– Марко, скількома мовами тебе перекладено? – питаю.
– Та десь тридцятьма п’ятьма, – скромно каже Марко.
Приємно, що українська – в числі цих 35-ти. Тому що поет та есеїст Марко Погачар у свої майже 35 – це автор, про якого кажуть: «один з молодих живих класиків хорватської літератури».
Народився майбутній письменник у Спліті. Закінчив філософський факультет – вивчав літературу та історію, та врешті обрав для себе шлях літератора. І, мабуть, недаремно – принаймні, численні літературні фестивалі, тексти, опубліковані в цілому світі і на Третій програмі Хорватського радіо і, звісно ж, купа нагород і відзнак є тому гарним доказом. Як, зрештою, епітет «живий класик». На запитання про «живого класика», Марко сміється. «Чув кілька разів, що мене так називають, – каже він, – але, знаєш, це дуже слизька доріжка. Таке враження, що однією ногою ти вже в могилі. До того ж, знаючи хорватську літературу, ніколи не можеш бути певен – комплімент це, чи щось геть протилежне. Адже загалом “класик” – досить занудне поняття».
У Львові молодий «класик-не класик» – вчетверте. Коли Марко Погачар, на той час молодий і перспективний хорватський поет, вперше відвідав Львів у рамках Форуму видавців, у нього було дещо менше опублікованих збірок і перекладів. І, як він сам жартує, зачіска у нього була більш пишна. Відтоді минуло майже десять років, але єдине, що за цей час не змінилося – його тексти.
У 2016 році у «Видавництві 21» світ побачив дебют Марка Погачара в Україні – поетична збірка «Людина вечеряє у капцях свого батька» (переклали Алла Татаренко і Андрій Любка). Цього разу вибором видавництва стала збірка оповідань «Бог не допоможе» у перекладі Мар’яни Климець та Наталки Хороз. У Хорватії вона вийшла у 2012 році. І хоча на рахунку Погачара – десяток книжок, і є серед них як поетичні, так і есеїстка, «Бог…» – перша і наразі єдина збірка його оповідань. Тож її поява стала ще одним відкиттям для українського читача в рамках ювілейного, 25-го, Форуму видавців у Львові.
– Я вважаю прозу просто іншою формою поезії. Коли я зробив паузу між двома поетичними збірками, то, аби не розгубити думки в голові і не «перегоріти», почав писати оповідання, – каже автор.
Бог – для кожного різний. Для когось Бог – це банкомат, для когось, якщо вірити Марку Погачару, це – цицькаста телефоністка, яка каже, що номер, який ти набрав, не обслуговується. Для когось Бог – це Джонні Штулич (про нього ми ще згадаємо). Бог скрізь і ніде. Але у книжці «Бог не допоможе» Бога можна відшукати. Якщо дуже постаратися. І залишається лише вирішити – чи взагалі варто старатися його знайти.
Той, хто читав Погачарову поезію, знає, що це – задоволення естетичне. Навіть трохи мазохістьське, адже читати його поезію непросто. Непросто – тому що це прекрасно і страшно. Виникає фантомне відчуття, що ти тонеш. Щойно намацуєш ногами тверде – і провалюєшся ще глибше. Як він каже сам своїми текстами – «моя мова – це сінна лихоманка, одяг молодої Гарбо, данина вісімдесятим рокам, решітка, дикий презент і перфект». Коли подорожник покласти на рану – назовні виходить гній. Якщо, читаючи прозу Погачара, вчасно забути, що то проза, і вдало скласти (або принаймні постаратися) усі пазли – вийде чиста поезія.
«Бог не допоможе» – це одинадцять історій, котрі ведуть нізвідки і в нікуди. Це своєрідна складанка, головоломка. І фабула тут настільки компактна, що відіграє радше умовну роль, натомість натяки, алюзії і метафізичні загадки починаються вже від палітурки «Бога, який не допоможе», з якої визирає жук-олень.
– Я давненько не робив татуювань, – розповів Марко Погачар, – і от якось уві сні побачив саме цього жука, жука-рогача, і вирішив собі його набити. Тоді я ще й макету обкладинки української збірки не бачив. Тому описати мій подив, коли я побачив жука зі свого сну, якій мав би прикрашати мене, а натомість – прикрасив обкладинку моєї книжки, складно. А обкладинку збірки вибраних поезій Погачара «Портрет з бритвами» (Белград, «Treći Trg», 2010) прикрашає гавайська сорочка. Бо сам Марко полюбляє цей одяг, і досить часто на обкладинки його книжок потрапляє фото автора саме в гавайській сорочці. Герой його оповідання «Любов опісля» теж вбраний саме так, у строкату сорочку.
Між рядками «Бога, який не допоможе» – глибина, незвична для поета, якому ще далеко не 50, і навіть не 40, який народився десь поряд, здавалося б – от вони, вісімдесяті, але який змушує торкнутись ногами дна уже коли в тебе виникає асфіксія, і здається, що повернення не буде. Погачарові оповідання – це взагалі-то гра в хованки, тому що, на зізнання перекладачок збірки, вони ніколи не кінця не були певні – де саме і яка саме алюзія визирає з-за кута. Часом, либонь, про це не знає і сам Марко Погачар. Наталка Хороз та Мар’яна Климець уважно розкидали, мов хлібні крихти, пояснення до підводних камінців погачарових історій, аби читач безнадійно в них не загубився. І зізналися, що іноді правила перекладу диктував сам текст, а дороговкази доводилось шукати напомацки, адже нерідко й для самого автора вони були загадкою.
