ця може тривати віками. Ми звичайно не уявляємо собі, наскільки кожний з нас відповідальний за те (хай у безконечно малій дозі), якою буде мова майбутнього. І от, коли ми підемо за поетами, журналістами, ораторами, політиками, яким ось такий чи такий церковнослов'янізм так до вподоби, ми відкриваємо браму для зміни самого типу мови — самої структури її від мішано-­діялектної до мішано-мовної.

У принципі на таке можна піти — чому ні? Але спершу треба було б усвідомити, чи ми цього хочемо чи ні. Від часу, коли від нас відійшов Шевченко, наша літературна мова розвивалася в річищі мішано-діялектної. Чи треба цю традицію зламати? Які були б наслідки такого зламу? І тут знову не завадило б нам поконсульту­ватися в матінки історії. (Питання структурних принципів мови і мовної політики щодо них також було табу в мертві роки животіння під тінню совиних крил).

Історія, звичайно, відповідає на силу питань, і рада її безцінна, та, звісно, не на всі. Крім минулого, є ще сучасне і є прийдешнє, та вони поза темою моєї доповіді сьогодні. Але напевне, саме в світлі історії можна знайти ключ до всіх і всього реабілітовуваного (хоч і тут слово належить і майбутньому). Але вона сама, ця історія великою літерою, що сама підлягає реабілітації, постає перед нами тільки з часткових реабілітацій. І так ми опиняємося нібито в безвихідному становищі. Щоб бути справедливими і ефективними, треба робити часткові реабілітації, керуючися дороговказами великої історії. Але велику історію можна осягнути лише з часткових реабілітацій.

Та ця суперечність не катастрофічна. На практиці вона усува­тиметься — не зразу, поступово — дією. Робімо часткові реабілі­тації з довгої черги — постаті, твори, слова, факти мови, — по змозі намагаючися не спускати з ока її величність історію як цілість. Будуть помилки, будуть завищені чи занижені оцінки, вони виправлятимуться, не будуть на вікú й навіки, маштаби знаходити­муться, і помалу розпадатимуться мури тієї в'язниці, куди запроторено ту скривджену її величність, спадатимуть з неї ті жалюгідні покрови, які на неї накинено тюремними ключарями. Діймо тверезо, спокійно, розсудливо, без риторики (в якій і я тут трохи винний) — і речі ставатимуть на свої місця. Скромні бажання, скромна програма. Але, слід думати, їх здійснення більше й більше відновлюватиме ПРАВДУ.

А коли ми здійснимо Шевченкову засаду життя, — "у нас нема Зерна неправди за собою”, то може, його ж словами, здійсниться й дальше його передбачення — уже й не науки самої — "Ходімо дальше: дальше слава, А слава — заповідь моя” ("Доля”, 1858). Не моя — наша. Коли не буде зерна неправди. А воно є — в дотеперішніх реабілітаціях так багато замовчувань, недоговорень і вільних або невільних перекручень, що з ЦИХ зерен може прорости цілий ліс Нової Великої Брехні.

Нью-Йорк, 12 червня 1990 р.

[Сучасність, 1990, ч.12, с.69—79]