Пролітаючи над граблями історії

Історія рухається спірально. Це підказує спостереження за українським суспільством. У нинішній ситуації непридатні ані циклічна, ані лінійна моделі. Перша з них – оскільки не буває двох повністю ідентичних ситуацій в історії. Лінійність ж не є цілком придатною з огляду на надто багато подібностей у багатьох історичних явищ, відділених часом і простором. Проявом спіральності нашої історії є враження перебування над певною точкою нашого минулого, коли навіть у не надто прискіпливого оглядача виникає відчуття дежавю.

 

 

26 листопада 2018 року, сесійна зала Верховної Ради України. Лідер однієї з фракцій блокує початок роботи надзвичайної сесії парламенту, на якій депутати мають затвердити президентське рішення про запровадження воєнного стану через відкриту агресію Росії. Привід для блокування позірно благородний – захист громадянських прав українців, непевних за воєнного стану. Та цілком очевидно, що цього політика і його однопартійців цікавить щось інше. Як зовсім відмінні від долі українців питання цікавлять і багатьох з-поміж широкого й строкатого табору борців за все хороше й проти всього поганого. Весь день вони гучно проголошують таку улюблену «зраду»: що вся ситуація довкола захоплення українських кораблів російським флотом – це лиш бажання президента не допустити виборів і зберегти владу. Серед усіх наслідків зміни правових засад функціонування держави їх цікавлять не громадянські права, а дата виборів. Таких жаданих і довгоочікуваних, цього шансу нарешті взяти кермо в свої руки. Байдуже, яку ціну за це заплатить держава.

 

Осінь 1918 року. Українська Держава на чолі з Павлом Скоропадським все ще видається острівцем стабільності серед кривавої бурі, що розгорталася на території колишньої Російської імперії. Та влада гетьмана вже хиталася – через поразку Центральних держав у світовій війні, загрозу нападу більшовиків, внутрішню слабкість, спричинену вузькою соціальною базою Гетьманату, а отже вимушено низькою популярністю правителя. Та перш за все – через невпинну агітацію, розгорнуту в такий складний час проти Скоропадського українською соціалістичною інтелігенцією на чолі з Винниченком, для якого Україна мала бути або соціалістичною, або її мало не бути взагалі. Як результат – антигетьманське повстання й прихід до влади Директорії, державотворчі «успіхи» якої добре відомі. Про наслідки такого виступу проти власної держави за умов зовнішньої загрози та лише внаслідок ідейно-політичних розбіжностей добре сказав відомий тогочасний галицький політик Лонґин Цегельський: «Українська т. зв. демократія... завзято поборювала гетьмана й його владу, головно тому, що він скасував соціялістичні закони Центральної Ради... Але ці партії могли робити лиш неґативну роботу... їх революційна демагогія могла спричинити заколот, але не могла нічого збудувати. Навпаки, їх деструктивна аґітація стелила дорогу большевикам».

 

Що поєднує ці дві ситуації, які символічно відділяє рівно сто років? Домінування особистих інтересів над загальними. Попри століття, що сплинуло з часів Української революції, і незважаючи на вже 27-річний досвід нинішньої державної самостійності, українське суспільство все ще залишається в полоні «народницьких» ілюзій: що держава, якщо вона не така «ідеальна», як хотілось би, є чимось чужорідним – істотою, яку треба дурити й у тіні якої ховатись. Що тоді, що тепер бракує розуміння засадничої речі – що держава є першорядною цінністю сама в собі. А все інше – другорядне. Особливо за умов явної зовнішньої загрози.

 

Як і сто років тому, маємо справу з отаманщиною, коли ледь не кожен політик і чимало звичайних громадян, явно виходячи поза рамки власної компетенції, вважають себе найкращими експертами з політичних, військових чи економічних проблем. У минулому столітті отаманщина у війську й пріоритетність власних бажань призвели до втрати державності, встановлення комуністичного режиму й подальших апокаліптичних страждань українців. Сьогодні українці – і політики, і суспільство – знову розколоті за вкрай схожої ситуації. Вже вкотре за умов кризи метою є пошук вигоди, а не єднання й консолідація. Сто років тому український селянин сліпо пішов за обіцянками безкоштовної землі, яка була для нього важливішою за те, хто буде правити в Києві. Сьогодні чимала частина суспільства готова наївно й безоглядно повірити у низькі тарифи й закінчення російсько-української війни вже наступного дня після виборів. Водночас значна група людей у кризовий момент відверто й нахабно відстоює узаконення права порушувати (а не спочатку змінити) закони й шантажувати державу й простих громадян блокуванням магістральних доріг. Чим ці люди кращі від отаманів часів Директорії, для яких інтереси свої та свого оточення домінували над потребами держави в часі кризи? Нічим. В обох випадках пріоритетом була «вольність». Незалежно від ціни.