«Погачарові описи – немов струмінь, який змиває фарбу з стін і шкіру з обличчя, відкидаючи усе надмірне; ритм, котрий він використовує, немов важку артилерію, відсіює зайве, залишаючи світлі сліди у запорошеному світі на місці, де колись, коли все ще не до кінця зогнило, стояли предмети (шафи, комоди) і люди», – так охарактеризував стиль «Бог не допоможе» хорватський письменник та критик Маріо Главаш, і був правий. Погачарова проза – багатошарова, каламутно-постапокаліптична. Немов акваріум, в якому давно не міняли воду – акваріум, в якому плаває, наприклад, мов велика рибина, поміж стола, стільця і великого ліжка, розп’яття на стіні і хорватського картатого герба, хорватський націоналіст Гойко Шушак. Доки читаєш, усе, що дивиться на тебе з книжки – суцільна каламуть, котра, одначе, затягує тебе, мов мул, в який загрузли ноги, і не дає сплисти на поверхню. Майстерна деталізація, котра робить запах мокрого листя під ногами і розрізаних навпіл полуниць майже реальним, повністю занурює в атмосферу важкого, подекуди безпробудно-сірого чтива. І післясмак прочитання ще довго не відпускає – а краще б відпустив, тому що вилущування гіркої, несмачної сутності тих, ким є ми самі і ким є люди навколо нас, отієї «тихої більшості», сповнює неприємного, тривожного передчуття. Майстерність, з якою Марко Погачар творить свої літературно-паралельні світи, ефект тьмяної сфумато-присутності – ось те, що робить його прозу поезією. І далеко не одразу вдається зрозуміти, чому в сорок чотири роки хочеться чавити черевиками равликів, чому варто боятись прямих кутів, і починаєш мимоволі рахувати мертвих птахів між сторінками книжки. І поволі розумієш, що Бог таки не допоможе – принаймні, якщо не захочеш допомогти собі сам. Тому що Бога в цій книжці немає. Ну, або практично немає.
– Назва «Бог не допоможе» аж ніяк не є песимістичною, ані навіть атеїстичною, – каже Марко Погачар. – Цю назву можна трактувати на різні способи. Але для мене насамперед це означає, що, хай там як, а життя треба брати у власні руки, тому що ніхто, окрім нас, не нестиме відповідальність за те, що ми робимо з собою, окрім нас самих.
Відтак, певною мірою не існує бога і для героїв Маркових оповідань – для завсідників бару «Чорний син», для мисливця Андрії та його брата Іштвана, для майора Депеша і багатьох інших. Навіть для письменника у гавайській сорочці, який таки знайшов собі бога, але не того – іншого. Тому що лідер культового загребського рок-гурту «Азра» Бранімір «Джонні» Штуліч теж є богом – принаймні, впродовж довгого часу він був ним для тисяч фанатів, і таким для багатьох залишається і досі. Тому що, хіба музика, своєю чергою, не є божеством?
Як і личить кожній справжні збірці, де поезія визирає, мов жук-рогач, за-за кожного рядка, «Бог не допоможе» сповнена музики. Йдеться не лише про мелодійність, притаманну справді хорошій прозі. З музикою у Марка Погачара особливі взаємини. Яскравим свідченням цього є його збірка есе «Юготон запалює!» («Юготон» – найбільша фірма звукозапису і мережа музичних крамниць часів Югославії), в котрій Марко ділиться спогадами про колекцію батькових платівок, завдяки якій відкрив для себе світ музики, насамперед, світ, відомий як «югославський рок». Тут вам і згадана «Азра», і група «Фільм», і «Електричний оргазм» і «Заборонене куріння» і KUD «Idioti» і «Haustor», і «Disciplina kičme», і «Majke», і «Šarlo akrobata» – усі ті, без яких не мислить себе жоден меломан на Балканах, і з якими певною мірою можна познайомитись і на сторінках «Бог не допоможе».
– Музика для мене – найважливіша річ у житті. І, дивовижно, але факт – вона важливіша навіть за літературу, з якої я живу, і якою займаюся найбільше. На жаль, у мене немає часу серйозніше грати у групі (Марко грає на ударних у пост-панк гурті «Death Disco» – прим. авт.), але я слухаю дуже багато музики, адже саме вона визначає, яким буде твій день і настрій, впливає на те, чи захочеться тобі кудись піти, а чи залишитись удома. Адже в чому полягає різниця між музикою, кіно і літературою? Кіно й література, безперечно, мають і на мене – та й на усіх нас – величезний вплив. Але часом потрібен цілий тиждень, аби вони подіяли. Натомість, коли чуєш бодай три такти якогось хорошого рок-н-рольного чи панк-треку – і усе одразу стає геть іншим. Фільми й тексти – то повільно діючі речовини. Музика ж – наче екстазі, наче допінг.
Фото – Олена Концевич, Наталія Коломоєць та з архіву Форуму видавців у Львові
15.10.2018