Сучасний стан розвитку української літературної мови
(Доповідь П. Ковальова)
Мова — великий національний чинник, що об'єднує людей, в великі родини-нації. Життя й розвиток мови перебуває в органічному зв'язку з життям нації. Кожна мова має свої особливості, які обумовлюються особливостями життя нації, тому не може бути тотожности між національними мовами, як не може бути тотожности між націями. Знання національної мови ніколи не може дорівнювати найдосконалішому знанню чужої мови, національне ставлення до мови виробляє чуття самої мови, якого не може виробити ніяке інше ставлення.
Принцип національности в галузі мови — це той самий принцип народности, що його обороняли видатні українські вчені, той самий принцип, який лежить в основі літературної мови українських клясиків. Свідоме ставлення до особливостей народної мови й відтворює чуття мови, з допомогою якого ми маємо можливість встановити зв'язок між конкретним і абстрактним значенням окремих слів і зворотів.
Українська літературна мова в своєму дальшому розвитку повинна бути спрямована на шлях, яким іде розвиток інших европейських мов. Народна мова, як мова цілої нації, повинна залишатися основним джерелом розвитку української літературної мови. Не можна ставити питання про орієнтацію про мову якогось письменника: мова українська з домішкою деяких індивідуальних рис та зовнішніх впливів, тому в сприянні дальшому розвиткові української літературної мови треба орієнтуватись на твори всіх клясиків українського письменства. Кожний письменник в своїх творах відбиває дух своєї нації, свого народу, дух своєї національної мови. Це те спільне, що об'єднує всіх письменників даної нації в єдине органічне ціле, в єдину культурну родину, що живе спільними інтересами своєї нації, свого народу. Духові української мови не суперечать, однак, індивідуальні мовні особливості письменника, як не суперечать і ті численні, переважно лексичні, запозичення з інших культурних мов Европи, що потрапляють в скарбницю української культури і підносять цим самим на п'єдестал европейської культури українську культуру, українську літературну мову.
Носіями української літературної мови є також кращі представники української інтеліґенції, що визначилися своїми публіцистичними й науковими працями і в своїх писаннях відбивають дух свого народу, дух його мови.
Крім цього, широкою базою для дальшого розвитку української літературної мови повинні служити багатства народної мови, що зберігаються в різних діялектологічних і фолкльорних записах, особливо народна синтакса і фразеологія, що відбиває дух української мови, української нації.
Всім нам, філологам і нефілологам, треба дбати про чистоту української літературної мови, відкидаючи все те, що суперечить духові української нації.
Дальші перспективи розвитку української літературної мови визначаються більшою-меншою участю української інтеліґенції, що веде провід в розвитку української культури взагалі. Ця участь проявляється насамперед в свідомім ставленні до української літературної мови як великого національного чинника. Тільки при цій умові українська літературна мова вільно розвиватиметься й квітнутиме, як розвиваються й квітнуть національні мови інших народів Европи.
Письменник і мова
(Доповідь І. Чапленка)
Для людської мови характеристичне те, що вона, з одного боку, живе в свідомості окремої людини, а з другого — являє собою соціяльно-зумовлену традиційну систему. Це відзначав колись іще В. Гумбольдт у своїй антиномії свободи й необхідности. Пізніше це повторив великий український мовознавець О.О. Потебня, а нашого вже часу настійливо підкреслюють заступники соціологічної (Ф. де Соссюр) та заступники культурно-психологічної школи (К. Фослер) в мовознавстві.
Соціяльне в мові домінує, а індивідуальне йому підкоряється. Тільки ж як саме індивідуальне підкоряється соціяльному, — щодо цього в поглядах згаданих мовознавців немає одности: Ф. де Соссюр тієї думки, що окрема людина в своєму мовленні пасивно підкоряється соціяльно-зумовленим нормам мови, а К. Фослер допускає тут деякий опір, а цей опір він розуміє як творчий почин індивідуума, що кінець-кінцем призводить до "пересуву меж граматики рідної мови". В цьому розумінні Фослер стоїть ближче до Гумбольдта, ніж де Соссюр, бо Гумбольдт теж говорив про свободу в мововжитку окремої людини.
Ці суперечні погляди можна звести до згоди якщо визнати, що в мовленні немає ні цілковитої пасивности (автоматичности), ні повної волі, а те чи те можну в ньому тільки переважати залежно від характеру мововжитку. У звичайному мовленні (напр. звичні звороти в вітанні) переважає пасивність і автоматизм, а в відповідальному мовленні (наукове мислення, літературна творчість) — творчість.
Творчість у мові можлива з огляду на умовність мовного знаку. Його, напр. можна переносити з однієї речі на другу (ніжка дитини — ніжка стола). А спонукою до цієї творчости буває звичайно те, що наявних мовних засобів не завжди вистачає для вислову "душевної гадки" (seelische Mеinung — вислів К. Фослера), настрою, задуму. У письменницькій творчості це зв'язується з т. зв. "муками слова". Мовні труднощі в ній бувають різні в залежності: а) від стану-характеру мови і б) від споріднености письменника з мовою своєї творчости. Перше має на увазі "вироблену" й "невироблену'' мову (напр., труднощі укр. письменників XIX в., коли їм доводилось шукати засобів для передачі "всіх фарб на палітрі" — П. Куліш, М. Старицький), друге — рідну чи засвоєну мову (яскраві приклади — українська й російська творчість у Шевченка, російська творчість М. Гоголя, що мав "подвійні муки слова").
Але мовотворчість письменника можлива буває тільки в певних межах, у межах соціяльної зумовлености норм своєї мови. Про це свідчать від’ємні спроби символістів (порушення семантичних норм, напр., Тичинине "Енгармонійне") і особливо футуристів з їхньою "заумною мовою" (Семенкове "Вк бк вк". невживання прийменників тощо). Vers librе свідчить про порушення законів віршування.
Проте й у цих "певних мовах" творчі можливості письменника величезні. Вони лежать у новому комбінуванні наявного мовного матеріялу (звуків, морфем, тямового життя слів, синтаксичних побудов), без порушення системи даної мови. Про це свідчать своєрідні явища звукопису (у Шевченка: "Хто се, хто се по тім боці чеше довгі коси?"), нові явища в царині тропів (тямові "новини"), фігур, ритмічних "ходів" тощо.
З огляду на це великі письменники мають змогу створювати свій своєрідний мовостиль (мовостиль Квітки, Шевченка, П. Куліша, Стефаника, Васильченка, Хвильового).
Але не треба плутати мовностилістичних шуканнів письменника з боротьбою за нормативність, "чистоту" мови. Перші шукання мають на меті найадекватніший вислів "душевної гадки" письменника, і тут часто всякі засоби бувають добрі. Так, Стефаник своїми локалізмами найповніше висловив свій світогляд. Шевченко церковнослов'янізмами — пророчий патос. Хвильовий росіянізмами ("мятежний син") — революційно-романтичну патетику.
Проте, з погляду національної культури ідеал — це поєднання вислівнотворчих досягнень з досягненнями нормативними, бо тільки так письменник створює мистецькі тексти клясичної (тривалої) значности.
Усе це сказане вище свідчить про неминучість для письменника розуміти мовнотвірні закони. Читачі теж повинні знати, що в мовних новотворах письменника тільки "законні" утвори — справжні цінності, а в противному разі — тільки куpioзи, "вибрики".
[Наші дні, 01.11.1943]
01.11.1943