 

Відголос «вольностей» 1918 і 1919 років сьогодні вловлюється на екранах телевізорів і в соцмережах. Чутно чимало розмов про неприпустимість обмежень будь-яких прав. Загалом, концепція «прав людини» є надважливим здобутком сучасного демократичного світу. Боротьба з насильством та дискримінацією в різних їх проявах є гідною поваги річчю. Але будь-яке, навіть найбільш благородне починання нескладно довести до абсурду й втрати первісних смислів. Права реальних і уявних груп чи особистих самоідентифікацій стали аксіомою, що не потребує доведення. Аксіомою, найменша незгода з якою веде до остракізму й маргіналізації. Боротьба за права одних перетворюється на заперечення не менш засадничих прав інших. А стирання й розмивання традиційних меж веде до безвідповідальності та вседозволеності.

 

Сучасна Україна – це готовий експонат у музеї вседозволеності. Наскільки часто лунають гасла про права, настільки рідко можна почути слово «обов’язок». Обов’язки вважаються старомодним пережитком, якому не місце у «вільному» суспільстві. Адже вони потребують відповідальності за свої дії, тривалих праці й зусиль. На них не збудуєш миттєвий політичний капітал. Вони не запропонують простих відповідей і земного раю. Натомість часто вимагають жертвувати правами на користь спільного блага. У Великій Британії часів Другої світової війни не чутно було «зрадофільских» криків через запровадження воєнного стану, й це не похитнуло авторитету прем’єра Вінстона Черчилля. Його впровадження ще й відтермінувало чергові парламентські вибори аж на п’ять років. Й опозиційні британські лейбористи успішно це пережили і перемогли у 1945-му, а не 1940 році. Понад те, вони активно брали участь у роботі воєнного кабінету, адже чітко розуміли потребу національної єдності перед лицем загрози своїй державі.

 

Пам’ятаючи про небезпеки непомірного критиканства, суспільного та політичного егоїзму, варто уникати іншої крайності – возведення держави чи її керівників до рівня абсолюту. ХХ століття і в цьому випадку яскраво й трагічно продемонструвало наслідки такого підходу. Надмірна категоричність й однозначність взагалі є речами шкідливими. Тому потрібно пам’ятати, що інтереси держави – це не інтереси її керівників. І нинішня влада, і гетьман Скоропадський сто років тому мали суттєві прорахунки й припускалися відвертих помилок. Й ідеалізувати їх, виправдовувати будь-який вчинок – не менш хибний шлях, аніж тотальне «зрадофільство».

 

Правильне рішення завжди ховається не в крайнощах, а поміж ними. Неприпустимість самої думки про компроміси є правилом для нашого суспільства. Численні «війни» в соцмережах між однотипними у своїй обмеженості прихильниками різних політиків щодня підтверджують цю гірку істину. Життєздатною для держави і суспільства буде не мислення за формулою «або-або», а збалансованість.

 

Українцям бракує збалансованих суджень, здатності йти на компроміс. Не вистачає поміркованості й зваженості в емоціях і в багатьох починаннях. Це не докір, а лише констатація факту. І з цим фактом можна і треба боротись. Та без вміння правильно розставляти пріоритети нічого не вийде. Ми повинні змиритися з об’єктивною реальністю – боротьба за права приречена на фіаско, якщо за ними не стоятимуть обов’язки. Свобода слова у формі права на критику керівників держави – невід’ємний атрибут демократичної й успішної держави. Та це чи інше право не можна доводити до абсурду – тим паче, коли держава стоїть перед найбільшим за 27 років свого існування викликом. Нам треба навчитися відділяти зерно від полови, важливе від другорядного, права від безвідповідальності, реальність від мрій. Бо якою недосконалою не була б наша держава, без неї буде гірше. Тому в мить, коли спіраль нашої історії зависла над моментом столітньої давності, треба докласти всіх зусиль, щоб її траєкторія надалі рухалася вгору, а не обривалася падінням на граблі минулого.

 

27.11.2018