Тепле осінне полудне, перших днів листопада, інколи й здається, що це щойно початок осени, але пожовкле листя дерев і сірим серпанком оповита синява неба віщує, що це вже чи не останні дні тепла й погоди. І вам хотілося б їх використати яко мога, хотілося б бодай на момент відорватись від закам'янілих у своїй суворості і неодмінності мурів міста і бодай на момент вирватись ген далеко поза гомінкі вулиці, де в спокою і тиші розлягається царство природи. З якою ж нечуваною радістю всідаєте в невеличке триособове авто, що має вас везти від містечка до містечка львівської округи для полагоди ділових справ, так немов відчуваєте, що це ваша остання на цей рік осіння прогулянка. Цим разом благословите триденне службове відрядження, яке зумовлює вашу поїздку в терен і вже мчите шляхом на північний захід.
Гладко котиться віз по вимощених вулицях міста, миттю прокочується повз забитий як завжди людською масою "ославлений" Клепарівський двірець — має декілька хвилин і ви вже мчите шляхом на Янів. Тут уже шлях рівний, а поправді таки поганенький, дарма, що здовж його покладені і залізничі рейки, якими двічі в день там і назад їде ставний на всю Галичину яворівський "бумельцуґ". Швидко проїжджаєте придорожні села, минаєте завантажені "контингентом" валки селянських возів і поволі в’їжджаєте у чудову Янівську Швайцарію. Ліворуч легко загострена горбовина з підшитою лісом страдецькою горою, праворуч гаї, поля і латки лісу, що чим ближче до Янова, тим більш виступає скомасовано.
Не минає й пів годинки і вже в'їздите у перші забудування Янова. Якийсь він ніби пустий і вилюднілий. Ані фабричка меблів з тартаком, ні просторі забудування надлісництва, де розташувались державні лісові курси і часове приміщення знайшла Вища Лісова Школа з Полтави — не всилі приспішити його оспалого, ніби анемічного ритму життя. Йдете тихими вуличками містечка, з цікавістю приглядаєтесь великим кам'яним плитам з таємними арабесковими написами, що ними вимощений янівський хідник, йдете повз "ерзаци" колись гомінких крамниць — і шукаєте власного виразу — цього підльвівського містечка. Та шукати його дарма. Янів стратив уже його давно, як і неодно галицьке містечко, а нового собі притаманного з новим стилем життя — ще не знайшов.
Спокійно дрімає широке плесо величнього Янівського ставу, а з ним і сонно — дрімливо в місцевій Делегатурі Комітету, що, до полудня полагодивши декілька сторін, збірається недовго по заході сонця і собі йти на спочинок. І серед того безмежним спокоєм надиханого маленькомістечкового життя можна забути про все, навіть про війну і її не завжди оптимістичні новини. Та ні! Є тут один маленький світ, що має на собі глибоко вирите тавро саме цієї війни і всіх її невмолимих законів. Це сирітський захист. Тринадцятеро маленьких русявих голівок, у невеличкому партеровому дімку, онесмілених і ледве приодітих ворушать вам здавалося б знечулене серце, а їх невимовно сумні і жалібні погляди розумних оченят глибоко западають Вам у душу. Батьки їх або повмирали, або пропали. Краще ніж досі їх забезпечити — приодіти та трішки сонця внести у їх сумне сирітське життя — проблема, яку треба буде розв'язати — і то негайно.
З ними й думками залишаєте Янів, щоб знову опинитись серед безконечно довгих лісів, що густим рядном простелились обабіч шляху на Яворів. І ліс — і ліс — і тільки денеде замайоріє фрагмент селища, чи самітньої хати. Лептою стелиться шлях, що раз піднімається вгору, то знову спускається вниз. Золотом і червенно блистять верховіття дерев. По дорозі минаєте нечинні купелеві заведення Скла і ще 10 хвилин їзди — а ви вже в'їздите у головну вулицю Яворова.
Після тихого — сумирного Янова, Яворів подабає на великий міський осередок. Завдяки своєму типовому етнічному кольоритові і воно сьогодні зберегло тут український характер, що так відразу кидається ввічі і ношею селян Яворівщини і навіть отими відомими на всю Галичину яворівськими дерев'яними іграшками. До цих прикмет Яворів придбав за 2 останні роки війни, ще одну характерну признаку, містечка багатьох шкіл, або як хтось жартом сказав "українського Кембрідж". Бо і справді стільки тут шкіл, що й дивуєтесь, де вони всі приміщуються. І коли приходить обідня перерва, лине потоком розсміяно бадьора молодь і своїми дзвінкими голосами наповняє і так оживлені, гомінкі вулиці цього симпатичного міста. Помічаєте цей гомін в крамниці і в установі і на базарній площі. Скрізь життя пливе тут повним струмом. Має Яворів і багато своєї інтелігенції, що гордиться традиціями своєї праці, але, хоча і прекрасні умовини для цього тут існують і є велика її потреба — мало знаходимо її виявів. Останнім творчим досягненням Яворова — це театр, який з почину УОК. Львів — округа саме тут організується, щоб стати згодом окружним об'їздовим театром.
Багато — багато можна писати про Яворів і його особливості — та нам пора в дорогу. Добре мощеним заквітчаним вербами шляхом їдете в найдальше висунену на захід станицю львівської округи — Краковець. Пейсаж мало цікавий і неприманливий. Долинами рівнина — що інколи переходить у моклявину, з вбогими латками пісної неплідної ріллі. І людина на цій землиці, невеличка ростом, сухорлява, гейби вічно заголоджена, бо живе здебільшого на самій картоплі.
В'їжджаєте в Краковець — колись відомий з селянських страйків, до яких і нашого мужика втягали загонисті агітатори бл. памяті "П'яста", а сьогодні по ньому залишилася хіба тільки назва. 2—3 крамнички, кілька одноповерхових домів з будинком, у якому Українбанк і Делегатура УОК. та аптека, по середині волосна управа — поліція. — Ось вам і ціле містечко. Є ще суд. Декілька осіб місцевої інтелігенції — без винятку напливовий елемент. Всі вони живуть тут, мов на якому безлюдді і проживають тут тільки тому, що виконують свою професію. Радо вони вас вітають, радо і щиро гостять. У розмові жаль свій виливають, що села Краковеччини національно неусвідомлені, культурно — занедбані, запущені. Великої сили рук тут треба, щоб заорати цей переліг, на якому виростають буйно різні хабаззя та не має їх. Ось власна трагедія бідної краковецької землиці. Є священство, є учителі, але їх замало для цієї великої роботи. Делегатура Комітету — хоч яка вбога — існувати мусить — мусить одержувати нові сильні руки, що підуть у народ і понесуть йому світло знання.
Сутеніє, накрапає осіння мжичка: Ви — у поворотній дорозі на Львів. Три дні за вами, три короткі дні, а скільки вражінь — скільки нових картин. Вони вам вистарчать на довго — довго і будуть стимулом до дальшої праці, праці над українським перелогом.
Рідна земля
28.11.1943